Синдром росомахи

Насправді реформи, від латинського reformare — зміни, переустрій, це ніколи не для погіршення життя. І не для покращення у далекій перспективі. Це просування від гіршого до кращого. Бо інакше — нащо ці reformare? Новопризначений глава Одеської ОДА Михеїл Саакашвілі розпочав зміни в Одесі із «прозорого офісу» задля надання послуг населенню — давно обіцяне єдине вікно. Усім сподобалося. Окрім чиновників, які ці послуги не надавали, а продавали. Із цього єдиного вікна, до слова, й почалося протистояння одеського мера Труханова і глави ОДА Саакашвілі. Здавалося б, яке порівняння? Слон і Моська. Але всі владні інституції — хто тишком-нишком, хто відверто — підтримали саме Труханова. Офіс закрили, бо він ніяк не вписувався в існуючий кримінальний порядок. Пам’ятаєте? Спочатку змініть законодавство, а вже потім…

Є й такі новації, що дратують не тільки вітчизняний олігархат та чиновництво, а й європейців. Який здійнявся галас, коли Рада прийняла новий закон про освіту! Європа залементувала! Коли ми щось змінювали у податковій політиці чи в поліції, надавали преференції місцевому самоврядуванню чи іще щось — ані вухом. А тут із питання винятково внутрішнього, яке у кожній країні абсолютно індивідуальне, — і Вене-ційська комісія, і слухання в ПАРЄ, і обговорення у провідних засобах комунікації. Чи не тому, питаю у себе, що цей закон ставить амбітну мету не просто надати освіту молодому поколінню, а виховати у нього громадянську і національну гідність? Щоб не тремтіли жижки при згадці про європейські цінності і було знання про цінності національні?

Голосування щодо освітнього закону в ПАРЄ, як на мене, було лакмусовим папірцем щодо поваги до України. Угорщина кістьми лягала, щоб їхня меншина у нас не вчилася українською. Хоч у самій Угорщині, попри численну українську громаду, ніколи не було не тільки українських шкіл, а й української в шкільних програмах. Або Румунія. Там компактно проживають понад 60 тисяч українців — і жодної національної школи. А в не толерантній, на румунський погляд, Україні більше 90 румунських шкіл, близько 70 румунських бібліотек, майже півста дитячих садків, більше десяти газет. І вже не просто крик, а галас на увесь світ стоїть про утиск російської мови. І не десь там, а у Верховній Раді, на українських телевізійних каналах. На яких, до речі, мовлення українською в часи незалежності стало менше, як при відверто русифікаторській політиці КПРС. Навіть — демонстративно менше, бо ведучі провідних телеканалів принципово спілкуються навіть з україномовними гостями російською. Кому що доказують, міркуйте самі.

Це все до непростого питання — із чого ж починаються reformare? Тут що не скажи — все буде правда. Із армії, із доріг від кордону й до кордону, із промисловості чи сільського господарства, медицини й освіти, науки. Експерти зразу — де гроші взяти? Та є один чинник, який не вимагає капіталовкладень, запозичень МВФ чи іще чогось. Як на мене, чи найважливіший з усіх. Це — дух. Якщо хочете — душа. Із неї, як від прихованого у землі кореня, росте і патріотизм, і добробут, і національна самосвідомість, і готовність захищати Вітчизну від ворога, далекого чи близького, і співчуття та жаль до горя і страждань іншого народу. І людини також, але народу — важливіше.

За що до 3 років і 7 місяців у Криму засудили українського патріота Володимира Балуха? Бо він своєму будинку призначив стояти на вулиці Героїв Небесної Сотні та ще й вивісив жовто-блакитний прапор. І це вже після процесу Миколи Семени, після жорстоких вироків Сенцову і Кольченкові, після показово суворого засудження Умерова і Чийгоза та інших патріотів. Тобто знав, на що йде. Але пішов.

Один із наших солдатів після Донбасу розповідав, як немало подивував свою російськомовну родину тим, що після повернення перейшов на українську. Принципово. Якими фібрами душі він відчув, що спілкування мовою ворога є невидимою, невловимою, не ідентифікованою ніякими маркерами формою відступництва від українства? Не знаю. Але цей рядовий солдат, на мій погляд, опанував щось таке у своїй візії патріотизму, що виявилося недосяжним для прем’єра Гройсмана — згадайте його перепалку російською із своїм віце-прем’єром в урядовій ложі на засіданні парламенту. Чи для міністра Авакова. Мовчу вже про Раду. Ви десь у світі бачили, щоб вищий законодавчий орган країни послуговувався чужинською мовою? Тепер — мовою ворога. За майже чотири століття українцям таки утовкмачили в свідомість, що «какая разница, кто на каком языке говорит? Важно — что говорит!».

Звичайно, знати українську і бути українцем — речі не тотожні. Піховшек, Герман, Бузина, Колесніченко… Але чому, як «нєт разніци», ви ніколи не чуєте української від народних депутатів Мураєва, Новінського, Доб-кіна чи Вілкула? І чи не із них беруть приклад інші українські росіяни й російськомовні?

Світова історія не знає жодного випадку успішного переустрою чи перезаснування суспільства без самоусвідомлення нацією, усім народом свого місця і призначення у світі. Успішну Україну збудують тільки українці — і ніхто більше. Найімовірніше, що успіху досягнуть ті, для кого сьогодні в країні бракує близько 80 тисяч (!) дитячих садків. Якщо виростуть українцями.

Про дошкільнят я не випадково. По Другій світовій Вільнюс, як і увесь Віленський край, був настільки ж литовськомовним, як сьогодні Донбас, Запоріжжя або Одеса — україномовними. Це серце Пілсудського у Варшаві, а тіло він заповідав схоронити у Вільно. А чого вартує зойк Міцкевича: «Литво! Моя Батьківщино!». Чи народжений розпукою розтавання із столицею на міській околиці полонез Огінського?

Литовець Антанас Снечкус, що очолив у повоєнний час компартію Литви, вдався до єдино вірного за тих обставин кроку. І повчального для нас. Він встановив особливий режим сприяння для литовських дитячих садків. Там були вищі зарплати для персоналу, краще забезпечення і харчування, там вихователі і нянечки скоріш би оніміли, як заговорили із малечею польською чи російською. Ніхто, борони Боже, не агітував віддавати малюків саме у литовські дитячі садки. Але через двадцять років усе дош-кільне виховання в республіці вже було литовським за духом. Попри те, що офіційною мовою КПРС була ро-сійська, у Верховній Раді республіки, на з’їздах чи пленумах компартії Литви — тільки литовська, із перекладом для тих, хто нею не володіє. Тож коли вже у «перестройку» постане питання самовизначення Литви, у Вільнюсі (уже не Вільно), у Каунасі, Клайпеді, Паневежисі збиратимуться стотисячні мітинги.

Батьківщина, як сказав один великий литовець, це дуже важка робота. На жаль, цього досі не втямив політичний прошарок України, який ніяк не стане класом. Для розбудови України і збереження її суверенітету нам бракує не запозичень МВФ, не технологій чи іще чогось. Нам бракує українців — хай і без знання української, як у випадку Семенченка, Саакашвілі і тисячі тисяч інших патріотів.

Мова — це завжди наслідок державної політики. Якщо при Союзі українська в побуті була радше формою протесту проти русифікації, то в офіційному просторі влада дбала про баланс: художня література, журнали й газети видавалися українською, вона звучала на урочистостях, засіданнях і т.д. Спілкування українською принципово було ознакою неблагонадійності, націоналізму й інших «гріхів». Здавалося, після проголошення незалежності настане відродження національної культури у всіх вимірах. Але — тільки здавалося. Заповзявшись будувати нову Україну, як він її сам розумів і бачив, Леонід Кучма і його послідовники пішли вперед із головою повернутою назад.

За чверть століття незалежності зросло нове покоління, яке мало саме собі обирати мову і пріоритети в культурі. Йому випала доля тріски, що втрапила в річку із мінливою течією. Ніхто в державі у мовній чи освітній науковій не наслідував Антанаса Снечкуса. Так українська вже у своїй державі стала пасербкою і перебуватиме у цьому статусі, допоки не буде цілеспрямованої урядової політики виховання українства. Українства, у якому нема заборон чи утисків будь-якої мови, культури і національних традицій. Але є пріоритети.

Історичні обставини, які жорнали нашу націю впродовж 360 років, даватимуться взнаки ще довго. Це як цвях, що вбили в дерево, із яким воно росло довгий час, із яким звиклося і який немов і не заважає, але процес окислення заліза йде, точить і вбиває деревину. Тож «какая разница на каком языке…» сидітиме у нашій свідомості, аж поки не прийде розуміння, що мова є не просто засіб спілкування, не чинник національної ідентифікації, хай і важливий, а визначальна складова будь-якого успіху — націєтворчого, економічного, культурного чи політичного і, зрештою, військового. Солдат, що повернувся у свій дім із окопів Донбасу і зрікся російської, раніше за наших генералів зрозумів, що значить мова для перемоги.

Якщо правда, що у нас намічено аж сто сорок із чимось реформаторських напрямків, то у моїй уяві постає заплутаний такий клубок, із якого стирчать рівно стільки ж хвостиків. І за який же смикнути, щоб розмотався клубок? Бо усе, що ми бачили досі, це незбагнена впертість влади його ще більше затягнути, замоцувати. Що вона не зробить, усе викликає невдоволення, неприйняття і суспільний супротив. Печальна першість належить новації у катастрофічно згубному для зубожілого народу медичному обслуговуванні. Порівняно із ним, навіть фінансова політика пані Яресько в’яне. Загруз у корупційній драговині переустрій економіки, армії і поліції, судової системи, виборчого права, пенсійного забезпечення. І так до останнього, до сто сорок якогось там пункту.

Успішність чи провал reformare, як кардинального переустрою країни, держави і суспільства, вимагає в першу чергу довіри. Українці — не вірять. Не вірять Президентові, Верховній Раді, уряду, судовій гілці. Максимальний показник довіри у цьому чотирикутнику, за опитуваннями кінця 2017-го, — 6 відсотків, найнижчий — 2. І тут уже не важливо, кому вірять на 6, а кому на 2. Бо зневіра — катастрофічна. Найпростіший вихід із цієї кризи відомий. Є навіть радикальні пропозиції задля санації, очищення влади від корупціонерів, «агентів впливу» із олігархату і т.п. проводити вибори кожні три роки. Та доброю волею панівний прошарок владою не поступиться. Росомаша жадібність — само по собі. Але інстинкт самозбереження у людини все ж домінує над захланністю. Згадаймо втечу Януковича, у якого, попри вже пролиту кров, залишалися шанси на домовленість із майданівськими лідерами. Із Майданом — ні. Але із порошенківцями — так.

Причиною непоступливості тепе-рішньої влади, на мій погляд, є інерційне переконання, що населення завжди, як нитка — за голкою. Куди ведуть. Усе ковтне. Змириться. Перетерпить, як це вже бувало багато разів. Заткнемо їм пельки гречкою, пляшкою олії чи й горілки, придумаємо якусь нову технологію зомбування — і влада в кишені. Влада не розрізняє народ і масу, населення, без якого, звичайно, ніяк, але яке завжди ведуть за собою успішні, харизматичні, обрані. Таке уявлення про народ і провідників корінням у княжій Русі, в Орді й Московському ханстві, у Росії царській і більшовицькому Союзі. Й із важких брил цього порушеного плином часу фундаменту наша панівна верхівка тужиться закласти основи нової держави. Але не виходить і не вийде.

Час незалежного існування хай і не збагатив нас, але багато чому навчив. Ці уроки суціль полинові, але із них й постали демократичні переконання, що перетворили населення в народ і сформували громадянське суспільство. Як би це не здавалося дивним, але влада вже після першого Майдану пішла йому на поступки, впроваджуючи елементи демократизації, які ми, суспільство, сприймали як демократизацію.

Задля справедливості, не лише мені, а й найзапеклішим критикам порошенківського часу доведеться визнати, що деякі зрушення у нас таки є. При втечі Януковича казна була порожня, а тепер щось там шелестить. Зупинили ворога на Сході. Відродили Збройні Сили. Відірвалися у політичній сфері від Росії. Ви-прямили вихлясту лінію у зовнішній політиці у напрямку Європи. Народився антикорупційний супротив. Навіть навпіл злочинна діяльність керівництва Національного банку була все ж і навпіл корисною — очистилася банківська система.

Але секрет непоступливості влади в іншому. Порошенківці переконані, що все роблять правильно і що інакше — неможливо. Народ незадоволений? Господи, та цей народ завжди незадоволений. Де ви бачили задоволений народ в часи reformare? Вони навіть не припускають, що у нас може бути інша думка. У нас — це у суспільства. Яке вони інерційно вважають електоратом, що їсть, п’є, спить і потрібен їм тільки на час виборів, аби віддати свій голос — задля видимості демократії.

Інерційно, як колись компартія, влада переконана, що краще за нас знає, які зміни нам потрібні, як і колись, вважає, що держава важливіша за країну і, тим більше, за людину. І, як колись, не стоїть за ціною. Найбільша таємниця — це те, скільки нас залишилося із 52 мільйонів у час проголошення незалежності? І якими ураганами нас розвіває по світах?

V

Важко, і навіть страшно, уявити, що б сталося із Україною, якби не Майдан. Спровокована мстивістю Путіна Революція Гідності насправді і порятувала країну, і вирвала її із кігтів двоголового орла. Справа істориків дослідити, а політиків і соціальних психологів пояснити, чому Росія страждає без домінування над Україною. Чи справді без нас вона не імперія — інше питання. Може, й другорядне. Але що для Кремля втрата України є фантомним болем, що ця втрата пробудила жагу помсти — факт. Ось уже чотири роки щоденно (!) на провідних московських телеканалах головна тема — Україна. Нас висміюють, над нами зубоскалять, тицяють писком у справді бридку, корумповану і захланну владу, у наші злидні, у наші поразки. Нам пророкують розпад держави, московські аналітики кричать, що Крим і Донбас — це вже назавжди не Україна. Росіяни Донбасу їм підтакують — не хочемо в Україну і не будемо українцями. На черзі, тішаться кремлівські пропагандисти, Буковина, Бесарабія, Закарпаття…

Риба — де глибше, людина — де краще. І нема ні в кого морального права засуджувати людину, яка обирає для життя країну із вищими заробітками, кращими соціальним і побутовими стандартами, умовами ведення бізнесу тощо. Населення ро-сійського Далекого Сходу навпіл українське не тому, що тамтешні українці не любили історичну отчизну. Там їм пропонували кращі умови для життя і господарювання. Так само Західна Європа, Канада і Сполучені Штати, Аргентина, а сьогодні — су-сідня Польща.

У недалекому минулому із Кавказу й Закавказзя працездатне й метиковане населення рвалося в Москву, на крайній випадок — у Росію. Там — краще. Найменше мігрували в метрополію українці, мешканці азійських і прибалтійських республік. Їм і вдома непогано жилося. Теперішня катастрофічна міграція є найбільш точною, справедливою оцінкою діяльності усіх урядів і президентів років незалежності. Зменшення, чи, як можна часом почути, «оптимізація населення», — це крок до прірви. Країна без людини — пустеля. Без економіки, культури, школи, науки. Колишні промислові гіганти України тепер справді виглядають жалюгідно, але чи не такою була й промисловість Німеччини після поразки Гітлера? Частково знищена, більше — знекровлена репараціями, промисловість рейху починала відродження з нуля. Вміле урядування і німецький дух оживили мертві стіни, і вже через два десятиліття роздерта на два табори країна стала провідною економікою Європи.

У політичному й економічному житті будь-якої держави, на відміну від бізнесу, нема проблем, які можна було б відкласти на потім, коли вирішаться нагальніші і болючічіші питання. Але для цього потрібні іншого потенціалу урядовці і політики. Теперішні більше нагадують гоголівських персонажів, які мріяли втрапити «в єнєрали», не підозрюючи, що окрім носіння червоних чи синіх бинд є ще й служба. Часом — важка, відповідальна. До якої виявився не готовим наш політичний прошарок.

Страшенно хотілося б помилитися, але нема іншого шляху повернення Донбасу і тим більше — Криму, як військовий. Чи готова наша країна воювати за ці землі? На це питання всі аналітики хором відповідають: ні, не готова. У РФ і армія потужніша. Й озброєння краще. І багатий досвід ведення воєн — Афганістан, Кавказ, Сирія.

Що в РФ економіка потужніша і вибудувана на війну — факт. Діючи за завісою ОРДЛО, вона не відступить і знекровлюватиме Україну. Аж до втрати околичних територій, до сателітного існування — як не російського, то європейського чи американського. Яке нічим не краще. Як уже згадувані експорт лісу-кругляка, обговорення в ПАРЄ українського закону про освіту чи десятки інших прикладів — все це яскраво свідчать, що ніхто у світі нашими проблемами не переймається і не буде. Наша війна Європу турбує лише тому, що може доповзти до їхніх кордонів. А на наших землях — хай хоч горить, хоч тліє. Байдуже.

Україна впритул підійшла до межі, за якою або відродження, або втрата суверенного існування. Кожен день вагання, відкладання рішучих змін є насправді загрозою. Це я не тільки про Східну війну. Країна важко хвора і вимагає оздоровлення не за старими приписами і лікувальними методиками. Дедалі частіше лунають заяви громадських лідерів, що коли влада не схаменеться, не дбатиме про оновлення, про оздоровлення країни, вони готові до рішучих дій. Якщо не ховати по-страусиному голову в пісок, то рішучі дії в перекладі на зрозумілу — повстання. Секрет полішинеля, що після Революції і найгарячішої фази Східної війни, коли стало очевидним, що Порошенко «зачищає» країну від радикально налаштованих революціонерів, значна частина їх пішла у, скажімо так, не публічну сферу діяльності. Йде потаємне змагання патріотичних сил підпілля і владних силових структур. І хоч можливості у них різні, хоч час від часу за загадкових обставин гинуть харизматичні лідери опору, переможцем теперішня влада не буде.

Усе, що пропонує нам уряд, — ріст ВВП на 2—3 відсотки щорічно, це повільне падіння в прірву. Дно якої ніхто соломкою не вистелив. І саме про це кричав у відчаї Міхеїл Саакашвілі, для якого — тут його критики кажуть правду! — Україна не його земля, не тут його предківські могили, не тут ростуть його діти.

Приймаючи пропозицію очолити Одещину, Міша насправді припустився двох помилок. Перша — повірив у щирість намірів Порошенка будувати нову Україну. Ця помилка витікає із характеру, із свідомості. Навіщо ж бо, на його думку, очолювати країну, якщо не хочеш їй щастя, процвітання і розвитку? Друга, більш серйозна, що не поцікавився, чому не вдалася ка-р’єра в одного з його попередників, у Володимира Немировського. Не заячої вдачі чоловіка, успішного бізнесмена, який і в час всевладдя Януковича не боявся казати правду про нього самого та його «смотрящих» в Одесі. Немировський ні перед ким не стелився барвінком, а пропозицію очолити область після Революції Гідності прийняв з наміром втілювати майданівські принципи в життя.

Його зняли через два місяці. Після виступу на засіданні Кабміну, де пан Володимир, зневаживши політес, поставив точний діагноз губернаторським правам і повноваженням — застаріла декорація задля прикриття діяльності Системи. І як людина, що розуміється на управлінні, запропонував викинути Систему на історичний смітник. Бо Україна, колись найбагатша із республік Союзу ресурсами, виробництвами і можливостями розвитку, за чверть століття вичерпала свій потенціал до сухого дна. Країна у центрі Європи — без автомобільних доріг, без сучасної залізниці, без промисловості, з морями, але без пароплавств, із третиною світових чорноземів, але без переробки сільськогосподарської продукції, без охорони здоров’я і з примітивною освітою, вдягнута у чуже шмаття і гудить клаксонами іномарок, списаних за віком з європейського ринку, захаращена новобудовами у заповідних зонах, з фантомними болями про колишні успіхи в науці, космічних проектах і мистецьких змаганнях.

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ,
публіцист, письменник.