Синдром росомахи

Красномовною ілюстрацією до протидії корупції став випадок наприкінці 2017-го, коли СБУ зірвало ретельно підготовлену НАБУ операцію із викриття хабарництва в Державній міграційній службі. Запрошений у Раду генеральний прокурор Ю. Луценко із ясними очима пояснив депутатам, що винне у цьому провалі… саме НАБУ. Бо стежило за хабарницею і готувало її викриття із порушенням законодавства. Тож, радив Ю. Луценко, спочатку змініть законодавство, а вже потім… Ми ж у правовій державі живемо? Щось схоже ми чули від фіскала Насірова, коли пані Марушевська вимітала корупцію на Одеській митниці. Чули й від прем’єра Яценюка, коли глава обласної адміністрації

М. Саакашвілі взявся ламати наскрізь прогнилу і корумповану владну вертикаль і заявив про недоцільність існування самого інституту обласних адміністрацій. Не зайве згадати і публічну сварку того ж Саакашвілі з Арсеном Аваковим. Це коли після заяви Міхеїла про неспроможність і небажання МВС боротися із злочинністю, міністр у нього — склянкою.

Галас, що не можна порушувати «існуюче законодавство», протидіючи такими загрозами нації і країни, як корупція, сепаратизм, хабарництво, розкрадання національних ресурсів стратегічного (і не стратегічного також) значення, є свідченням, що в це законодавство свідомо і передбачливо вмонтували механізми захисту корупції і крадійства. Що почасти пояснює, чому звинувачення у корупції чи й антидержавній діяльності закінчуються пшиком. Підкреслюю — тільки почасти. Згадаймо, як починалися і чим закінчилися звинувачення проти народних депутатів Мартиненка, Онищенка, Клюєва, Новінського, Мусійчука, Полякова, Розенблата чи Добкіна.

Минулися часи, коли суспільство збуджувалося: спіймали на гарячому за нечисту лапу прокурора чи високого рангу чиновника. Тепер буденна новина, що заступника міністра звинувачують у завданні державі шкоди майже на півтораста мільйонів. Буденна не тому, що суспільству байдуже. Суспільство не вірить у справжність намірів влади боротися із злочинністю. Бо як тільки цьому заступникові чи іншому посадовцю висувають звинувачення, одразу з’являється чин із президентської Адміністрації чи депутат Верховної Ради і — я за нього ручаюся, не арештовуйте! Як приклад: бе-пе-пешник Голубов узяв на поруки одеського мера Труханова, а його колега Пресман — заступника міського голови Вугельмана. Підозра обом — махінації ціною у 170 мільйонів…

За прийнятими у світі нормами кожне повідомлення у засобах масової комунікації про злочин має бути дослідженим. І Україна не виняток. У нас майже кожен телевізійний канал чи мережевий ресурс має антикорупційну програму. Викриття за викриттям. Якби — раптом! — хтось заповзявся видати вибране із викривальних матеріалів у пресі, на радіо й телебаченні, склався б стотомник. Глядач і читач хапається за голову: допоки? коли ж нажеруться? Бо йдеться не про тисячі, не про сотні тисяч навіть, а про мільярди. Перед масштабним розкраданням бюджету тьмяніють, згасають запозичення МВФ, і тут не зайве згадати іще раз Міхеїла Саакашвілі, який стверджує: якщо не красти, Україні не потрібні кредити. Але правоохоронна армія й вухом не веде. Влада тради-ційно скаржиться на брак коштів, але пишається підвищенням «соціальних стандартів». На алюмінієві копійки.

Влада і суспільство живуть у паралельних світах, не розуміючи ані проблем, ані сподівань одне одного. Генеральний прокурор не розуміє, чому не може собі дозволити посеред зими відпочити на теплих островах за якихось там 50 тисяч євро? Тим більше це не в тяму і Петрові Олексійовичу, якому різдвяні вакації обійшлися чи не у десять разів більше. Усе ж на чесно зароблені! За гаранта відбоярилася невістка: «Вы даже не представляете, как он тяжело работает! Неужели не имеет права…».

А й справді: на що має моральне право наш Президент? Конрад Аденауер у повоєнній Німеччині формував уряд, поставивши умову міністрам жити, як усі. Без спецпайків, персонального транспорту, привілеїв. Президент Вацлав Гавел, відроджуючи Чехію, гуляв Прагою без охорони, як й у часи, коли працював кочегаром. Лєх Валенса та міністри, виховані «Солідарністю», також не переселялися із варшавських хрущоб у хороми і не зводили палаци. Щоправда, президент Обама таки літав із сім’єю відпочивати на Гаваї. І європейські лідери ніби не схимники. Але там не лежить руїною країна. Звідти мільйонами не втікають через безробіття і злидні. Там сукупні суми за комунальні послуги не вищі за середній заробіток і, тим більше, за пенсії.

Міністр соціальної політики пан Рева заявляє, що для біологічного виживання нашій людині потрібно мінімум 3200 гривень, а мільйони пенсіонерів одержують навпіл менше. Нормально, коли субсидії в державі мають бідні і знедолені. Але коли їх мільйони, це свідчить не тільки про соціальну катастрофу, а, найперше, про неспроможність влади знайти економічне вирішення проблеми бідності.

Сила кримінально-олігархічної системи в тому, що вона ніколи не відступає. Вона не здає своїх, не жаліє чужих, діє злагоджено і чітко. Верховна Рада, Кабінет Міністрів, Адміністрація Президента, судова і правоохоронна структури, які в інших країнах окремі й незалежні гілки влади, у нас — одне ціле, спечене в корж. Додамо до них і Національний банк, який відіграв особливу роль у національній економічній катастрофі. Але тільки-но виникає небезпека для цієї «пентаграми», хай це громадський антикорупційний рух, бунтівний Саакашвілі, непримиренні до відступництва від ідеалів Майдану окремі народні депутати чи й політичні структури, як «Національний корпус», добровольчі батальйони, система діє на знищення. Автоматично.

Безумовно, в усіх гілках влади є чесні люди і патріоти. Можливо, їх навіть багато. Але вони приречені або на бунт, або на пасивність і бездіяльність, бо так вибудувана владна ієрархія і законодавство. І жодна заміна персоналій у системі нічого не дасть, якщо не викинути конструкцію на смітник без права повернення. Саме тому влада, як воша за кожух, і тримається за старий адміністративний устрій, за вибори до Верховної Ради за закритими списками і мажоритарними округами, за зашкарублі суди і правоохоронні структури. Будь-які зміни для неї — смерть. Пам’ятаєте показову спробу блоку Порошенка і фракції «Народного фронту» нейтралізувати НАБУ через призначення його керівника через Раду? А як винахідливо парламентська більшість перешкоджала створенню Антикорупційного суду!

До речі, провладні речники на усіх телевізійних каналах туркотіли, що він геть не обов’язковий, бо ж усі суди мають боротися із корупцією і здирництвом. І це свята правда. Але за умови незалежності судової гілки. В українських реаліях, коли якраз правоохоронна система і паралізує замах на корупцію, нема іншого виходу, як заснувати спеціальні органи. Це щось схоже на бригади невідкладної допомоги, бо пацієнтові (Україні) вже ближче до смерті, як до одужання. Створення НАБУ і Спеціалізованої прокуратури є безумовною заслугою громадянського суспільства. Тільки вони й тиснуть на порошенківську зграю. Але задля ефективності бракувало Антикорупційного суду, який був і лишається жахіттям для влади, бо запроваджується саме для неї. Без нього усі розслідувані НАБУ і Спеціалізованою прокуратурою справи лежатимуть у судах, як лежать нині, довіку...

ІІ

Згадане побіжно запізнення Порошенка із любими друзями до управ-ління державою вимагає дещо розлогішої розмови. Власне, хоч їхній прихід і був історично обумовлений, він відклався майже на десятиріччя через внутрішньовидову боротьбу. Гризуться ж між собою і чорні із сірими пацюки чи собачі зграї. Природа.

Будь-яке покоління існує на полі-тичній сцені близько чверті століття. На зламі двотисячних, після десятиріччя незалежного існування України, сходив у небуття совковий ар’єргард — потворний симбіоз комуністичного режиму і кримінального капіталізму. Йому в потилицю гаряче дихала ним же вихована зграя — із вже зміцнілими іклами молоді вовки. Ті, що юнаками прийшли у самостійне, бізнесове життя на рубежі дев’яностих. Умовно — покоління Порошенка. Вони були приречені приєднатися до комуно-капіталістів. Вовчата, як віру в Бога, прийняли запозичену істину, що мірилами щастя, успіху й удачі є гроші. У великій кількості — капітал, що слугує ключем до високих посад, які гарантують примноження капіталу. Це покоління кував із гарячої сталі дикий час, у якому втрачали первісні значення мораль, совість, честь і дружба, обов’язок. Воно збивалося у зграю, коли треба загризти чужого, без жалю і співчуття гризли й один одного, маючи на всі випадки одне виправдан-ня — такий час.

Саме ця доба, від перших днів незалежності до Помаранчевої Революції, й обумовила катастрофічну деградацію нації і держави. Бо коли головним для народу стає виживання, основоположні моральні імперативи знецінюються. У пограничних ситуа-ціях люди їдять один одного у прямому смислі, в буденних — у переносному. Освіта, наука, література, як скарб-ниця тисячолітньої мудрості і знань, опанування ремеслами, якими пишалися із віку у вік, національні традиції і т.д. — усе в незалежній Україні втрачало ціну порівняно із виживанням.

Радянщина інфікувала нас важкими хворобами. Чим більше українців ставало на Далекому Сході, у Сибіру й на Колимі, тим меншало українського духу в самій Україні. Союзне керівництво, продовжуючи царську політику, планомірно переселяло в Україну росіян. Осідаючи у промислових районах і містах, вони ставали більшістю, а російська мова — нормою. Ніби природно відбувалася ментальна переорі-єнтація із сільського життя українців на міський уклад, більш комфортний і з іншою культурою. Колгоспи нищили вікову прив’язаність українців до землі, перетворили її із матері в мачуху. Комуністична партія витворювала нову історичну спільноту — радянський народ. І коли постала доба Незалежності, автохтонне населення України вже й не знало, що із цією незалежністю робить. Ми стали таким собі колективним чеховським Фірсом, який вважав відміну кріпацтва страшним лихом. Абсолютна більшість хліборобської нації виявилася непридатною до господарювання на землі, легко здавала її в оренду чи за крутій-ськими схемами продавала за без-цінь. Насунувся новий, духовний голодомор, із якого постали сірість та отупіння нації, де найуспішнішими ставали не розумні чи працьовиті, а метиковані, із всохлою у зародку совістю і бездонною зажерливістю. Порівняно із цим часом радянщина згадується як суспільство добробуту, соціальної рівності. На чому безсоромно й спекулювали комуно-капіталісти.

Утопивши український похід за незалежність на початку ХХ століття в крові (за різними історичними дослідженнями, в 1920—1930 роки у нас було близько 230 повстань проти більшовицької деспотії), обезкровлена голодоморами і розкуркуленням, Другою світовою війною, політикою російщення нація практично втратила не тільки дух спротиву, а й такі суспільні інститути, як традиційна сім’я, спорідненість із своїм краєм, мовою і культурою.

Наведу приклад із власної біографії. П’ятдесяті роки. Після семирічки у степовому селі (Центральна Україна) я вчуся у технікумі. Урок хімії. Наш викладач щойно перебрався із Росії й української не знає. А моя російська — в межах сільської семирічки, наживо я її взагалі не чув. Відповідаючи урок, я вживаю термін «луг», яке не знайоме викладачеві. І ми довго топчемося, допоки з’ясовуємо, що це «щелочь». Рівно через вісім років я — першокурсник Шевченкового університету, російська філологія. Готуюся до вступу із кандидатів у члени КПРС. У графі партійної анкети «родной язык» я впевнено пишу — «русский». І не розумію благородної душі заступника секретаря факультетської парторганізації П. Усенка, який дуже делікатно намагається пояснити мені, що це… Визначення манкуртизм тоді ще не вживали, але щось таке мені намагався пояснити старший партійний товариш.

Усього вісім років знадобилося державній машині, щоб перемолоти, переформувати мою душу і свідомість, заново випекти із сільського хлопця продукт, готовий стати частиною «руського міра», повірити у вселенське братерство і захищати інтернаціоналізм. Але було б світоглядною помилкою вважати, що російщення українців випало на долю мого покоління. Це вже було завершення.

Іще йшла Велика Вітчизняна, іще Україна була під німцем, як 28 серпня 1943 року у селі Помірки неподалік Харкова зібрався на чергове засідання Центральний комітет ВКП(б) України. Головував Микита Хрущов. Ви дуже помилитеся, припускаючи, буцім «совість нації» сушила мізки, як покращити долю населення, що настраждалося під фашистським чоботом, чи воскресити знищену економіку. Наш ЦК відпрацьовував механізм втілення у життя набагато важливішої проблеми. Цитую: «Дбаючи про культурні проблеми українського народу, уряд УРСР вирішив наблизити україн-ський правопис до російського».

«Наближення» насправді було викоріненням, нищенням української самобутності. В п’ятдесяті роки наша лексика вже не мала технічної термінології, ми послуговувалися російською і щиро вважали, що української ніколи й не було. У кращому випадку послуговувалися кальками, не підозрюючи, що від 30-х до 50-х років відбулася жорстка «зачистка» словникового запасу і понад 40 тисяч науково-технічних українських термінів вилучені з обігу. І це відбувалося не лише з українською. Мови усіх національних меншин «наближалися» до російської пришвидшеними темпами. Цікаво й сьогодні спостерігати, як у далеких від російської мовах (якутська, грузинська, вірменська, узбецька тощо) густо вживаються наукові, політичні і технічні терміни. І не факт, що в них також не було своїх визначень. Нам і сьогодні навріпливо нав’язують думку про «первородство» російської, і ніщо так не дратує росіян, як наше усвідомлення українства (так само, як і грузинства чи вірменства) й очевидна для нас відмінність від росіян у мові, культурі, ментальності чи історії. Не випадком ми, українці, для пересічного росіянина лютіші вороги за будь-кого. І не тому, що напали на їхні землі, а тому, що не поступаємося своїми. Хіба що американці для них попереду.

У перші роки незалежності Народний Рух засипав країну листівками із промовистими цифрами про ресурси і можливості України стати провідною державою світу. І так би й трапилося, якби в Україні були українці і громадянське суспільство. Але в далекі тепер дев’яності ми щиро вважали, що українство — прийде, настане саме по собі, що росіяни чи зросійщені українці стануть свідомими й українізуються, вивчать не тільки «Ти ж мєня подманіла…». Наші національні лідери щиро вважали — не з мови треба починати, не треба дратувати людей українізацією, он і просунутий Захід за мультикультуралізм. А виявилося, що окрім українців насправді Україна нікому не болить.

За чверть століття ми за добробутом і розвитком спустилися у хвіст світового списку. Африканські країни, що були прикладом бідності і знедолення, наразі далеко попереду. Близько 78 відсотків українців — за межею бідності. Більше 6 мільйонів наших громадян виїхали в пошуках кращої долі, а прогноз іще гірший: ООН каже, що у ближчі роки українців із 52 мільйонів стане 36 мільйонів 420 тисяч.

 (Далі буде)

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ,
публіцист, письменник.