Геннадій ЩИПКІВСЬКИЙ. НОВЕЛА «НIМА»

— Невже хтось поласував? — примружувалася Гринчакова Полька, маючи на думці: «Хоча б не мій».

Жінки перестали прати і попідводилися. Кожну діймало: «Хто ж загарбузив?».

Цього ніхто не знав. Німа не скаже. Хоча могла б вказати пальцем на кривдника. Та мовчить.

До прала підійшла баба Пістія. Страх як не любила таких балачок.

— Хіба не встидно вам обсмоктувати чужі кісточки? Вона що — нежива? Чи молоде тіло свого не хоче? Чи душа її геть заніміла, коли гебисти заганяли голки під нігті й на руках потрощили всі кісточки, щоб не змогла написати грипса*? Хіба не виділи, як позросталися її пальці? Зв’язковою була на нашому горбі. Хоч як катували — слова не вимовила.

Молодиці замовкли, немов проковтнули язики. Що мали казати? Хіба не так? Кожна подумки ставила себе на її місце: «Німа витерпіла. Та чи змогла б я таке пережити?».

Недарма заніміла. Така гарна, світла й п’янка від краси. Кому мала розповідати? Навіть мамі не довірилася: «Так буде ліпше».

А розпочалося з Ореста. Кохав її, але освідчитися не наважувався. Дивився, як на ікону, коли приносила до лісу грипса. Дівчина здогадувалася про його почуття, та Орест мовчав. Очима запитувала: «Парубче! Що коїться з тобою? Ниньки — не до цього». Його очі промовляли у відповідь: «А коли буде до цього?». — «Здається — ніколи», — відповідали її очі. Так і розмовляли поглядами.

Якось Орися принесла грипса. У криївці чатував лише Орест, бо хлопці пішли на завдання, а він був поранений. У лісі панувала тиша. Сороки не зголошувалися. Якби вештався хтось чужий, птиці дали б знати.

— Орисю, — несміливо вимовив, милуючись дівчиною. — Яка ти файна, як чічка**. Страшну красу маєш.

— Тому й боїшся мене, щось недоказуєш, — усміхнулася.

Орест мовчав, збирався з думками.

— Не тебе боюся, а за тебе.

— Чого це? Я ж не твоя.

Орест не відповів, та очі видавали його стан. Орися розуміла, очікувала, що він скаже, але хлопець знову не міг пересилити себе.

Він закохався в неї з першого погляду, з того самого дня, як побачив у лісі. Вона снилася йому щоночі. У сні пестив її волосся, цілував очі й вуста, навіть раз наважився доторкнутися до її персів. Орися раптово відштовхнула його руку. В її очах промайнула блискавка: «Не переступай межу, бо завтра не прийду в твій сон».

Та якось таки наважився.

— Хочу дати тобі пораду. Ми тут ходимо, як по лезу ножа. Ти — теж. Рано чи пізно тебе вислідять. Не дай, Боже, попасти їм до рук. Замордують, і як висотають з тебе все, що їх цікавить, зашлють навіки до Сибіру. То мусиш не зізнаватися і мовчати. Тільки... — і вмовк на мить, та Орися вхопилася за те слово, просила:

— Кажи, кажи далі.

— Тільки з німої вони не зможуть витягти жодного слова. Ти ж не німа?

Орися йшла додому й розмірковувала про те, що сказав Орест, ловила себе на думці, яка все глибше заповзала в душу: «Як мені заніміти, аби всі повірили в селі? Бо як вистежать — не витримаю тортур».

Нагода не забарилася. В неділю пішла з дівчатами до лісу по малину. Поназбирували ягід, самі наїлися і вже простували стежкою додому. Тут і зустрів їх клишоногий вуйко*.

Орися йшла першою, а він вискочив з-за скелі, страшно заревів, дівчата — навтьоки, а вона зашпортнулася і впала. Вуйко з переляку теж дав гоца-драла. Орися лежала на стежці, мов нежива. Коли отямилася, вирішила: «Тут і занімію, є свідки, тож нічого вигадувати не доведеться, все насправді...».

Позбігалися дівчата, підвели її. «Орисю, Орисю!» — термосили, а вона мовчить. «Невже заніміла з переляку?» — бідкалися.

Відтоді і стала німою. Навіть з мамою спілкувалася на мигах. Все село знало про її біду. А вона далі носила грипси. Мовчки передавала їх і поверталася назад.

Пройшло з півроку. Орест загинув од ворожої кулі. А біда вже колувала біля Орисі й перестріла її на глухій стежці, та дівчина встигла проковтнути папірець ще й гебиста вкусила за руку, бо намагався видерти.

Що не робили — вона ні слова з вуст, лиш сльози котилися з очей та виривався стогін, коли трощили кісточки. Язик наче ланцем припнула до піднебіння.

Гебісти привели психіатра, щоб пересвідчитися, чи насправді дівчина німа. Лікар стукав молоточком по колінах, водив ним перед її очима, колов тіло голкою, а сам вирішив: «Цю красу не віддам їм на поталу. Скільки можна вже катувати?».

Він заявив:

— Вона німа. Тут я безсилий.

Старший питав оперативника:

— В селі всіх допитав?

— До одного.

Начальство міркувало: посадити ніколи не пізно.

— Відпустіть і стежте — може, вдасться вийти на схрон. І ще: чи не заговорить вона з мамою?

— Як? — поцікавився оперативник.

— Хоч через комин, а підслухай.

— Шуткуєте, товаришу майор.

— Мені не до цього. Щодня звідти, — показав на портрет чоловіка в скельцях, — мені намилюють карок. Отож, дій...

А в горах затихло. Одних постріляли, других половили, треті перетнули кордон і пішли на захід. А за німою стежили, цікавилися у сільраді та в місцевого «тридцятничка»:

— Як там німа?

— Мовчить.

Промайнуло декілька років. Хоч би яким було життя, а молодість своє надолужить. Селом пробігла чутка: німа вагітна. Хіба вона не хотіла дитини? Та хто одружиться і житиме з німою, хай і з дуже гарною? Орися вирішила: «Хай виросте без батька, своя кровинка, на старість буде кому подати кварту води».

Вже кілька начальників змінилося в тій страшній районній конторі, а справу німої кожен погортував. Цікавився: «Чи не заговорила?».

А тут повідомили: німа народжуватиме. Начальник наказав доправити до лікарні. Наштурив акушерок: «Стежте, чи не закричить, бо всі кричать під час пологів».

Чергова акушерка перед пологами сказала Орисі:

— Дочко! Я не знаю, чого вони так «опікуються» тобою. Мої брати теж були в лісі, тому попереджаю: не давай волі язику — мовчи. Хоч минуло вже багацько років — не простять тобі, запроторять на край світу, ще й відберуть дитину.

Не закричала Орися. Хлопчика назвала Орестом. Мовчки виняньчила його. Пішов до школи, а мама все мовчала, усміхалася й гладила його по голівці. Виріс, закінчував університет. У серпні приїхав додому. Мали сідати обідати. Орест увімкнув радіо. Диктор урочисто повідомив: «Україну проголошено незалежною державою».

Орися якраз діставала з печі горщик із борщем. Різко випросталася, притулила рогач до стіни, слухала. Пролунали останні акорди національного гімну. Вона фартушком витерла набіглі сльози, підійшла, обійняла сина.

Як пообідали, Орест зібрався до клубу на мітинг. Орися пішла з ним і невдовзі розчинилася межи людьми.

Ведучий підійшов до мікрофона, коли раптом на сцені виросла Орися. Якби навіть грім упав з чистого неба, так би не здивувалися. Що ж німа утне? А вона здійняла руки, щоб усі встали, – і в переповненому клубі залунало: «Ще не вмерла в Україні ні слава, ні воля…».

* Грипс (діал.) — повідомлення.

** Чічка (діал.) — квітка.

*** Вуйко (діал.) — так у горах називають ведмедя.