«Ми тут були, ми будемо. Ми є!»

Обшири теми продиктували й обсяг збірки: більш як півтисячі її сторінок присвячені вікопомним подіям нашої історії та сьогодення, багатьом достойникам українського народу. Це, по суті, тематична антологія, яка є яскравою подією у культурному житті країни.

Невипадково ця книжка прийшла до читача саме напередодні Дня захисника України і свята Покрови, яке так багато значить для українського народу. Вона видрукувана у київському видавництві «УкрСіч» і присвячена Українському козацтву та Чорноморському козачому війську, в лавах якого вже багато років перебуває її автор.

Свою прихильність до означеної теми Дмитро Романович пояснює так:

— Мій рід — козацький, спрадавна, козацькі і прізвища моїх предків. Тепер я виразно бачу, як козацький дух роду формував мій життєвий шлях — не дав зросійщитися у Криму, де вчився у медінституті, і потім — коли працював лікарем. Це він змушував мене чинити постійний опір обставинам, спрямованим на ліплення «радянської людини». Чи не тому я з юності занурився у світ рідного слова, його музики і ритму, у його енергію опору нівелюванню, а козацька тема абсолютно природно вчувалася мені ще на перших вправах віршування.

У творчому набутку Дмитра Шупти — понад 70 поетичних збірок, і чи не в кожній з них є твори, присвячені козацтву. Але поета ніколи не полишала думка об’єднати їх у цілісній тематичній збірці. Й ось мрія збулася. З чим і вітаємо автора.

Книжка покликана посилити або відродити у читача національну самоповагу. Цьому сприяють талант майстра слова, добірна мова, що наснажує, як джерельна вода, нове прочитання тих чи інших відомих фактів, цікаві спостереження, які додають творам емоційно-чуттєвої оболонки.

У вірші «Україна» поет пророче заявляє:

І кожна мить минувшину
доповнить
Новоскресінням
знищених імен.
Розпросторив,
немов Славута повінь,
Печерські лаври
метрополітен.
Ми проростем
у суверенну еру,
Нас більше й більше
сонце впізнає,
Мазепу
і з Петлюрою Бандеру
Сплет павутини
вже не заснує.

«Дума про Наливайка», «Сіркова ніч», «Калнишевський», «Іван Богун», «Конотоп», «Карма гетьмана»… Який твір не візьми — в кожному наша історія.

У «Козацькому колі» багато поезій про Одещину: «Коцюбіїв», «Одесі — 600», «Амазонка в Буджацькім степу», «Музика Пересипу» (в Одесі 1886 року Д. Крижанівський створив музику до Шевченкового твору «Реве та стогне Дніпр широкий», а М. Кропивницький уперше виконав його у театрі на Пересипу), «Дуб «Чорна ніч» в Одесі», «Усатівські хрести» та інші, які, мов своєрідні камертони, настроюють на правильні ноти розум і душу.

У творах виразно постають злочини радянської влади проти нашого народу. Певно, небагатьом відомий такий факт: 1949 року поблизу одного з колимських концтаборів за наказом Москви було потоплено в болоті близько трьох тисяч українських дівчаток віком 13-14 років — «чтоб некому было рожать бандеровцев». З незборимим болем поет пише:

Понад пекельністю земною,
Де крила обпалив і птах,
Ідуть і йдуть переді мною
Дівчатка в тундрі в болотах.
Із ними ти, моя Вітчизно,
І поділяєш їхній біль.
Прошкую я, хоча й запізно, —
Їх прагну вивести звідтіль…

З того ж ряду обвинувачень комуністичного режиму — вірші «Катівня на рейді», «Старший брат» та інші, які варто прочитати кожному.

У збірці чимало автобіогра-фічного, яке, однак, щільно переплетене з долею країни. Зокрема, поет згадує рідне село Ку-ріньку, що на Полтавщині, яке мало колись статус козацького сотенного містечка, і своїх батьків, котрі не дали синові забути, якого він роду-племені. У триптиху «Григір Тютюнник у Курінці» автор відтворює діалог видатного українського письменника зі своїм батьком — Романом Дмитровичем Шуптою.

Першим говорить батько:

— Життя я пройшов, як ізгой

В суцільній жорстокій
черговості,
Не був хіба там, де Ханой —
Півсвіту віддав примусовості.
На що Тютюнник йому відповідає:
— Малим і мене гнав конвой,
Якщо говорити по совісті.
Ви, діду Романе, — герой
Моєї козацької повісті…

По батькові, як каже поет, «пройшов бурелом». Розкуркулений, він був засланий до далекого Архангельського краю. По війні за «антирадянську пропаганду» засуджений на 25 років. Старший син — Микола, вояк УПА — загинув. Згодом тавро з батька зняли й вирок скасували як «технічно неправильний», але за Дмитром уже простягся шлейф сина «ворога народу» і брата-націоналіста.

Василь Овсієнко у нарисі про Дмитра Шупту писав: «Хірург, поет. Зазнав переслідувань і був ув’язнений за прояви національної самосвідомості… Шупту неодноразово піддавали катуванню… Закладали пальці в двері — і шкіра з них злазила… Для хірурга це надалі означало втрату професійної придатності…».

Але козацький дух допоміг йому вистояти. На волю вийшов з покаліченими пальцями, травмованим хребтом і частково втраченим зором, але зі збереженою совістю.

Та повернімося до збірки. Патріотичний і громадський пафос минувшини продовжується творами з новітньої історії: «Київський майдан», «Герої гібридної війни», «Спрага», «Україна нині»… Автор переймається чужими долями, як своєю:

Ні! Не кожен
загиблий згорів…
Над полями боїв чути нам:
«Рідний синочку…».
Ми приходили додому
З гарячих боїв
До батьків:
— Мамо, нам
зацируйте сорочку…

І ці слова не данина просторовому уявленню поета, а свідки його особистої участі у нинішній боротьбі. До слова, Дмитро Романович на Помаранчевому Майдані був заступником начальника штабу формувань народних дружин. Діяльну участь брав і в Революції Гідності.

У недавні часи, коли президент-втікач повністю здавав Україну Путіну, затятої і цинічної атаки зазнала й газета «Чорноморські новини». І Дмитро Шупта підняв голос на її захист. Вірш, присвячений їй, він закін-чує такими словами:

І ніхто газету не приборка —
Олігархи, ані королі.
В молоде століття
«Чорноморка»
З долею — у чайки на крилі.

Аналізуючи суспільний поступ, поет водночас застерігає людей бути обачними і відповідальними у будь-якому виборі. Ось рядки з вірша «Ватаги й пастухи»:

…Тільки-но повіки я стуляю —
Жах проймає, Боже борони!
Бачу знов шалену
вовчу зграю,
Що полює коней табуни.
Мчать ошаленіло у погоні
Крізь роздерті ранами віки
Хижаки і жертви — звірі й коні,
М’ясо й ікла — коні і вовки…
Де не ждуть ніякої розплати,
Не бояться сорому й гріха,
Там безкарно
й легко полювати,
Там нема ватага й пастуха.

У поезіях, що увійшли до збірки, автор невтомно утверджує систему козацького кодексу честі: глибоку людяність, діяльну доброту, правдивість і справедливість, мужність, патріотизм, ненависть до ворогів, готовність до самопожертви заради досягнення спільної мети.

А водночас, попри воєнний вишкіл, битви, походи і брязкіт шабель, якими сповнена козацька доля, Дмитро Шупта постає перед нами як тонкий лірик. У поезії «Зима», наприклад, він малює таку картинку:

Цей день просторів
срібнокрилих
Таки дається узнаки.
Стоять хати в папахах білих,
Немов на вічі козаки.
І хочеться сказати
«Геть!» вам,
Хто втратив подиву кристал.
Виходить Місяць,
наче гетьман,
Щоб прочитать універсал.
Або ось це, глибоко спадко-ємне:
Всихає груша
в батьковім саду,
А я туди із саджанцем іду.
Мій батько посміхнувся
в сиві вуса,
Добу свою згадавши молоду.

Отаке «Козацьке коло»: начебто про минуле, але чітко спроектоване на майбутнє, на відродження історичної пам‘яті, на виховання молоді, яка житиме у завтрашньому дні.

Зостається додати, що паралельно з «Козацьким колом» побачила світ і пісенна збірка «Лицарі козацького чину», яка репрезентує співпрацю Дмитра Шупти з композиторами Петром Лойтрою, Володимиром Стеценком та іншими, які надали поетичним текстам мелодійного звучання. Бо й справді: козак і пісня — нероздільні.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.