Шляхетна лінія Лариси Дем’янишиної

І це дивовижно. Своєю творчістю, передовсім — книжковою графікою, Лариса на контражурі немовби посуває подалі, відсуває від нас цей неїстівний фаст-фуд, цю нахабну тріскотню та гламур, пристрасно закликаючи взяти натомість книжку до рук і залишатися з нею. Та ще більш подивовує, що Лариса дуже активно і, що важливо, вельми успішно працює і в жанрі малярства. За будь-якої нагоди бере участь у різноманітних вернісажах і влаштовує свої персональні виставки, зацікавлено відвідує виставки своїх колег (чого не скажеш про багатьох інших), намагається не пропускати жодного пленеру (от і зараз, коли пишуться ці рядки, вона перебуває на пленері в Закарпатті). За її проектами створено пам’ятник жертвам Голодомору в Доброславі та пам’ятний знак Героям Небесної Сотні в Южному — хоча це справжнісінький твір монументального мистецтва. А учні славнозвісної Южненської школи — навчально-виховного комплексу ім. В’ячеслава Чорновола — почуваються, мабуть, як у музеї (а вже як благотворно це впливає на процес навчання!): саме завдяки творчим зусиллям Лариси Дем’янишиної там не лишилося жодної неприкрашеної стіни, як і жодного порожнього куточка. (Хоч є там і свої, шкільні, музеї з досить багатою експозицією та унікальними в своєму роді експонатами). І це при тому, що Лариса бере ще й активну участь у громадському житті Южного. Це і створений нею Клуб творчої інтелігенції, й активно діюча «Просвіта» (яскравий приклад одеським словесним «патріотам», котрі свою «Просвіту» знищили), і церковна громада… Й усе, до чого доторкнеться її талант, до чого докладеться її енергія, все оживає її енергетикою, наповнюється красою, диханням, а відтак лише подивовує тими своїми метаморфозами…

Важко відділити, розділити її мистецьку творчість на дві частини: книжкову графіку і малярство. Вони є свідченням духовної наповненості майстра, багатства її внутрішнього світу. Перед її картинами стоячи, дивуються люди: як вдається художниці не лише почути, а й матеріалізувати у цих дивовижних, не виклично яскравих, але таки діткливих барвах, оту степову мелодію вітру, трав, мелодію моря, ми це все чуємо, як чуємо спів її пташок, невибагливе звучання сопілки в руках міфічного чи й життєвого персонажу… Як уміє вона віднайти ту красу у всьому, що переносить на полотно чи папір. І як вдається їй видобути оті глибоко заховані у людському єстві щонайкращі барви душі. І хто ще може так поетично, з такими талантом і любов’ю — а це тут ідентичні поняття — розповісти про наше Причорномор’я.

Властиво, так ми й розрізняємо справжніх мистців. І кажемо: це — Лариса Дем’янишина. Не важливо, що це — книжка чи картина, розписаний шовк — батик, з якого починала після славетного греківського училища, дошукуючись свого, власного та неповторного звучання. Їй, як було вдало завважено кимось, вдалося створити свій власний, дем’янишинський, скажемо так, бренд. І нехай мудрують знавці мистецтва, добираючи наукових визначень та характеристик, дошукуючи цікавих порівнянь. Є лінія Лариси Дем’янишиної — лінія шляхетна, лаконічна і стримана, як у великих мистців була, є мудрість і стриманість кольору, найтоншого відтінку, погляду чи постави у просторі. І нема — банальності, ані натяку на запозичення, якихось повторів… Як у малярстві, так і в книжковій графіці.

Хоч оформлення книжки — творчість непроста, навіть важка, та й не буває легкою творчість, це процес тривалих роздумів, пошуків, тут багато важить і сам текст — чи дає він поживу для цього. Це зчаста і тривала в часі низка спроб, знахідок і все-таки відхилень, про що знає лише мистець і які лишаються «за кадром», хоч нерідко зроблені не гірше від того, що остаточно схвалене художницею. (А чи буває таке, щоби мисткиня цілковито була задоволена своїм творінням?). Тому що обкладинка — це наче запрошення до читача обов’язково розкрити книжку. Лариса розповіла, що кожне видання, яке їй треба оформити, вона уважно читає, користаючи для цього будь-яку вільну часинку, бува й так, що у транспорті (до речі, неабиякий резерв часу для читання, надто коли їдеш довгим маршрутом). Вона, скажімо, незгірш від літературних критиків, котрі читають з фахового обов’язку, знає всі тексти (новітнє слівце на означення літературного твору) майстра художньої прози Геннадія Щипківського, бо оформляла чи не всі його книжки, а сам письменник не уявляє, щоби хтось інший ілюстрував його твори. Й це непоодинокий приклад.

Родом Лариса Дем’янишина із Буковини. Але не з тієї частини її, де гори і передгір’я, а зі степової, придністровської. Тим-то й став таким близьким і зрозумілим для неї наш південний край. Дністер, що тече з Прикарпаття почерез північну Бесарабію аж до нас на південь, до моря, немовби єднає художницю з цим тереном. Це добре бачимо у її творчості. На її картинах червоні маки Бесарабії нічим не різняться від таких самих степових чи польових квітів біляївських околиць чи Тарутинського дикого степу. Вони наче переливають у нас духовне багатство та безмежну любов мисткині до людей.

Роман КРАКАЛІЯ.

PS. Альбом художниці побачив світ в одеському видавництві «Друк Південь» за підтримки голови ГО «Український клуб Одеси» Наталії Чайчук та підприємця-мецената Сергія Чайчука, за що авторка складає їм щиру подяку.

Р.К.