За законом відповідальності

Фундатори музею — рід Корсаків, луцьких підприємців — мають інший ціннісний підхід, ніж ті, хто нині, на мою думку, визначає вектор політики в сфері культури: «Я є затятим прихильником «залізного закону від-повідальності», який був сформульований К. Девісом у середині 1960-х років, — обґрунтовує свою позицію доктор економічних наук і кандидат медичних наук Віктор Корсак. — Суть її полягає в тому, що ті, хто не бере на себе відповідальності, адекватної їхній владі, в результаті втратять цю владу. Цей постулат, на моє переконання, повинен стати основною мотивацією кожної людини при прийнятті рішення: чи купити на три метри довшу яхту, нове авто, будинок, а чи частину своїх ресурсів інвестувати у щось корисне для розвитку суспільства».

В епоху глобалізації ще в одному місті України постав музей національного мистецтва… Нагадаю, що це вже, наскільки відомо, п’ятий заклад такого спрямування в нашій країні. У 2005-у був заснований Музей сучасного українського образотворчого мистецтва у Києві (5000 експонатів). Через три роки відкрився Музей сучасного мистецтва Одеси, і, як видно з назви, він популяризує й досліджує локальні, регіональні мистецькі явища. Усі названі проекти виникли з приватної ініціативи. Подібні інституції діють також у Хмельницькому та Львові. В останньому випадку це галерея при Українському католицькому університеті.

«Ми переконані, — наголошує В. Корсак у своїй передній статті до каталогу, — що можемо змінити минуле через зміну погляду на нього, через повернення незаслужено замовчуваних імен та актуалізацію важливих явищ в історії українського мистецтва».

Помітно презентований одеський нонконформізм: В. Басанець, О. Волошинов, В. Маринюк, С. Савченко, В. Сад, О. Стовбур, В. Цюпко, С. Юсим, Л. Ястреб. Серед інших одеситів — С. Кириченко, М. Овсійко, П. Науляк. Останньому зі згаданих ми завдячуємо тим, що два каталоги, переданих для Одеси Корсаками, потрапили в національну книгозбірню та бібліотеку художньо-графічного факультету педуніверситету.

Концепцію луцького музею розкрила у своїй розлогій вступній статті до каталогу мистецтвознавець Дарина Скринник-Миська, яка, зокрема, наголосила на необхідності використання досвіду центрів сучасного мистецтва Сороса, які діяли в Києві та Одесі у другій половині 1990-х протягом десятиліття й культивували постмодерністські, радикальні напрямки в мистецтві: хеппенінг (імпровізоване мистецтво дії, залучення глядача), стріт-арт (розпис будинків), інсталяції, перформанс тощо. Поняття мистецтва розширюється в нашому доволі консервативному середовищі. Основний лейтмотив — використання досвіду західної цивілізації, з її «становленням постмодернізму, нової культурної доби, … глибокими світоглядними трансформаціями, формуванням економічних відносин нового типу та суспільними рухами як реакція на ці процеси».

В одному з інтерв’ю Віктор Корсак зазначив, що в стінах їхнього дітища представлені «усі найбільш знакові сучасні українські митці». Якщо малися на увазі ті, що живі, то з цим можна певним чином погодитися. Тут велика роль належить кураторові проекту. Однак хотілось би, щоб новопосталий музей презентував також творчість Юрія Коваленка, Андрія Антонюка, Василя і Степана Химочок та деяких інших яскравих майстрів ХХ—ХХІ ст. з нестандартним художнім мисленням й образною системою вираження, без яких неможливо уявити українське мистецтво означеної доби.

Володимир КУДЛАЧ.