Білі ворони, або Серця, сповнені милосердя

Один з них, приземкуватий, звично сортував кусні хліба, окремо — пакети простроченого молока чи сиру, з особливою любов’ю — об’їдки шашлику.

Перебираючи, звернувся до свого напарника, високого чоловіка під п’ятдесят років:

— А пам’ятаєш, як нашому Сидору пощастило натрапити в «альтфатері» на сосиски? Ото наївся тоді!..

— Пам’ятаю, — озвався той. — І де він зараз, Сидір, після тих сосисок? На цвинтарі, пухом йому земля. — І вже ніби сам до себе:

Ты лучше голодай,
Чем что попало ешь.
И лучше будь один,
Чем вместе с кем попало.

— Це про кого ти? — підозріло запитав приземкуватий.

— Це не я. Це — Омар Хайям. Був такий філософ, мудрець, — сказав високий і чомусь уже вкотре поглянув у бік висоток, мовби чекав на когось.

І дочекався. З під’їзду вийшли двоє — дідусь з малим онуком. І враз лагідний вересневий день наче спохмурнів, стривожився… Бо завжди боляче бачити здорового чоловіка на милицях, а тут, спираючись на них, шкутильгав шестирічний хлопчик. Саме на нього з болем і дивився високий бомж.

Поквапився до тієї пари. З дідусем привітався, як із знайомим, малого погладив по голівці. Перекинулися кількома словами. Високий чомусь нервував, ніби хотів ще щось сказати, але не наважувався. Нарешті почав:

— Знаю, у хлопчика попереду ще одна операція. А це дуже дорого. І тому пробачте, але чим можу, — й простягнув дідусеві стогривневу купюру, похапцем додавши: — У мене скоро суд, і я обов’язково відновлюся на роботі. Тоді зможу більше.

Старий спершу стояв ніби скам’янілий, слухаючи той монолог, а потім сахнувся від співбесідника:

— Щоб я взяв у вас гроші?! Та ніколи в житті! Від вас, безробітного, ошуканого? Ніколи! Зрозумійте: я ж перестану поважати себе!

Рішучим був і високий:

— Я ж від щирого серця! Прошу — візьміть! — сказав і поквапливо обійняв дідуся. Той вирвався з обіймів, підхопив онука, й обидва буквально втекли від бомжа.

Пенсіонерка з породистим Баєм вражено спостерігала за тією сценою, бо вперше у житті бачила, як одне добро боролося із іншим добром. Це було незбагненно: людина, по якій важким котком пройшлося наше так зване правосуддя, викинувши її на узбіччя життя, прагнула допомогти тому, кому, вважала, ще важче, ніж їй.

Незрозуміло виглядав високий: спокійний і навіть чимось вдоволений. І тут вони почули крик. Озирнулися: до них, розмахуючи рукою із стогривневою купюрою, біг дідусь:

— Ви таки всунули її мені, коли обіймали! І не соромно? Ми викрутимося, впораємося зі своєю бідою, а гроші свої заберіть! — і буквально увіткнув їх за пазуху високого.

У того від несподіванки почервоніли, зволожилися очі від прихованих сліз…

Моя дозвонювачка плакала, як дитина, примовляючи:

— Бідний віддає останнє ближньому, а нашим золотим мішкам, олігархам байдужа доля простої людини, байдужа доля України…

Ні, то плакала-тужила не одна та жінка. Сьогодні так обурюється, волає весь наш трудящий люд, кожна порядна й чесна людина. Йде війна. Тисячі полеглих, тисячі покалічених, безруких, безногих… Неоране поле для доброчинності, для милосердя. Але це не їхній біль, тих офшорних королів із захмарними капіталами.

Єдине і найбільше бажання народу — не дати розірвати Україну на шматки, а зберегти цілісність і Незалежність. У них же — зберегти й примножити награбовані статки. І цим двом полюсам ніколи не зійтися, не стати одним цілим…

Ось так минають-згоряють роки нашого життя — у сумнівах, безвладді, й усе ж з вірою у світле і чисте.

…У цій історії, безперечно, щасливим був хіба що породистий Бай — ситий, доглянутий, вигуляний. Бо потрапив у добрі руки. А як животіють-виживають тисячі, мільйони його братів?

2. Дай лапу, Біме!

Як живуть на цій благословенній землі Тузики, Барони, Жучки? У них теж одвічна боротьба за свою територію, за шматок хліба, а ще краще — за смачну кістку.

Безліч пекучих історій із їхнього стражденного життя давно змусила мене накласти вето на цю тему, дуже болючу для жіночого серця. А ж тут дзвінок моєї шанувальниці, який і заставив мене зняти те вето. Бо саме із ставлення до братів наших менших формується наша людяність чи жорстокість.

За прикладами далеко не ходити.

Бізнесмен подарував своєму синові-підлітку чотириколісного мотоцикла. І той знайшов йому застосування: ганяв по вулицях за собаками й отримував неабияке задоволення, почувши, як під його колесами тріщать кістки нещасної жертви. А підростаючий телепень від того кайфував, вважав себе героєм, переможцем.

В іншого такого «героя» — своя забавка. Виволік щенят, п’ятеро маленьких життів, вхопив перше за задні лапки — і головою об цемент, рахуючи при цьому, за яким ударом сконає цуценя — другим чи четвертим… І так до останнього щеняти! Чи ж є серце у цього підлітка-нелюда? А потім дивуємося, звідки беруться у нашому житті рецидивісти-чикотили. Вони не звідкілясь з’являються, вони ось — поряд з нами!

А як забути іншу картину?! До дерева прив’язана сучка, а біля неї вовтузяться п’ятеро її дитинчат. Тварину не просто прив’язали — її вбили, й голодні цуценятка тягнуться до своєї мертвої мами…

Побачили б таке наші бійці на передовій — роздерли б на шматки того «героя». Бо там, на лінії вогню, вони, як ніхто, знають ціну життя. Для них собачка там — це віддушина, друг. Погладить обстріляну дворнягу боєць — і ніби побував удома, серед близьких і рідних. Чотирилапі допомагають знімати стрес, депресію, першими подають сигнал, що зараз почнеться обстріл…

Не люблю саме слово «собака», ненавиджу вислів «собаці — собача смерть». Бо вони — брати наші менші.

Не обійтися без чотирилапих і в господарстві. Візьміть наше селище на околиці Одеси. Тут фірма на фірмі й майже при кожній — своя зграя вухастих. Бо вони завжди туляться до людей.

Симбіоз людини і собаки обопільно вигідний. Бо одні стережуть, а інші дбають про них. На жаль, дбають не магнати, а прості роботяги, ті, хто поруч з ними щодня. У грошових мішків — бізнес, їм не до якихось собак. Хоча знайшовся один, який звернув на них увагу: мовляв, багато їх тут розвелося. І наказав знищити усіх. «Ти постріляй, — сказав підлеглому, — а я тобі за кожного заплачу».

Згодом той, слухняний, хвалився: хазяїн таки не збрехав — заплатив за всіх десятьох. Обидва — нелюди, обидва — злочинці: і замовник, і виконавець.

На щастя, маємо й інші приклади. Рядова комірниця Лєна і пенсіонер, дядько Микола, який переніс важкий інфаркт, але, щоб виживати, підробляє сторожуванням. Їх звела одна біда. На фірмі, де працюють, загинув собака.

Першою забила на сполох Лєна, бо помітила, як тварина часто й важко дихала. Жінка одразу поставила діагноз: легенева чумка! Дуже небезпечна: три дні — і собаки нема.

Стривоженим ходив і дядько Микола — щось змінилася його сіренька Зузу. Він до Лєни. Та оглянула Зузу:

— Кажу ж: чумка! Не можна втрачати час, бо хвороба перекинеться на весь район.

Лєна — не жінка, а живчик: щойно була тут, а вже в автівці. Звідти гукнула до Миколи:

— Я на «Сьомий кілометр»! Там притулок для собак, фельдшер. Думаю, — допоможуть…

Повернулася десь за годину, вдоволена:

— Впрягаймося, Миколо, будемо рятувати собачок. Я привезла ліки. Ти лови їх, бо до мене вони не підійдуть, а далі моя справа...

Дядько Микола першою упіймав Зузу, тримав так, щоб не вкусила, Лєна ж спочатку дала таблетку, заховану в ліверній ковбасі, а потім один за одним кілька уколів.

Так мимоволі утворився той тандем рятувальників тварин. То були напружені дні. Собачок багато, втікають навіть від сторожа — свого годувальника. Ще більше навантаження на Лєну: пігулки, ковбаса, уколи. Але ж був і результат: чотирилапі одужували. Важкою залишалася Зузу: невже загине?

— А давай, — сказала жінка сторожеві, — я вколю їй дуже болючий укол у ногу. Може, врятуємо?

Зузу на той укол уже ніяк не зреагувала, але, уявіть собі, — вижила! То була і радість, і перемога цих двох ентузіастів.

Таких безсрібників, як Лєна і дядько Микола, називають білими воронами. Бо за будь-яких обставин сповідують свої моральні цінності, природні, нетлінні: милосердя, чуйність, доброзичливість, совість.

Хтось скаже: «спасибі» на хліб не намажеш. Брехня! Бо і намажеш, і життя, як бачимо, іншим врятуєш, і головне — почуватимешся людиною.

Не повірите: перед нічною зміною дядько Микола готує своїм підопічним десяток великих бутербродів. Спершу тоненько змащує маслом хліб, а зверху такими ж тоненькими пластинками кладе дешеву часникову ковбасу. Ой як люблять їх вухастики! Бутерброди — це на вечерю. А на сніданок варить куплені аж на Привозі кісточки. Одне слово, сам не з’їсть, а собачок нагодує. Сказано ж — біла ворона.

Коли чоловік після нічної зміни повертається додому, біля воріт його зустрічає трійка зайшлих чотирилапих, і серед них — великий красень, білий і пухнастий Бім. Дядько Микола приязно до нього: «Дай лапу, Біме!».

Той лише кілька місяців підгодовується тут, тож або ще не звик до цього ритуалу, або хитрує, мовляв, ти мені спершу казанок з густим борщем, а потім уже можна й поручкатися чи, точніше, і полапкатися!

А на подвір’ї господаря че-кають ще двоє, вже своїх. Чоловік розносить усім п’ятьом чавунки з густим варивом, заготовленим завчасно звечора. Потім снідає сам і на кілька годин — поспати.

Прокинувшись, сідає штопати свої шкарпетки. Стібок у нього густий, гарний…

Майя ФІДЧУНОВА.

PS. Білі ворони… Може, саме їм, таким, як той безхатько з великим серцем, як опікуни-рятівники братів наших менших, як залізної волі бійці на передовій — може, саме їм дано змінити цей несправедливий, жорстокий, недосконалий світ, захистити й утвердити нашу незалежність, державність?

М.Ф.