Синдром росомахи

Ані всезнайка-інтернет, ані стоси мисливських мемуарів про несамовиту ненаситність росомахи — ані мур. Не думаю, що цю рису її вдачі знав тільки мій приятель. Вона напевне відома й іншим мисливцям, які беруться її вполювати. Але не перевірена власним досвідом оповідь — це всього лиш мисливська байка. Тож спочатку вистеж чорнотроп звіра, що чи не найбільше із усіх схильний до одинокості і захоплює територію близько двох тисяч квадратних кілометрів, який вряди-годи наближається до осідку людини і цурається зграйного життя. По тому занеси на стежки росомахи принаду, добу за добою чекай, чи спокуситься звір поживою. І насамкінець, вирахуй, коли росомаха нажереться так, щоб і на лапи не звестися. А вже потім бери її голіруч.

Словники і довідники підкреслюють особливість, окремішність росомахи від свого роду куницевих. Ходить і лазить по деревах по-ведмежому. Хутро цупке, не для комірів на вишуканих прийняттях. Неймовірно витривала у переходах. Лише у рідкісних випадках збираються дві-три росомахи біля здобичі, якої вистачило б на кількадесят осіб. Та й то не надовго.

Здавалося б, що спільного у цього звіра із політичною елітою сучасної України? Як би не здалося дивним — ще і як багато.

І

Ось уже скільки часу у всіх на язиці Саакашвілі… Сліпий не бачить, що цей політик є взірцево несумісним із діючою владою. Остюк в оці… Ну витурили. Але чи справдиться їхня мрія? І чи збудеться наша?

Колишній американський амбасадор в Україні, споглядаючи змагання президентської команди із Міхеїлом, оцінив її дії нищівно — не з великого це розуму.

До остракізму, тобто позбавлення громадянства і вигнання за межі держави осіб, які навіть не свідомо, а з волі богів порушували принципи сус-пільного життя, вдавалися ще давні греки. Але й у сиві часи позбавлення громадянства відбувалося із строгим дотриманням правил і традицій. Вільні громадяни мали кинути на агорі свій ostrakon — глиняний, зазвичай із гострими краями черепок, на купу «за» чи «проти». Чи не найвідомішим у давній історії вигнанцем був цар Едіп. Без вини винуватець. І вже більше двох тисячоліть людство розмірковує над його трагедією, над примхами долі та підступами богів. Я не знаю, як би склався у нас плебісцит щодо остракіз-му Саакашвілі. Одні його рішуче під-тримують, бо неспроможність чи небажання влади здійснити вимоги Революції Гідності є гіркою реальністю. Інші, і не тільки «порохоботи»: чого він до нас лізе? Деякі добалакалися до того, що цей Міша і в Грузії нічого не зробив, «один піар». Правда, є іще окрема категорія немов би незалежних аналітиків, блогерів, політологів-консультантів, які в одну дуду — ми тут самі розберемося, Міша тільки провокує, а у нас же війна, він «американська карта», він втік із батьківщини і там за ним не журяться. Консультантів надто цілеспрямованих, щоб вважати їх випадком.

Якщо вдатися до юридичної оцінки позбавлення Міхеїла громадянства, то воно — нікчемне. Тхне погано. І рано чи пізно Європейський суд із прав людини таким його і визнає. Але, як на мене, і питання позбавлення громадянства Саакашвілі, і його видворення менш цікаве, як чим він аж так не вгодив п’ятому Президентові? Один із найбільш вдалих (насправді!) політиків і державців пострадянського простору, він заряджений рішучістю на реформи, про які не втомлюється говорити і сам Порошенко. І причиною його запрошення було ж не університетське знайомство з Петром Олексійовичем. Причина — Саакашвілі вдалося те, що не вдається на пострадянському просторі нікому. Й що у близькому оточенні нашого Президента не було людей, здатних на рішучий злам старої, ще кучминської системи управління, і побудову нової держави — модерної і здатної забезпечити економічний поступ.

Цілком очевидно, що при існуючому анахронічному обласному поділі для Петра Олексійовича вкрай важливо було мати приклад успішного вирішення ключових проблем хоч у одній стратегічно важливій області за рахунок місцевих ресурсів й ентузіазму. Одеса і область були саме таким краєм, а Саакашвілі — особою, яка може його змінити.

У мене особисто нема сумніву, що Порошенко як досвідчений політик і успішний менеджер розуміє не лише зашкарублість, а й вичерпність кримінально-олігархічного устрою. Одним із його базових чинників якраз є адміністративний поділ країни, успадкований від Союзу. До більшовицької епохи кількість губерній на наших теренах можна було полічити на пальцях і керованість від цього не страждала. Тепер це мало хто пам’ятає, але при Союзі територія одержувала статус області, якщо на ній мешкало не менше ста тисяч членів комуністичної партії. Такий поділ мав чітку мету — контроль за суспільними процесами і настроями, який здійснювали партійні комітети, від районного до сільського. Але для динамічного розвитку ринкової економіки цей устрій — гальмо. Першим на адміністративну реформу замахувався ще Ющенко. Але тут таки й налякався. Тепер вона не просто на часі. Вона, як яблуко в осінньому саду, повісплене заморозками, вже не їстівне, дивом ще тримається на гілці. І неодмінно впаде. Тому Петро Олексі-йович ніби й наважився. Але виникло нерозв’язне протиріччя.

Порошенко і його опертя це не тіль-ки київська зграя «любих друзів». Це щось схоже на злоякісну пухлину, яка проросла метастазами, розгалузилася державою від Печерська до най-

глухішого села. І саме через неї здій-снюються основоположні принципи авторитаризму: верхи керують — низи виконують, ви голосуєте, а ми рахуємо голоси і називаємо переможців. Допоки через пень-колоду йде утворення місцевих громад, це мала загроза. Не завдасть клопоту і нове районування. Бо золотий ключик до контролю над масами і фінансовими потоками саме в обласному поділі. Тож заява голови Одеської ОДА М. Саакашвілі щодо зайвої ланки в управлінні, якою є обласні адміністрації, викликала занепокоєння. Бо напрошувалося наступне питання: чи потрібна нам така ієрархія управління та кількість областей?

Задля справедливості скажу, що жоден наш президент до Порошенка не отримував державу у такому жахливому політичному та економічному стані. Якщо шукати історичні аналогії, то найближче — 1667 рік, Андрусівські угоди, коли Козацьку Україну пошматували Москва і Варшава. Відтоді вже ніколи не поверталася під тризуб Смоленщина чи Холмщина, Лівобережжя активно русифікувалося, Правобережжя ополячувалося, а Київ втрачав україн-ську душу і набував того стану, який через три з гаком століття назвуть мультикультуралізмом. І якби Петро Олексійович не був причетний своєю політичною і бізнесовою біографією до риття сьогоденної прірви, я б йому поспівчував. А може, й махнув би рукою, згадавши біблейську притчу — хай кине камінь, хто сам не має гріха. Але опісля того, як український виборець вручив йому гетьманську булаву, влада чотири роки топить країну в корупції, аж до сьогодні потай торгує із окупантами, називає війну «АТО», зголосилася на Мінські домовленості і тотально зрадила ідеали Майдану. Хай там яким необхідним не був нам виграш у часі, саме завдяки Мінську окупація Донбасу стала хронічним сепсисом і вивела за дужки військового конфлікту загарбання Криму. Мають рацію військові експерти, стверджуючи, що Східна війна насправді є димовою завісою над зданим без бою півостровом. Бо допоки Україна воює за Донбас, для усього світу небезпека — там. До речі, окремі посадовці на процесі проти Януковича свідчать, що Крим весною 2014-го ми втратили через бездарність і зрадливість персонажів тодішньої тимчасової влади. Дасть Бог, не забариться час, коли вони за це відповідатимуть.

Уява європейських (і не тільки) лідерів, що Східну війну можна припинити, домовляючись із Росією, — це тільки ілюзія. Вона витікає із досвіду європейського співжиття, коли навіть через століття воєн і ворожнечі країни таки домовляються про нові кордони. Як Франція і Німеччина. Або, як в американській практиці, купують територію, як було із Аляскою чи Техасом. У Росії інша вдача. Починаючи від Івана ІІІ Московське царство доброю волею не поступилося ані сантиметром своєї території, крок за кроком і рік за роком просувало свої кордони на українські землі, переселяючи на них російських підданців. Можна сперечатися, скільки тепер в Україні росіян і наскільки вони росіяни. Але достеменний факт, що на початку ХVІІІ століття російська присутність у Козацькій Україні налічувала близько 30 тисяч осіб.

Як би це не звучало парадоксально, але завжди й у всі часи саме війни створювали чи не найкращі умови для мобілізації усіх ресурсів, сміливих технологічних і наукових проривів, високих злетів у творчості. Під час Другої світової Союз не тільки перевершив в озброєнні гітлерівську Німеччину. У блокадному Ленінграді зазвучала нова симфонія Шостаковича, знімалося кіно, радянське письменство пішло служити військовими кореспондентами, із чого народилася воєнна, а потім і «лейтенантська» література. Мені свого часу довелося в архіві Міністерства оборони СРСР гортати дивізійні й фронтові газети часів війни, і я немало подивувався, зустрічаючи там найвідоміші імена письменників. Наголошую: не у центральних виданнях, а саме в дивізійних і фронтових газетах. А тепер запитайте себе: хто із наших письменників, публіцистів і репортерів — там, в окопах? На чиє слово ми чекаємо щодень? Хто із героїв нашої війни у всіх на устах, як колись Зоя, Кожедуб чи Матросов? Поза тим прикладів героїзму і самопожертви на Східній війні не бракує. Але державні інституції, вище керівництво країни палець об палець не вдарили, щоб мобі-лізувати інтелектуальний ресурс нації і віддати належне подвигові наших воїнів. Тільки на четвертому році війни (нарешті!) з’являються перші фільми. І користуються шаленим попитом.

Ми маємо вклонитися телевізійникам окремих каналів, які відряджали і відряджають своїх репортерів на передову. Але попри це лишається питання: яку роль виконує у висвітленні Східної війни і вихованні патріотизму українське телебачення? По екранах все коміки регочуть, вихляють принадами чарівні діви та гадають на кавовій гущі політологи, чим серце заспокоїться. Війна — десь. Чому державні інституції, які в умовах війни мали б мобілізувати всі сили на боротьбу з агресором, самоусунулися від боротьби, поклалися на «комерційну свідомість» приватних видань? Чому за час війни у нас так і не з’явилася відповідна до вимог часу інформаційна політика? За-для чого діюча влада так вміло «міні-мізувала» присутність війни у нашому житті, що у пересічній свідомості прижилася думка, буцім цієї війни і нема? Хтось десь пострілює, «порушує режим тиші», хтось засідає у Мінську чи деінде, через лінію не фронту, а «розмежування» — тисячі тисяч подорожніх, серед яких час від часу виловлюють сепаратистів. Це так тепер звуться вороги, які убивають наших синів, братів, батьків. Суспільство сприймає стан «ні війни ні миру» як норму.

Звичайно, влада «донецьких» була потворою. Але вона й не рядилася у патріотичні шати, не вдаючи із себе благородних, жерла, скільки бачила. Теперішня жере так само, але яка риторика! Які клятви в патріотизмі, заклики перемогти одвічного ворога, тугі-ше затягнути паски — бо війна. А хто проти, так одразу тавро — агент Кремля. У нашій історії бувало, що влада помилялася, бувало, що не знала, як правильно діяти. Хіба Центральна Рада не зголошувалася на автономію після розвалу царської Росії? А як затято ворогували між собою провідники полі-тичних сил! Але це — початок ХХ століття, це від неспроможності оцінити масштаб історичного зламу. Тут — фарисейство.

Революція Гідності вказала чіткі і недвозначні орієнтири поступу: демонтаж олігархічної влади, економічні реформи, Європейський Союз. Порошен-ківська зграя знехтувала цими вимогами, хоч необхідність змін грюкала у ворота руками-ногами.

Петро Олексійович добре знав, що є запорукою до змін. Не випадковою була настанова панові Яремі, коли представляв його прокуратурі на посаду генерального. «Почни із того, що посади за корупцію двох найближчих друзів», — цитував він Лі Куан Ю. Правильно радив. Бо рівність перед законом, звична для цивілізованого світу, у нас завжди витлумачувалася залежно від того, хто тлумачить і стосовно кого йде тлумачення. Хоч на пост-

радянському просторі вже був приклад рішучого зламу цієї нерівності. Це — Грузія часів Саакашвілі. Там родичання чи дружба будь із ким, хоч би й із самим президентом, не гарантували недоторканність. Там без створення спеціальних антикорупційних органів безжально розправилися із наскрізь прогнилою і корумпованою системою. Число постраждалих від «репресій Саакашвілі», як тепер стверджують його противники, сягнуло 300 тисяч. На чотири мільйони — навіть за два президентські терміни! — цифра вражаюча. Але де ви бачили хірургічне втручання без болю? І що насправді головне: кількість постраждалих чи за що їх саджали у в’язниці, змушували відкупитися від тюрми величезними внесками у бюджет ними ж пограбованої Грузії? Як і не менше важливо, чи можна оздоровити країну без рішучих, навіть не завжди сумісних із діючим законодавством дій? Озирніться довкіл. Попри проголошений під фанфари і кімвали хрестовий похід проти корупції, засуджених, здається, аж троє. Чи п’ятеро…

Є така давня філософська притча. Осла поставили між двох стіжків сіна, однаково запашних, але скубати він мав тільки із одного. На вибір. А ослові страшенно хотілося ласувати з обох. І він так довго вагався, де сіно смачніше, що зрештою здох з голоду. Щось схоже спочатку відбувалося і з Петром Олексійовичем. Він хотів і змін, й успішного владарювання. Але це означало загнуздати колючим дротом не тільки близьке оточення. І себе — також. Не можна викорінити в державі корупцію, зловживання чи й просто користування владою, якщо не почати із себе. Щоб не віддати в чуже управління власний бізнес, не ховати статки в офшорах і т.д. Розумів Порошенко, що любі друзі враз стануть най-злішими ворогами, якщо позбавити їх бюджетної годівниці. Ця зграя, хай із десятирічним запізненням, але таки вийшла до кисільних бюджетних берегів. І так уже склалося, що вона — опертя. А як Президент в умовах війни може виконувати свої повноваження без вірної команди?

Притчу про осла Петро Олексійович осмислив творчо і винахідливо. В перекладі на буденну прозу глибока філософія наразі виглядає так. Сіно із одного стіжка перекидали на інший, від чого воно не стало менше смачним. І не сам, не сам! Ось вам руки, які нічого не крали.

Маніпуляція почалася із запрошення чужих реформаторів із шаленими (для рядових українців) зарплатами. Чому вдалися до послуг варягів? Зовсім не тому, що в країні нема своїх розум-

них. Але вони діляться на тих, хто хотів у зграю, але через тисячу причин не втрапив до неї. Ці пішли б пританцьовуючи. Інші, хто з вітчизняним, а дехто вже й із зарубіжним досвідом управлін-ня, взялися б безжально нищити середовище наживи. Тобто оточення, опертя Президента. Вони знали підшкірну, кровоносну суть системи української корупції і стали б для нашого кентавра — бізнес & політика — страшнішими, як хрест для нечистого.

(Далі буде)

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ,
публіцист, письменник.