«Ще тільки вересень, ще тільки вересень...»

Коли ж спогади постають писаними, то у такому випадку вони — раніше чи пізніше — неодмінно матимуть читачів, у тім числі і тих, які про того, про кого ти згадуєш, нічого не знають і внаслідок цього далеко не все із прочитаного можуть зрозуміти. Ось чому доречно буде процитувати тут уривок із статті, яка була надрукована мною у 2008 році і мала таку назву: «Долетворчий шлях професора Н.М. Шляхової»:

«Список праць професора Нонни Михайлівни Шляхової, укладений з нагоди її сімдесятиліття і опублікований у науковому збірнику, містить майже сто назв. Різні за обсягом і жанрами (від двосторінкових тез і до солідної монографії), неоднакові за значенням у науковому доробку авторки і у всьому вітчизняному літературознавстві, ці праці віддзеркалюють дослідницькі інтереси ювілянтки, той шлях, простуючи яким, Нонна Михай-лівна творила власну долю.

Важливими віхами на цьому шляху значаться столиці — Харків, Київ, Москва. У Харкові, що його більшовики, хоч і ненадовго, всього на кільканадцять років, «призначили» столицею Радянської України, Нонна Михайлівна Шляхова (дівоче прізвище — Бочарова) народилася. У Києві — істинній нашій столиці — здобула вищу освіту, закінчивши українське відділення філологіч-ного факультету тамтешнього уні-верситету імені Т.Г. Шевченка. У Москві — колишній столиці колишнього СРСР — захистила докторську дисертацію…

І все ж, не применшуючи значення названих політичних і наукових центрів, слід наголосити на тому, що «столицею долі» — життєвої і наукової — Нонни Михайлівни Шляхової стала Одеса. Сюди, в місто біля моря, недавня випускниці столичного філфаку, яка вже встигла попрацювати редактором молодіжних передач Херсонської студії телебачення і, за сумісництвом, — викладачем Херсонського педагогічного інституту, прибула у 1965 році. Звідтоді і до сьогодні, за словами Є.М. Черноіваненка, «доля Нонни Михайлівни пов’язана з філологічним факультетом Одеського державного (нині — національного. — В.П.) університету ім. І.І. Мечникова, де вона спочатку працює викладачем кафедри української літератури, а з 1968 р. й досі — на кафедрі теорії літератури і компаративістики. Від заснування цієї кафедри в 1967 р. її завідувачем протягом двадцяти п’яти років був проф. Григорій Андрійович В’язовський, який був одним з піонерів розробки в радянському літературознавстві такого напрямку, як психологія творчої праці письменника.

Студії психології творчості в той час суттєво ускладнювались не тільки слабкою дослідженістю її проблем, але й тим, що в філософії та психології (саме ці науки, нарівні з літературознавством, були базовими для зазначеного напряму) особливо титанічно панувала соціологічна догматика. Звертаючись до вивчення цих проблем, дослідник свідомо наражався на небезпеку погромної критики з боку ревнителів ідеологічної непорочності «з відомства» не тільки літературознавства, але й філософії та психології. Ця небезпека не була примарною: успішно захистивши дисертацію в 1967 р., Г.А. В’язовський три роки після цього чекав на присудження йому докторського ступеня ВАК СРСР. Маючи перед собою такий приклад, молодий науковець нав-

ряд чи легко міг зважитись на дослідження цієї проблематики, але Н.М. Шляхова звертається саме до неї. Без відриву від викладацької роботи наполегливо працює і в 1971 р. успішно захищає кандидатську дисертацію «Емоції у творчому процесі письменника і художньому творі (У творчій лабораторії О. Кобилянської, В. Стефаника, О. Довженка, О. Гончара)».

Вибір теми дисертаційного дослідження, з огляду на обставини, у яких він здійснювався, можна розцінити як вибір долі. Вже хоча б тому, що дана тема, попри всі обмеження і заборони, які її стосувалися, все ж таки наближала дослідника до специфіки творення літератури, до самої її суті і, відповідно, віддаляла від того, що для літератури було чужорідним, що привносилося в неї ідеологічними догмами.

Привертає увагу полемічний запал, який виявився вже в одній із перших серйозних праць Н.М. Шляхової — статті «Формула емоцій і специфічність художнього пізнання» (1969) — і який притаманний значній кількості наступних публікацій дослідниці. Прикметно, що ця полемічність є виразною не лише у безпосередніх писемних діалогах з опонентами, а й у постановці таких літературознавчих проблем чи їх окремих аспектів, які внаслідок різних причин не привернули належної уваги науковців. Останнє, наприклад, чітко проступило у дослідженні Н.М. Шляхової «Еволюція форм художнього узагальнення».

Протягом 70-х років спостерігається помітне розширення тематично-проблемних горизонтів дослідницької діяльності Н.М. Шляхової, хоча основні її наукові інтереси все ще пов’язані з осягнення ролі і функцій емоцій у творчому процесі письменника і художньому творі. Вагомим підсумком цих зацікавлень стала монографія «Емоції і художня твор-чість», видана в Києві у 1981 році. У даному дослідженні аргументовано, на підставі численних і різнорідних матеріалів обґрунтовується теза про те, що в художнє пізнання «емоції входять як невід’ємний компонент не тільки творчого процесу, а й самого змісту образу, вклинюються в його наслідки як складова частина одержаних знань», а тому «проблема функціональної сутності емоцій в художній творчості є актуальною і в теоретичному, і в практичному плані».

Очевидним і незаперечним видається зв’язок між дослідженням «Емоції і художня творчість» та наступною монографією Н.М. Шля-хової — «Духовний світ сучасника», видрукованою у 1982 році.

Ця монографія стала основою докторської дисертації, що її Н.М. Шляхова захистила 1986 року.

І в монографії, і в докторській дисертації наявні окремі ознаки того, що ми називаємо «даниною часові», але визначальним є усе ж таки інше — це висока філологічна культура, уміння вчитуватися в художній текст, здатність виявляти типологічне у різнонаціональних творах, не нехтуючи при цьому їхньою художньою специфікою, заґрунтованою на традиціях рідної літератури.

У такій же дослідницькій манері створена і книга літературознавчих статей «Художній тип: соці-альна і духовна характерність», датована 1990 роком. Складні і неоднозначно трактовані літературознавчі категорії Н.М. Шляхова розглядає детально, залучаючи спостереження багатьох дослідників літератури — попередників і сучасників, аргументуючи власну точку зору на основі фахового «розшифрування художніх кодів» вершинних явищ у різних національних літературах.

Послідовно обстоюючи власний погляд на основні аспекти проблеми, що постала в центрі книги, авторка виявляє, з одного боку, здатність осягати широкий спектр думок своїх колег, а з іншого — вміння вести аргументовану полеміку. В цій полеміці доречно використані числення свідчення самих письменників, а також спостереження учених-психологів. Важливо зазначити, що, застосовуючи досягнення сучасної психології, Н.М. Шляхова не нехтує при цьому специфікою художньої творчості і власне літературознавчого аналізу, а тільки прагне з допомогою представників суміжної науки глибше збагнути досліджувану проблему.

Саме така дослідницька манера, яка зорієнтована на з’ясування художньої своєрідності кожного помітного твору, унеможливила поверховість суджень і висновків і забезпечили непроминальну теоретичну та історико-літературну значущість дослідницьких студій Н.М. Шляхової. Це переконливо засвідчила, зокрема, збірка літературно-критичних статей «Життя порізнені листочки» видрукувана у 2003 році. Цю збірку склали статті, які писалися в різні роки (перша із них датується 1969-м) і які й сьогодні становлять інтерес для теоретиків та істориків літератури.

А тому зрозумілою і правомірною є позиція Н.М. Шляхової, що знайшла вираження в опублікованій уже в часи незалежності України статті «Орбіти наукових інтересів професора Г.А. В’язовського». Констатувавши, що «сьогодні безсумнівним є кризовий стан літературознавчої науки», авторка назвала однією із ознак цієї кризи те, «що сучасна молода критика, амбіційно ревізуючи минуле, явно чи неявно послуговується ідеологемами недавнього минулого. Ото й наслідок: уявлення про літературознавчу науку в тоталітарному суспільстві звужується до поняття «тоталітарне літературознавство».

У неприйнятті такого «уявлення» вбачається прагнення Н.М. Шляхової не допустити огульного перекреслення наукової спадщини не лише свого наукового ке-рівника — професора Г.А. В’язовського, а й багатьох-бага-тьох інших дослідників, які і в несприятливих умовах відстоювали справжню літературу. До кола саме таких дослідників належать ті вчені, які вже в нових умовах, у 90-х роках ХХ століття, у «ледве жевріючому попелі» національної духовності активно почали шукати, за словами М.К. Наєнка, «найтепліші жаринки, щоб розкласти справжнє багаття наукового літературознавства. Перші кроки зроблено: з’явилася низка історико-літературних і теоретичних праць, у яких є спроби цілковитого переосмислення українського літпроцесу, повного виведення його з гурту придатків до ідео-логії і введення в систему естетичних дисциплін». Серед цих праць автор «Історії українського літературознавства» назвав «нові книги і статті», зокрема й Н.М. Шляхової, засвідчивши цим самим наукову значущість її дослідницьких студій.

Протягом тривалого часу Н.М. Шляхова гармонійно поєднує наукову діяльність з педагогічною та адміністративною. Зокрема, майже сімнадцять років вона очолювала колектив філологічного факультету Одеського національного університету імені І.І. Мечникова…».

ІІ

…Уперше Нонну Михайлівну Шляхову я побачив задовго до того, як вона стала деканом, — в пору мого студентства. Сталося це на початку сімдесятих років минулого століття. Університетський філфак мав тоді окреме приміщення у провулку Маяковського, 7. Саме там у теплу вересневу днину постала перед нашим курсом нова лекторка — світловолоса, елегантно одягнена. Запам’яталося синє плаття, поцятковане білим горошком, і тоді ще не знане мною слово «колізія», що його лекторка вживала, як мені здалося, занадто часто.

(Сутність того, що позначається словом «колізія», сповна збагну значно пізніше — тоді, коли вже оберу фах дослідника літератури і працюватиму на філфаці разом з Нонною Михайлівною…).

На рідний факультет я повернувся через десять з лишком років після того, як його закінчив. Підготував кандидатську дисертацію і захищав її у спеціалізованій науковій раді, вченим секретарем якої була Н.М. Шляхова. Захист відбувався у жовтні 1985 року —у час рішучої боротьби з різного роду застіллями, і тому захист дисертації не завершився, як зараз кажуть, неформальним спілкуванням дисертанта і членів наукової ради, а отже й не відбулося ближче моє знайомство з ними, зокрема — з Нонною Михайлівною, якій я був вдячний за допомогу у підготовці численних супровідних паперів, обсяг яких сягав обсягу самої дисертації.

У 1987 році Н.М. Шляхова була обрана деканом філологічного факультету, а через три рики — у вересні 1990-го — мене призначили її заступником. Зрозуміло, що це був вибір самої Нонни Михайлівни. Пропрацювали ми разом понад тринадцять років — до жовтня 2003-го, коли Н.М. Шляхова передала «факультетську булаву» професору Є.М. Черноіваненку.

Я не стану ідеалізувати наші взаємовідносини впродовж тривалої співпраці. Переважало у цей період взаєморозуміння, але були і прикрі моменти, бо робота є робота. (Тим паче, що в усі ті роки не бракувало колег, котрі прагнули будь-що переінакшити стосунки декана і його заступника, керуючись власними кар’єристськими інтересами).

Відзначу найсуттєвіше: працювати з Нонною Михайлівною було непросто, але цікаво, бо час її перебування на посаді декана — це час розбудови філологічного факультету, час його розквіту.

Якщо точніше окреслити цей період, то слід вказати: 90-ті роки минулого століття і перші роки століття нинішнього.

Коли Н.М. Шляхова стала деканом, факультет готував фа-хівців-філологів за двома спеці-альностями: «українська мова і література» та «російська мова і література». Новий керівник факультету взяла курс на розширення переліку спеціальностей. Протягом 1990-х на філфаці почали підготовку фахівців з «болгарської мови і літератури», «прикладної лінгвістики», «видавничої справи та редагування», а згодом, на рубежі століть, — з «журналістики». Відкриттям нових спеціальностей займалися молоді професори О.В. Александров, Н.В. Бардіна, В.О. Колесник. Їхні зусилля Н.М. Шляхова всіляко підтримувала. Це була її стратегія — освячувати своїм благословенням і своєю допомогою усе, що утверджувало і підносило авторитет факультету.

Завдяки такій стратегії з’явилися на філфаці так звані бінарні спеціальності: «українська мова і література; англійська мова», «українська мова і література; німецька мова», «російська мова і література; німецька мова». А цьому передувала клопітка робота, пов’язана з підготовкою навчальних планів, до чого я як заступник декана був безпосередньо причетний.

Значне розширення номен-клатури спеціальностей посилило роль і вагу філологічного факультету у структурі університету і загалом в освітньому просторі Одеси.

Чимало зусиль, і цьому я свідок, доклала Н.М. Шляхова для того, аби на факультеті розпочалася підготовка магістрів. До безперечних здобутків декана слід зарахувати також заснування та багаторічне редагування «Історико-літературного журналу» і наукового збірника «Проблеми сучасного літературознавства» — видань, що їх ВАК України визнала фаховими.

Нонна Михайлівна активно сприяла появі всього того, що робило факультет монолітним, що згуртовувало у єдине ціле таких різних і таких несхожих між собою особистостей, якими були її колеги — як старші (Г.А. В’язовський, І.М. Дузь, Ю.О. Карпенко, В.В. Фащенко), так і молодші, котрі ще тільки стали кандидатами наук чи готувалися до захисту дисертацій. Ось чому з її благословення почав виходити щомісяця «Філологічний вісник», ось чому вона доклала чимало зусиль для того, аби зазвучав «Гімн філологічного факультету».

З огляду на все це і постали віршовані рядки, озаглавлені мною так: «Нонні Михайлівні Шляховій — у двадцять восьмий день вересня 2000-го року»:

Ще тільки вересень,
ще тільки вересень,
Ще лиш синіє просинь
поміж хмар
І перший лист у сонця
барви просить,
Й не чути ще зимового
«кар-кар»…
Ще люба внучка юна
й незаміжня,
Й роботи ще —
високий переліг.
Й Григорович не всю
зловив ще рибу,
Й не всі ще зрадили, хто міг…
Ще тільки вересень,
ще тільки вересень —
Пора врожайна
і осінньо молода.
Ще стільки задумів,
ще стільки задумів.
І ви — нестримна,
як в Дніпрі вода.

ІІІ

Зустрічатися з Нонною Михайлівною і спілкуватися з нею судилося мені не лише на факультеті. Одним із місць щорічних зустрічей було село Маринове Березівського району. Там Нонна Михайлівна і Володимир Григорович Шляхові придбали хатину, що стала їхньою «заміською резиденцією».

Добиратися туди електричкою треба майже три години. Впевнений, що могли вони купити щось ближче до Одеси, а то й у самій Одесі, але долею було визначене Маринове. Хатинка стара, і потрібно було докласти немалих зусиль, аби відремонтувати її, зробити придатною для проживання. А головне — земля. Не земля, а вапняк, що залягав на придбаному обійсті кількаметровим шаром. Щоб посадити дерево, треба було видовбати ямку (саме «видовбати», а не викопати), наповнити її завезеним чорноземом та перегноєм і вже тільки після цього приживлювати саджанець.

Робота важка, нерідко — невдячна, бо далеко не всі саджанці в таких умовах приймалися. Одні тільки господарі й знали, скільки тонн землі та перегною завезено було на обійстя!

Мені судилося стати одним із свідків і учасників цього «підкорення природи». Справа в тому, що Нонна Михайлівна і Володимир Григорович запрошували на дачу гостей, кожного з яких там чекала не лише чарка, а й лопата. Уперше таке колективне гостювання відбулося ще на початку 90-х років і відтоді стало традиційним. Кількість його учасників кожної осені була різною, але протягом кінця минулого століття і кільканадцяти років століття нинішнього незмінною була «четвірка», яку складали Йосип Бурчо, Іван Мельник, Василь Хортів та автор цього спогаду.

Раніше незатишне і зовсім не привабливе обійстя поступово, але невпинно перетворювалося на оазу. Підростав сад, ставав все більшим і яскравішим квітковий килим.

Спостерігаючи за Нонною Михайлівною, зайнятою дачними клопотами, непросто було одразу збагнути, хто вона насправді — філолог чи «мічурінка»? «Нічого в світі так я не люблю, — переповідав О. Довженко слова своєї матері, — як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка росиночка, ото мені радість, — любила проказувати вона».

Жаданням такої радості Нонна Михайлівна жила протягом усіх днів і років, проведених нею, міською дитиною, у селі.

…Восени 2017 року я уперше за останні двадцять з лишком літ до Маринового не поїхав. Навесні судилося побувати у реа-німаційному відділенні кардіологічного центру, і тому поїздку мою родина «скасувала». Якби ж то знаття, що вже через рік, восени 2018-го, у тому рукотворному райському куточку ніхто нас не чекатиме, не виглядатиме…

IV

Незабутніми, як і в Мариновому, є для мене зустрічі у Саврані — райцентрі на півночі Одещини. Там Нонна Михайлівна і Володимир Григорович Шляхові разом зі своєю внучкою були гостями нашої родини.

Нонна Михайлівна гостювала двічі — улітку, а Володимир Григорович з Оленкою приїжджав ще й утретє — восени, коли була грибна пора.

Зрозумілим було хвилювання моєї дружини Тамари, але приготовлені нею завивани з сиром так сподобалися гостям, що вони замовляли цю страву на кожен день.

Ми показали всі найприкметніші місця Саврані і Савранщини, кілька разів були у лісі — мішаному і хвойному, ловили рибу у ставку і Південному Бузі. А ще — розмовляли. Інколи — до півночі. Отоді й дізнався я про історію знайомства Нонни Михайлівни і Володимира Григоровича, про непрості життєві шляхи Шляхових.

Завжди стримана, розважлива, Нонна Михайлівна водночас здатна була здивувати своє оточення і «неакадемічними» вчинками. Один із них якраз і мав місце у Саврані. Коли верталися з Бугу до нашої хати, Нонна Михайлівна попросила завернути до магазину. Там вона купила одразу десять пляшок коньяку, що для маленької Саврані стало «великою подією». «Хай буде для ваших гостей», — сказала тоді Нонна Михайлівна, хоча саме той напій лише пригублювала…

* * *

…Знав я Нонну Михайлівну Шляхову понад сорок років, а отже був свідком різних періодів її життя, різних подій, що мали місце у її біографії.

Зокрема, боляче було бачити, як самотіє вона там, де колись була у центрі уваги, і серед тих, хто кільканадцятьма роками раніше «стелився» перед нею «барвінком»…

Проте, визначальною для мене у біографії Нонни Михайлівни Шляхової є вереснева пора її життя — «пора врожайна і осінньо молода», позначена тими здобутками, які назавжди залишаться в історії філологічного факультету, в історії Одеського університету.

То була вершина її долі. На тій вершині вона і стоїть у моїй пам’яті.

Василь ПОЛТАВЧУК,
доцент,
член Національної спілки письменників України.