«Я повернусь в Одесу, повернусь...»

У сім років дівчинка пішла до першого класу 107-ї школи, що на розі вулиці Льва Толстого та Каретного провулку. З другого класу почала писати вірші. До того також їх придумувала, але не записувала й довго нікому не показувала.

Дитинство проходило як у всіх малих одеситів: вулиця, дерева, море. У п’ять років познайомилася з майбутнім чоловіком — киянином Ігорем Геращенком. Їхні батьки товаришували ще з інституту і з’їжджалися іноді сім’ями. З Ігорем добре було лазити по дахах, він любив грецькі міфи і багато знав про всіляких жуків та гусениць. Малюки ладнали між собою, поки не заходила розмова про те, яке місто краще — Київ чи Одеса. Тут вони були затятими патріотами, навіть дивно, що жодного разу не побилися.

Після закінчення школи в 1971-у вступила на фізичний факультет ОДУ, який тоді розташовувався в головному корпусі на вулиці Петра Великого, 2 (тепер — Дворянська). Там Ірину «викрили» як поетку. На її вірші складали музику і співали пісні на КВКівських зустрічах. На той час КВК по телевізору вже не транслювали, але він був поширений у вишах, у тому числі й на фізичному факультеті. До складу команди входили Святослав Пелішенко, Сергій Осташко, ну і, звісно ж, Ірина власною персоною. На чолі факультету, а пізніше й університету тоді був фізик Віктор Васильович Сердюк, який разом з деканом Михайлом Миколайовичем Чесноковим захищали команду від можливих прикрощів, намагаючись не обмежувати при цьому студентської свободи. Потім затіяли гуморину, яку, як і КВК, довго забороняли.

На четвертому курсі Ірину запросили у спецвідділ, де запропонували співпрацю з КДБ. Йшлося про стеження за іноземцями. Для цього їй треба було стати «інтердівчиною». На що отримали категоричне заперечення. Цей момент став переломним у кар’єрі майбутнього фізика. Замість аспірантури три роки працювала вчителькою фізики в Одеській школі №9 (тепер це друга гімназія). Після відпрацювання обов’язкового терміну восени 1979-го влаштувалася молодшим науковим спеціалістом на фізико-математичний факультет Одеського педіну. Але КДБ «потурбувався», щоб її звідти звільнили. Педагогіку довелося поміняти на репетиторство. Учнів, яких готувала до вступу в університет, викликали в той же КДБ, як дорослих, на «приватні» розмови.

У 25 років Ірина пішла під вінець і переїхала до чоловіка в Київ, де молодята познайомилися з Іваном Світличним, Миколою Руденком. Писали, поширювали самвидав. Мріяли збудувати власну хату. Вперше Ігор та Ірина зазнали адміністративного арешту 10 грудня 1981-го за участь у демонстрації на захист прав людини в Москві, біля пам’ятника Пушкіну. Наступного року у журналі «Грани» з’явилася перша її публікація. А вже 17 вересня того ж 1982-го Ірину Ратушинську заарештували. Вони з чоловіком тоді працювали сезонними робітниками у радгоспі «Лишня»: збирали яблука. Через правозахисну діяльність Ігоря звільнили з роботи. Розрахуватися в радгоспі обіцяли не грошима, а яблуками. Уранці, перед початком роботи, Ірину запросили до контори, щоб нібито щось уточнити. А звідти вже запхали в білу «Волгу». Ще й, для годиться, зброю показали: арешт особливо небезпечної державної злочинниці. Зароблені три тонни яблук молодята так і не отримали. Слід за-значити, що в ректораті та деканаті рідного університету на запити слідства не надали жодного компрометуючого матеріалу.

За правозахисну діяльність, зберігання і поширення самвидаву та антирадянську агітацію, головним доказом якої стали шість її віршів, 3 березня 1983-го Ірину Ратушинську засудили за ст. 62 УК УРСР на сім років ув’язнення і п’ять — заслання. Нікому із жінок після сталінських часів за політичною статтею такого терміну не давали. Серед тих шести віршів — і «Родина», написаний у 1977-у. Ось кілька рядків із нього:

Ненавистная моя родина!
Нет постыдней твоих ночей.
Как тебе везло
На юродивых,
На холопов и палачей!
Как плодила ты
верноподданных,
Как усердна была, губя
Тех — некупленных
и непроданных,
Осуждённых любить тебя!

Карцери, ШІЗО, голодування і… поезія:

В удушье камеры!
Потом — в бетонный двор
На пять шагов, а после —
на этап
С немецкою овчаркой
по пятам
Все в тот же срок,
неведомо какой…

Так у свої 29 років вона стала наймолодошою в зоні для жінок-політв’язнів. Йосип Бродський у статті, присвяченій творчості Ірини Ратушинської, писав: «Політичне судочинство злочинне саме по собі. Засудження поета — злочин не просто кримінальний, а перш за все антропологічний. Це злочин проти мови, проти того, чим людина відрізняється від тварини».

Покарання відбувала у Мордовії, в селі Барашево Теньгушовського району. Разом зі співтабірницями підписала звернення до урядів західних країн «На захист розтоптаних прав». На початку вересня 1983 року в жіночій політзоні було оголошено голодування. Із 24 ве-ресня голодуючих почали годувати примусово. Під час примусового годування Ірина отримала струс мозку. Табірна лікарка В.А. Жиркова-Волкова відмовилася її лікувати. Із 7 до 23 грудня 1983-го і з 30 січня 1984-го Ратушинська перебувала у штрафному ізоляторі, де захворіла на запалення легенів. Її поклали в табірну лікарню, призначили лікування, але лікарі відмовилися сказати, які ліки їй призначили. Попри тяжкий стан, ускладнений хворобою нирок, вона відмовилася їх приймати.

Рух на захист Ірини Ратушин-ської розгорнувся в усьому світі. «Міжнародна амністія» домоглася її звільнення. Спеціальну заяву радянському урядові з вимогою звільнити поетку надіслав Міжнародний ПЕН-клуб, членом якого вона була з 1983-го.

У серпні 1986-го Ірину Борисівну етапували до Києва. За день до зустрічі М. Горбачова і Р. Рейґана у Рейк’явіку, а саме 9 жовтня 1986-го, генерал КДБ Євген Марчук відвіз Ратушинську додому: звільнена спеціальним указом голови Верховної Ради СРСР А. Громика. Не вірилося. Заповідь «Не вір. Не бійся. Не проси» діяла на рівні підсвідомості.

Додому привезли хвору, ви-снажену. Після табірних лікарів Ратушинська втратила віру в рідну медицину й почала домагатися виїзду на лікування в Англію. Пізніше, під час міжнародного фестивалю поезії в Нідерландах, якраз перед її виступом, по телефону повідомили, що вони з чоловіком позбавлені радянського громадянства.

Після виїзду з СРСР немало поїздила по світу, ведучи кампанію на захист радянських по-літв’язнів. Професією Ірини Ратушинської відтоді стала літературна діяльність. Вона — лауреат п’ятьох міжнародних премій за поезію і прозу. Її книги опубліковані в 15 країнах. З найвідоміших — «Серый — цвет надежды», присвячена життю єдиної в СРСР політичної зони для жінок. Щороку англійській королеві дарують 30 найкращих видань з різних країн різними мовами — серед них і ця книга.

У 37 років Ірина народила двох синів-близнят. У кінці 1990-х Ратушинська і Геращенко отримали російське громадянство без необхідної за законом попередньої відмови від британського. Із 1998-го проживали в Москві. За цей час Ірина Борисівна написала сценарії для низки серіалів, у тому числі «Пригоди Мухтара», «Таксистка», «Аеропорт», «Присяжний повірений». Була літературним редактором серіалу «Моя прекрасна няня».

Останні два з половиною роки Ірина Ратушинська боролася з онкологією. За словами чоловіка, мужньо переносила важку недугу. Смерті ніколи не боялася. Єдине, що її турбувало — щоб були знеболюючі, і щоб померла вдома.

Відхід правозахисниці і літераторки пройшов тихо — короткою новиною з акцентом на роботі сценаристом. Дмитро Биков у журналі «Собеседник» так висловився про Ірину Ратушинську та про Даниїла Граніна, які померли майже одночасно: «Обоє — і Гранін, і Ратушинська — за всіх своїх відмінностей були не на місці в нинішній епосі, обоє розуміли це і знали, що країна повернула зовсім не туди».

Звістка про смерть Ірини Ратушинської прилетіла в Одесу, якраз коли тут проходив фестиваль «Зелена хвиля». У Літературному музеї 6 серпня зібралися друзі та знайомі, щоб ушанувати талановиту землячку, яку всі пам’ятатимуть і любитимуть. Вона неодноразово казала: «Я повернусь в Одесу, повернусь…». Не встигла…

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
випускник фізичного факультету
Одеського університету ім. І.І. Мечникова.