Переглядів: 593

В гостях у Чорної Діви

Із дорожнього щоденника

«Для кого працює безвізовий режим?» — «Для нас!»

«Коли ж ми вирушимо підкоряти Європу?» — «Вже зараз!»

«Як ми це зробимо, не маючи достатньо коштів?» — «Крок за кроком!»

Відповівши на ці три важливі питання, три подруги, фотограф Галина Юдіна, художниця з костюмів Олена Калмикова й авторка цих рядків, у травні самостійно, не користуючись послугами туристичних фірм, вирушили у подорож з новими біометричними паспортами і побували у чотирьох країнах: Італії, Іспанії, Португалії та Польщі.

Перша розповідь — про мандрівку у серце Каталонії.

Можливо, ми ніколи не потрапили б у цей дивовижний монастир, якби у центрі Барселони до міського автобуса, яким ми їхали, не увійшла пара. Молодята сіли навпроти нас і заговорили між собою українською. Ми, усі втрьох, витріщили очі, бо ж зустріти українців за 3,5 тисячі кілометрів від дому було незвично.

— Ви звідки? — почала я розмову першою.

— З Києва, — здивовано, але привітно відповіли обоє.

— Давно у Барселоні?

— Вже більше тижня, сьогодні ввечері літак...

— А ми лишень приїхали... Що найбільше вразило?

Юнак почав розповідати про архітектуру в стилі модерн, будинки Антоніо Гауді, але раптом зупинився і глянув на супутницю:

— Мабуть, найцікавіше — це монастир Монсеррат. Туди лише година приміським поїздом, а враження — незабутні...

— Поїдьте — не пошкодуєте, — додала дівчина.

Ми разом вийшли на наступній зупинці й, побажавши одні одним щасливого шляху, розійшлися у різні боки. Молодята — на прогулянку по Готичному кварталу, ми — до музею Пікассо...

Наступного ранку ми вже на залізничному вокзалі, з якого можна доїхати до підніжжя гори Монсеррат. Купивши квитки, сідаємо у переповнений вагон і вирушаємо назустріч новим пригодам. Майже всі, хто їде у приміському поїзді, — туристи, і це не дивно, бо Каталонія — найпопулярніший в Іспанії туристичний регіон. У потязі чимало росіян, які, зазвичай, голосно розмовляють, розповідаючи про свої враження і роздаючи один одному поради. А най-більша кількість туристів — китайці та японці, що відкривають для себе стару Європу.

Час в електричці минає непомітно, за вікном пролітають чарівні краєвиди квітучої Каталонії, виноградники, луги-пасовища, мальовничі ферми…

За годину опиняємося біля підніжжя гори, де потрібно пересісти на інший транспорт. Щоб потрапити в монастир, який нависає над нами на кам’яній поличці на висоті 1350 метрів над рівнем моря, можна обрати або зубчату залізницю, що стрімко піднімається догори, або ж підвісну канатну дорогу. Хочеться гострих вражень, тож обираємо канатку.

До кабінки заходять 25 пасажирів, кондуктор зачиняє двері зсередини, і земля під ногами швидко починає віддалятися. Від висоти закладає вуха. Ми різко піднімаємося, обминаючи гори каміння й примудряючись не врізатися у скелі, які несподівано виринають тут і там. Всього п’ять хвилин триває політ, але забути його неможливо. Навколо — красоти первісної природи, а всередині — жах від того, що до рятівної тверді — близько півтори тисячі метрів. Політ над прірвою — атракціон не для слабаків!

На щастя, він швидко закінчується, і ми опиняємося у духовному серці Каталонії — монастирі Монсеррат. Місце в Іспанії настільки відоме й популярне, що на його честь навіть називають дівчаток, як-от знамениту співачку Монсеррат Кабальє.

Краса і святість цього місця вражають, і стає зрозуміло, чому впродовж віків сюди приїздять люди: молитися, насолоджуватися тишею, милуватися природою.

Гори, що обіймають монастир Монсеррат, незвичайні. Вони — округлі й більше схожі на древніх живих істот. Ось ці дві вершини подібні на слонів, а поруч з ними — мавпа, що заглядає на небо — ділимося враженнями з подругами, і нам видається, що це не гори, а добрі духи планети Земля, які оберігають нас. Захоплюватися живими мінливими химерами, вдихати пахощі гірських трав, підставляючи обличчя свіжому вітру і сонцю, прогулюватися навколишніми стежками-доріжками можна довго, але ми поспішаємо до храму — о першій там буде незвичайний концерт.

У старовинному католицькому монастирі, який понад тисячу років заснували на честь Діви Марії монахи-бенедиктинці, чимало цікавого: бібліотека з давніми рукописами, вхід до якої дозволяється лише вченим-дослідникам чоловічої статі (яка несправедливість!) і лише за письмовим дозволом керівництва, паломницький центр (наразі будується великий готель для паломників і туристів), ресторан, магазин, базарчик, багатий музей з полотнами Пікассо, Далі та старими іконами, знаменитий дитячий хор.

Монастир Монсеррат — це чи не єдине місце на планеті, де щодня співає хор хлопчиків (крім літніх місяців, коли діти виїздять на канікули). Дитячий монастирський хор «Есколанія» — чи не найстаріший у світі. Письмові згадки про його існування відносяться ще до 1307 року. Більше семи століть — погодьтеся, вік дуже солідний. Тут, у монастирі, працює музична школа, куди батьки можуть віддати обдарованих хлопчиків і де їх упродовж шести років навчатимуть грі на інструментах, даватимуть основи середньої шкільної та музичної освіти. Школа — знаменита, її випускників раді бачити у вищих музичних закладах усього світу. Щоправда, за статистикою, мало хто з них обирає для себе служіння Богу і церкві, переважна більшість стає світськими музикантами.

При вході до монастиря — плакати з попередженням різними мовами щодо правил поведінки у святому місці. Адже монастир, попри тисячі туристів, живе своїм релігійним життям: молитви, навчання, служби…

Ми тихенько заходимо до храму, зупиняючись на порозі, бо далі — нікуди: базиліка заповнена так, що яблуку ніде впасти — туристи з усього світу долають тисячі кілометрів, аби побувати у цьому духовному центрі.

На простір за вівтарем впевнено виходять зо два десятки хлопчаків віком від 9 до 14 років у старовинному чернечому вбранні, налаштовуються і починають співати у супроводі органа. Лише два псалми звучать у їхньому виконанні — але що відбувається з настроєм?! Чому стає так світло й радісно?! І вже не дратують ні юрба туристів, у якій доводиться стояти так тісно, мов оселедцям у банці, ні їхні мобільні телефони та селфі-палки, ні спалахи фотоапаратів... Діти виконують церковний гімн каталонською мовою, і це — символічно. Адже монастир Монсеррат — духовний символ каталонців і навіть у страшні часи диктатури Франко церковні служби правилися тут каталонською.

Концерт закінчується дуже швидко, і за кілька хвилин храм стає майже порожнім. Туристи біжать займати чергу до Святої Діви, а я не можу так просто покинути це місце — хочеться його обійти, дослідити. Тихенько прогулююсь по храму, наповнюючись його світлом. У перших рядах залишилося хіба зо два десятки каталонських бабусь, які пошепки чи й тільки губами моляться.

Раптом повз мене проходить чимала група дивних молодих людей, одягнутих в одинакові сині футболки. На простір перед вівтарем виступає жінка й оголошує трьома мовами: іспанською, англійською, французькою:

— Тут і зараз відбудеться виступ молодіжного хору із США, штат Кентуккі.

Хлопці й дівчата виглядають досить дивно: вони — незвично різні, у кожному з них просвічує яскрава неприхована індивідуальність. Усі різного зросту — височенні й низенькі, біляві й смугляві, руді й темношкірі, худенькі й кілька дуже огрядних, двоє хлопців із синдромом Дауна. Та в мить уся ця група різноманітних, різноликих молодих людей об’єднується помахом палички свого диригента — і світ навколо змінюється. Вони натхненно співають духовні псалми (концерт тривав десь сорок хвилин), і цим святим співом, зда-ється, насолоджуються не лише два десятки слухачів, але й стіни старовинного храму та гори-

химери, що його оточують. Слухаючи ці ангельські пісні, душа піднімається ще вище, над горами Монсеррат, і поринає у за-хмарні висоти, милуючись надзвичайною красою світу. Один з юнаків, співаючи, весь час плаче — сльози рікою течуть з його очей. Що відбувається з ним? Цього ніхто не скаже, та, мабуть, і не потрібно нікому про це знати....

Концерт закінчується, і коли хористи покидають храм, я підходжу до кожного з них, щоб обійняти й подякувати за подаровану насолоду. Бо хіба це не диво, коли у горах Каталонії у єдиному почутті об’єднуються хористи з американського штату Кентуккі й мандрівники з України?

А тим часом на нас чекає ще одне важливе дійство — похід до Мореніти, що в перекладі з каталонської означає «смуглявка». Так лагідно, по-домашньому називають каталонці статую Святої Діви Монсерратської, яка є центральною святинею храму і до якої їдуть прочани з усього світу.

Легенда вповідає, що у 880 році в одній з гірських печер монахи, котрі приходили туди молитися, знайшли дерев’яну статую Діви чорного кольору, яку, нібито, вирізьбив власноруч сам євангеліст Лука. Вона була чудодійною — зцілювала хворих і виконувала бажання. У ХІІ столітті бенедиктинці збудували на її честь монастир, і хоча статуя зникла та й монастир згодом під час тривалих війн розвалили, у тому ж ХІІ столітті створили точну її копію. Новий же монастир був побудований у ХІХ столітті.

До Чорної Діви — завжди велика черга. У тиші та спокої повільно, крок за кроком, рухаються люди, які приїздять з усіх кінців світу, щоб попросити її про здійснення своїх мрій та бажань. Про що просити? Як? Чи можна кілька? Що ж найголовніше? З такими думками зосереджено у тиші йдуть до Діви, яка у правій руці тримає кулю, що символізує Всесвіт, а лівою пригортає маленького Ісуса.

Цікаво спостерігати, як урочисто й зосереджено люди підходять до дерев’яної статуї. Довірливо помолившись, вони їдуть додому, а коли їхні мрії збуваються, знову повертаються, щоб подякувати Діві за допомогу. У спеціальному музеї, розташованому в одній із кімнат храму, я б назвала його Музеєм Віри, — весільні сукні, дитячий одяг, монетки, копії дипломів, покинутий корсет інваліда, візки та милиці — чого тільки там нема! З цього «набору» стає зрозуміло, про що люди просять. Чудово, що віра у диво допомагає вирішити так багато наболілих проблем, але...

Коли я підійшла до Чорної Діви й поклала руку на кулю, яку вона тримала в руці, відчула, що статуя — це лишень шматочок темного дерева, обрамлений золотом і закритий склом. Сама по собі, без наших людських намірів і нашої дії, вона мало чого варта... Але якщо таким чином здійснюються мрії й відбуваються дива — це прекрасно, нехай працює! Про всяк випадок, подякувала за все і також дечого попросила. Адже кажуть, що Мореніта допомагає, незалежно від того, вірять у неї чи ні...

Ольга ФІЛІППОВА.
Світлини Галини ЮДІНОЇ.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net