Єднаймося через... туризм

Чотири роки тому, коли почалася війна, я, проводячи багато часу в соцмережах, випадково звернув увагу на те, що захисниками української позиції в дискусіях про Майдан та події на Донбасі, є ті, хто свого часу побував у Карпатах, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях... Причому, йдеться не лише про українців, а й про росіян, білорусів, казахів... Ці люди вже не мали упереджень стосовно Західної України. Не вірили казочкам про «злих бандерівців» та «наколоті апельсини». Зате нерідко мали там друзів, які інформували їх про реальний стан справ. Тож якщо декого непокоїть велика кількість російськомовних груп у Карпатських горах чи на центральних площах Львова (під час війни про що тільки не подумаєш), то можу запевнити наших обережних патріотів: туристи — це наші потенційні друзі! В усякому випадку, якщо доброзичливо ставитися до цієї категорії, то позитив десятикратно переважить негатив. Важливим є креативний підхід. Поки тебе готові слухати — розповідай і, бажано, цікаво.

А зараз кілька слів про те, як можна використовувати літературу.

Видатний український воєначальник часів УНР Володимир Cікевич (1870—1952) у своїй книжці «1918. Донецький бліцкриг» тепло згадує молодого повстанця Грицька Гуцула, який воював у складі куреня Слобід-ської України. Хлопець був родом з Гуцульщини, тому й мав такий «позивний». Генерал Сікевич, працюючи над своєю книгою в Канаді, залишив про сміливого хлопчину такий спогад: «Він часто розповідав, яке гарне їхнє село, які гарні кругом гори, а одна з них далеко у білій шапочці стоїть...». Генерал пише, що загинув син Гуцульщини зі словами «Смерть ворогу! Слава Україні!», й похований на Аскольдовій могилі.

Уявляєте, скільки всього переплетено?! Родом з Гуцульщини, воював у складі Слобожанського куреня, загинув у Києві... Це дуже символічно. Особливо — якщо стоїть завдання перезнайомити патріотів з різних регіонів України.

А що коли заторкнути іншу тему? Скажімо, екологію, клімат? Грицько Гуцул сто років тому розповідав про гору у «сніговій шапці». Говерла у перекладі з угорської мови якраз й означає «снігова гора». Полтавчанин Микола Гоголь опосередковано також підтверджує це. Процитую уривок з його твору «Страшная месть»: « — А что это такое? — допрашивал собравшийся народ старых людей, указывая на далеко мерещившиеся на небе и больше похожие на облака и серые, и белые верхи. — То Карпатские горы! — говорили старые люди, — меж ними есть такие, с которых век не сходит снег, а тучи пристают и ночуют там…».

У 1976 році я був вражений великими сніжниками на Говерлі посеред літа, у липні. Тепер про таке годі й мріяти — уже до червня все розтає. Виходить, сто років тому сніг взагалі не встигав розтавати? Цілком можливо. Адже в останні десятиліття «парниковий ефект» суттєво змінює клімат у бік потепління. От вам і тема для учнів середніх шкіл. Заторкнути тему індустріалізації, ландшафту, клімату, ролі художньої (М. Гоголь) і документальної (В. Сікевич) літератури…

Живопис й екологія — також цікава тема.

На багатьох картинах українських художників зображено величний степ, якого вже ніде не знайдеш... Тарас Шевченко, відбуваючи заслання на Аралі, на багатьох малюнках зафіксував море, а тепер там... пустеля. Тож для казахів й узбеків (в останніх теж є частинка Аральського моря) він залишив цінні екологічні свідчення. Цей факт можна використовувати, якщо українці зустрічатимуть гостей із Середньої Азії. Або ж... юних художників із Харкова, Запоріж-жя чи Одеси. Нехай зайвий раз подумають про свою потенційну цінність для суспільства.

Виграш від такого «концентровано-інформаційного» підходу полягає не стільки в прибутках від туризму, скільки у поступовому цементуванні нації. В кожному регіоні з’являться креативні люди, які почнуть говорити про важливі для своєї місцевості речі. А головне — більше читатимуть! Бо таки варто знати про оперний фестиваль у Тульчині (Вінниччина), який заснувала жінка, що переїхала з великого міста у село і купила там ферму. А згодом, за підтримки місцевих жителів, почала організовувати цей фестиваль. Ця неординарність сколихнула всіх — до села звідусіль потягнулися туристи. Цим феноменом зацікавився навіть директор Інституту туристичного менеджменту з Берліна Патрик Фьоль. Він радить українцям і надалі «використовувати несподіване поєднання несумісних речей, що дозволяє створити зв’язок між мистецтвом та іншими сферами життя».

Кілька років тому я гостював у німця Манфреда Фішера, який назавжди покинув рідну Німеччину й переселився в невеличке село в Сокальському районі, що на Львівщині. До речі, Манфред забрав із собою і 90-літню матусю! Орендує великий став, розводить рибу, має певний прибуток, а головне — улюблену справу. Каже, що в Німеччині зайнятися таким бізнесом було б украй важко, бо земля надто дорога. А в Україні це ще можливо.

А чи знаєте ви, що в селі Деражне, на Рівненщині, племінних овець розводить колишній офіцер Генштабу Туреччини Мустафа Сабрі Сіпахоглу? Відставний полковник просто закохався в Україну!

Про це варто частіше нагадувати тим, хто поспішає якомога швидше виїхати на заробітки в Італію, Португалію чи Польщу. Може, не всі резерви ще використані? Бо ж, скажімо, кинув якір на Прикарпатті уссурійський козак Олег Бутусін. І не сам, а з родиною. Тепер у них з дружиною вже десятеро дітей, і не збираються вони нікуди переїздити. Галицьке оточення колишнього учасника АТО (воював, звісно, на українському боці) цілком влаштовує. Чим не факт для висвітлення? Особливо, якщо туристи зі Східної України.

А чи багато хто знає, що на Одещині проживає найбільша в світі родина? Раніше Книга рекордів Гіннесса запевняла, що найчисленнішу родину має індієць Зіон Чан — 192 особи. А тепер розібралися, що рекордсменами є не індуси, а українці. 87-літній Павло Семенюк і його дружина Марія недаремно прожили своє життя. Тепер у них три з половиною сотні нащадків! Повторюю, що саме сеище Доброслав (це Лиманський район) є тією точкою на Землі, де можна під іншим кутом зору подивитися на тему народжуваності. Глава родини, що налічує 350 осіб, Павло Миколайович Семенюк (будівельник, муляр, штукатур) ще сім років тому працював на риштуваннях. Тобто, у 80-літньому віці! А його дружина в молоді роки була трактористкою. Це та «заробітчанська» родина, яка тримається рідного ґрунту й нікуди не збирається виїжджати. Якщо й підробляють десь, то в межах України. Може, варто брати б приклад з таких?

До речі, син Павла Семенюка В’ячеслав свого часу сидів за однією партою з Петром Порошенком. Тоді ще просто здібним учнем, а тепер — нашим Президентом. Це я до того, що світ надто тісний і є дуже багато речей, які нас пов’язують. Саме туризм може запустити потужний механізм об’єднання українців.

Сергій ЛАЩЕНКО.