Місто роду мого

Своє перше п’ятдесятиліття місто зустрічало сторожко, прислухаючись, неначе бахмат, до степу: чи не брязкне де зброя?

За плечима були роки важкої і наполегливої праці піонерів степу в умовах ногайського оточення, часи зміни господарів-мусульман на православних господарів — росіян, вільного козацтва — на покріпачення. На той період уже зачинив за собою браму земного життя Ананій, але вже сповнилися молодецькою силою його сини, вже розквітли мальвами його доньки. І це було головне — вкоренилося й дало міцні пагони перше покоління ананьївців, яке народилося на берегах Тилігулу, виросло в рідному містечку і з надією дивилося в майбутнє свого краю, над яким линув м’який оксамитовий подзвін Свято-Миколаївської церкви — духовного оберегу Ананьєва.

Безумовно, приєднання до Російської імперії, порівняно з кочовим укладом життя степу, мало свої переваги, адже слобода постійно розбудовувалася. Поступово зникали наполовину вкопані у чернозем землянки. Потім — бурдеї, дах яких накривався зимовим очеретом. На зміну їм приходило каркасне житло. Ліс у степовій зоні коштував дуже дорого, тож дозволити собі будівництво оселі на дерев’яному каркасі, який потім обліплювався глиною, могли тільки багаті люди. І все ж такі оселі рік за роком витісняли своїх попередниць, аж поки і їм на зміну не прийшли саман та цегла.

Цегляний Ананьїв почав поставати після 1795 року, коли під керівництвом Й. М. Дерибаса розбудовувалося місто на Чорному морі.

Одеський порт для Європи та Близького Сходу став головним постачальником хліба. Це і посприяло різкому економічному піднесенню Ананьєва. Через наше дрімотне містечко проліг «хлібний шлях» до моря, а відтак і до закордоння. А це вже гроші, й чималі. Тоді й отримала ананьїв-ська гора свою назву — Одеська.

З’явилися місцеві купці, землевласники, багаті люди, які дали новий поштовх економічному і культурному розвитку міста. Почалося активне цегляне будівництво. У степовій зоні було достатньо глини та піску, тож запрацювали заводи, які виготовляли не тільки цеглу, а й черепицю. І в Ананьєві, певна річ, також. У місті швидко зростала кількість населення. Це позначилося й на забудові: з’явилися двоповерхівки.

Скажемо і про сам Тилігул — річку, що подарувала нам щасливу можливість називатися ананьївцями, річку нашого дитинства, нашу улюбленицю, в яку були закохані багато поколінь земляків, починаючи від засновника. Тилігул був не тільки місцем для розваг, полювання, рибальства. Взимку, коли вода промерзала на 30—40 сантиметрів, на річку виходили заготівельники льоду…

Нагальною потребою для Ананьєва ставала освіта. Економічний розвій вимагав перетворення наявних у місті училищ на середні навчальні заклади, які відкривали б шлях міцевій молоді до університетів та інститутів. Так тут народився новий, не менш перспективний, ніж економічний, напрямок розвитку міста й повіту — освітній.

Відкриття чоловічої гімназії в Ананьєві покликало до неї багатьох учителів, і, що дуже важливо — українського духу. Доля була прихильною до міста, пославши йому Петра Івановича Ніщинського, цю обдаровану людину, талант якої сягнув вершин світової культури. Його поява була логічним продовженням героїчного козацького минулого на теренах ананьївської землі. А завершальним акордом стала пісня «Закувала та сива зозуля», яка й нині своїм куванням кличе до звитяги українських патріотів.

«Енциклопедичний словник» Ф.А. Брокгауза та І.В. Єфрона документально зафіксував географічне положення та соціально-економічний стан міста того часу:

«Ананьїв — повітове місто у північно-західній частині Херсонської губернії на р. Тилігул, 14259 мешканців. До Росії приєднаний у 1792 р., перейменований у повітове місто у 1834 році. Торгівля продуктами рільництва, фабрик нема; населення — росіяни, євреї, невелика кількість молдован...

Серед мешканців повіту переважають малоросіяни, потім молдовани, потім великоросіяни. Є трохи німецьких колоністів, в містечках (повіту) багато євреїв, число яких швидко зростає.

Землі у приватному володінні: дворян — 426, купців — 41, міщан — 18, селян — 2, колоністів — 12, іноземних підданих — 10. Головне заняття мешканців — вирощування хліба...

Значна частина збіжжя закуповується євреями: вивозиться за кордон через Одесу.

Промисловість незначна».

Добігало кінця XIX століття.

Ананьїв сформувався у повітове місто, в архітектурі й плануванні якого чітко вгадувалися обриси європейського стилю з характерними ознаками православ’я. Брокгауз і Єфрон не схожі на Маркса з Енгельсом, у них не було підстав оголошувати Ананьїв інтернаціональним містом. Вони подали нам факт: «до Росії приєднаний».

Знаючи, що деякі українці, аналізуючи відносини Росії й України після 1654 року, користуються терміном «возз’єднання», дозволимо собі зазирнути у «Великий тлумачний словник сучасної української мови» і подивитися, що стоїть за словом «приєднаний», вжитим Брокгаузом і Єфроном: «Приєднувати — збільшувати свої володіння». Тому справедливішим було б сказати, що Росія, збільшивши свої володіння за рахунок споконвічних українських земель, рясно политих козацькою кров’ю під час визвольних змагань, підпорядкувала місто Ананьїв своїй великодержавній політиці. А прийнявши закон про «межу осідлості» для євреїв, уряд Росії спрямував потужний потік єврейських біженців у повітові міста та містечка.

В історії Ананьєва, як у дзеркалі, відбилася вся трагічна історія Притилігульського краю, споконвічної землі праукраїнських племен і Києво-руської держави. Довгим і суворим був шлях українців до власної причорноморської домівки. Багато і багатьох втрачено на ньому. Тим святішою повинна стати вона для нас. Щоб не примара золота, загубленого на мулистому дні Тилігулу, бентежила уяву ананьївської малечі, а золото душ і рук тих, хто створював матеріальні та духовні багатства краю, якими така щедра наша українська земля.

Що ж до суперечок про вік нашого міста та його заснування, то слід зазначити, що рік згадки про покріпачення та колонізацію нашого краю Російською імперією як рік його заснування — це постійне нагадування українцям про їхню неволю («на нашій, не своїй землі»). І навпаки — початок 1750-х, про які зазначив козацький полковник у своєму звіті (1753-й) — це одвічна пам’ять українців про свою славну козацьку минувшину...

Юрій СИСІН,
член НСПУ.
м. Ананьїв.