«З усіх шляхів я обрав шлях боротьби»

«Звичайно, мені було шкода, що можу закінчити свій шлях так коротко. З дня на день я припускав, чи мене вб’ють.

От о 22-й вечора був відбій. Коли я лягав, чув, як за дверима патрони перекидають з ящика в ящик. Звук патронів дуже специфічний, я служив 8,5 року і добре його знаю. То собі думав: «Ага, якщо ви зараз бавитеся перекиданням набоїв, то по мене не прийдете. Значить, ще якийсь час житиму». Логічність допомагає вийти з ситуації».

Через 72 доби суд замінив розстріл на 15 років позбавлення волі. І Лук’яненка перевезли до конц-табору в Мордовії.

«На зоні менти час від часу поширювали думку, що буде амністія. То до травня, то до Жовтневої революції. Я питаю хлопців інших: «Це перший раз обіцяють, чи і минулого року розказували?». Виявляється, і минулого, і позаминулого. Значить, менти просто кидають людям надію, щоб менше думали про втечу».

Сам Левко в амністію не вірив і вирішив скористатися ситуацією. У концтаборі було близько 1800 людей, з них половина — українці-дисиденти. Також було багато активістів з Прибалтики. Левко розпитував усе про їхню боротьбу.

«Це для мене було навчання. Я був радий, що потрапив у середовище, протилежне офіційній системі. Влада зробила собі ведмежу послугу. Ми всі спали в одній нерозгородженій секції, збиралися натовпом і обмінювалися інформацією».

Через те, що в основі литовської мови — латинські літери, литовцям частіше вдавалося отримувати якусь заборонену літературу. Левко подружився з одним в’язнем, який перекладав йому книги. Чоловік ховав їх за пояс, потім обидва сідали за колодою, оскільки працювали у великому деревообробному цеху, і литовець усно начитував текст.

У січні 1976 року Левка звільнили з в’язниці й привезли у Чернігів, де в нього була квартира. За політв’язнем одразу встановили нагляд з квартири поверхом вище, попередньо виселивши квартирантів.

Записки іншим активістам він передавав таємно. Одного разу сховав послання у вазоні дружини, а вона випадково подарувала його подрузі. Левко ще довго чекав, що за ним знову прийдуть.

Перше, що він помітив у Чернігові, — молодше покоління зовсім не знало української мови. А ще його вразили пакунки з дефіцитними продуктами, які давали людям на 1 і 9 травня та до річниці Жовтневої революції.

«У магазинах не було ні м’яса, ні ковбаси, ні масла, ні цукру, ні борошна. Усе це давали в тих целофанових торбинках, як подаруночок, у лікарні, де я працював електриком. Я тоді думав: «Боже мій!». З сьомого поверху мого будинку видніється величезний житній лан. А мені, як жебраку, дають торбинку на свято зі звичайнісінькими харчами. Це приниження».

У вересні 1976 року Микола Руденко запропонував Лук’яненку створити Українську Гельсінську групу. Засновниками стали 10 осіб. Фундаторів швидко почали арештовувати один за одним. Не оминула ця доля і Левка.

Загалом за своє життя він провів у тюрмах і конц-таборах 27 років. З них 450 днів — у приміщеннях камерного типу і карцерах.

Автор Незалежності

У кінці 1980-х його помилували. Тоді ж він очолив Українську республіканську партію (УРП) і став співавтором Акта про Незалежність України.

«23 серпня 1991 року в мою голову прийшла найважливіша думка. Ми обговорювали порядок денний на 24 серпня. І я запропонував проголосити Україну незалежною державою. Якби я промовчав, то ми б наступного дня ухвалювали закони Україн-ської радянської соціалістичної республіки».

У грудні Левко Лук’яненко балотується в президенти і займає третє місце.

«У глибині душі я, звичайно, розумів, що переможе «зрозумілий» комуніст — Кравчук. Його знає Україна, його знають усі обкоми, всі райкоми. Друкарська техніка, радіо — все в його руках. А що в наших руках? Сота часточка того…»

Але в президенти Лук’яненко пішов свідомо, адже статус кандидата давав багато переваг.

«По-перше, безплатне транспортування — і на літаку, і на поїзді. По-друге, кожний мав телекореспондента, який їздив, фотографував і відправляв касету в Київ. Це попадало на телевізію і всю Україну.

Я використав цей період на всю котушку, щоб донести націоналістичну ідею. Об’їздив усі області. Майже кожен виступ закінчував словами «Ваша справа, за якого президента голосувати, але молю: проголосуйте за Незалежність України (перші вибори Президента України відбувалися в один день з референдумом. — «УП»)».

Левко згадує той період як унікальний, оскільки всі шестеро кандидатів — і комуністи, і націоналісти, і соціалісти — всі агітували за незалежність. І це дало результат у 90% голосів.

Шлях боротьби

«Що сталося далі? Після проголошення Незалежності почала діяти арифметика. Так, комуністи проголосували за Незалежність. Але залишилися при владі. Хто б їх усунув? Самі себе вони не усунуть. А опозиції була третя частина…

Тому закони проходили в їхній редакції, а не нашій. І ми втратили вплив. В України не вийшло переходу від колоніального стану до Незалежності. Було переповзання. Воно до сьогоднішнього дня не завершилося».

Левко визнає: припускався помилок. Але запевняє, що завжди намагався робити все можливе, враховуючи обставини.

Він бачив, як після проголошення Незалежності в парламенті дедалі більше розмивалися межі дозволеного.

«Коли я поїхав послом у Канаду і вийшов з партії, рекомендував на голову УРП Михайла Гориня. Його таки обрали.

Кучма ж запропонував йому призначити головою Львівської обласної ради його брата Миколу. Михайло пішов на це. Звісно, після цього його опозиційність, разом із партійною, зм’якла, втратила зуби. Те саме з іншими партіями — у того донька, у того син. Не вистачило твердості. А для когось погляди виявилися важливішими, і він пішов».

На думку Левка, у головах значної кількості українців досі залишається рабська комуністична психологія. А перевчити їх не вдається.

«Мойсей виводив євреїв з єгипетської неволі 40 років. Водив їх по пустелі, поки не померли старі люди і не народилося нове, вільне покоління. Старе ж тягнуло в Єгипет, бо там давали їсти і роботу. От у нас є нове покоління, яке народжується в умовах свободи. Прискорити прогрес майже неможливо».

Він не вірить у поганий націоналізм. Каже, є погані люди. Зараз саме закінчує останню книгу — про те, «за що треба любити Україну».

У великому домі Левка Лук’яненка пусто: дітей він не має. Часто повторює, що його дружині, Надії Бугаєвський, не поталанило. Вона мріяла про сім’ю, а він — про Україну. Тож Левко не дав їй родинного щастя. Але не вважає, що обрав шлях одинака. Називає це шляхом боротьби.

«Я поклявся йти шляхом Наливайка. А Наливайко сказав так: «Я знаю, что погибель ждет всякого, кто восстает». Він свідомо йшов на смерть, але це смерть після боротьби. Те ж саме і я.

Уже немає тієї сили й енергії, що були раніше. Але я працюватиму, доки пам’ять не з’їсть склероз. Я — ланочка. Малесенька. Чи довго, чи недовго — лиш Господь знає».

Наталія СУДАКОВА.
Фото Ельдар САРАХМАН.

Джерело: www.pravda.com.ua

24 серпня 2018 року, коли Україна святкуватиме 27-у річницю Незалежності, Левку Лук’яненку сповнилося б 90...