Подільські пристрасті: посіяли одні, а збиратимуть інші?

Конфлікт очима голови Асоціації аграріїв Подільського району Миколи Якубенка:

— Багато років орендарі безперешкодно господарювали на виділених землях: обробляли їх, удобрювали, вирощували врожай, справно сплачували належні податки і розраховувалися з пайовиками. Але цього року сталося непередбачене. Нова районна влада в особі голови райдержадміністрації Руслана Пітака не уклала з фермерами угоди на користування незапитаними, тобто невитребуваними земельними паями. Угоди на цю категорію земель підписуються терміном на один рік, але зазвичай це право продовжувалося з року в рік, набираючи суто формального значення. Отож і тепер фермери ще восени обробили ті площі і засіяли. Однак цього разу узвичаєна процедура зробила крутий віраж і багаторічне господарювання частини фермерів на незапитаних ділянках перервалося. Найперше угоди не уклали з тими, хто, за словами Пітака, «не заходив до його кабінету», «не забив цвяха у власному районі», «не почистив сніг...». Тобто, як на мене, обґрунтованих причин для припинення оренди, передбачених чинним законодавством, нема, а є лише надумані. У невгодних землі, по суті, вилучили і передали іншим, наближеним. Це й викликало сплеск емоцій. Хліборобську душу ятрить думка: «Як же це так — ми засіяли, а збиратимуть інші?».

На зустрічах з пайовиками голова райдержадміністрації переконує, що нові орендарі платитимуть їм більше, що, крім того, вони ще й отримають грошову винагороду за перехід, умовно кажучи, від Іванова до Петрова.

Вважаю, у нас виникла небезпечна ситуація, яка може призвести до непередбачених, резонансних наслідків.

У зв’язку з перебігом цих аграрних подій не можна обійти мовчанкою ще одну ключову фігуру — голову Куяльницької сіль-ської ОТГ Сергія Паламарчука. У конфлікті, який виник, він став на бік керівника райдержадміністрації. Якщо останній підписує короткострокові угоди на користування незапитаними паями, то Сергій Миколайович укладає довгострокові договори на оренду землі колективної власності. З огляду на це фермери побоюються, щоб у них не відібрали всю землю, яку орендують.

Фермер Олег Танасевський:

— Я взяв перше поле в оренду ще в 1994 році. З часом збільшив його, й ось уже майже чверть століття господарюю на орендованих землях. Хліборобство стало невід’ємною частиною мого життя. Сьогодні моє виробництво намагаються зруйнувати, як я вважаю, незаконним шляхом. Тому мовчати не збираюся і буду протестувати. Якщо нічого не зміниться, ми дійдемо до столиці, аби таки достукатися до центральної влади.

Фермер Ірина Сакара:

— Те, що відбувається в По-дільському районі, важко назвати інакше, як руйнацією дрібного та середнього бізнесу. І це тоді, коли з високих трибун лунають промови про необхідність його підтримки. У нас відбирають землю, при цьому безпідставно звинувачуючи у погіршенні життя людей. Хоча, як і раніше, ми згодні співпрацювати з керівництвом району, сплачувати податки за тими ставками, які нам визначають, надавати благодійну допомогу в розумних межах. Але нас ніхто не чує.

Такої ж думки аграрії Олена Рудик, Микола Перлей та інші.

Точка зору голови Куяльницької ОТГ Сергія Паламарчука:

— Угоди на тимчасову оренду землі, а точніше — з відшкодування втрат, були складені в 2017-у терміном на один рік. Скаржники знали, що дія угоди закінчується в кінці цього строку. Попри це, восени вони ці землі обробили, а деякі навіть засіяли, не маючи на це законного права.

У такій ситуації, напевно, краще було б згадати про сівозміну і залишити площі, які стоять під питанням, на чорний пар, тобто на відпочинок. Принаймні, не засівати їх до того моменту, поки не буде укладена нова угода. Тепер, коли цього не сталося, фермери кажуть, що у них відібрали землю. Але ж ця земля — не їхня. За даними Держгеокадастру і земельного відділу, ці ділянки були вільними. Достеменної інформації про те, які з них обробляються, а які — ні, не було. Ми, як нові розпорядники землі, мали право підписувати угоди на її обробіток з тими, хто має законне право і виявить бажання. Заяви почали надходити з настанням нового року, і ми розглядали їх у порядку черги. Надійшла заява першою — ми й розглянули її першою. Причому, ми нікому не надавали ніяких переваг і нікого не утискували.

Ось, наприклад, аграрій з Косівської сільради вперше виявив бажання зайнятися агробізнесом і взяти лише 30 гектарів землі. Ну чому б йому не виділити цю площу? Нові фермери з’явилися і в інших селах, що, переконаний, сприятиме лише здоровій конкуренції.

Якщо хтось володіє двома-трьома тисячами гектарів землі, а з них, зважте, небезпідставно втратив 30 гектарів, то, вважаю, нічого протизаконного тут нема. І це не тільки моя думка, а й досвідчених юристів, з якими я консультувався.

Хочу наголосити: ми ні з ким з фермерів не розривали ніяких угод. Вони, очевидно, просто сподівалися на те, що все буде так, як і раніше, за попереднього керівництва в районі. А нова влада виявила нові підходи до реалізації земельних інтересів кожної людини. Особисто мені це право делегувала наша територіальна громада.

Аргументи голови По-дільської райдержадміністрації Руслана Пітака:

— Мабуть, кожен, хто був у селах, звертав увагу на розбиті дороги, відсутність нормальної інфраструктури, запустіння. Що ж ми за люди такі, що не можемо навести ладу там, де живемо?! Якось, відвідавши одне село, я попросив місцевих показати якесь визначне місце. Мене привезли на фермерське господарство і, хизуючись, продемонстрували новенький трактор, комбайн, сіялку. «Гаразд, — сказав я. — А що зроблено конкретно для людей? Чи оновлено тут автобусну зупинку, чи достатньо ліхтарів на вулицях, чи з’явилися лавки у сквері?.. І коли з’явиться башта Рожновського? Йде ж бо ХХІ століття, а в нас більша частина населення досі живе без централізованої подачі води…».

Я переконаний, що змінити життя на краще можна вже сьогодні, не чекаючи, поки держава зміцніє і піднесе все на тарілочці.

Подільський район — суто аграрний. У нас нема ні виробництва, ні переробки, живемо за рахунок землі. Тому головна роль у розвитку сільськогосподарського виробництва і покращенні розвитку життя належить фермерам. І від них вимагається лише одне: чесно займатися бізнесом, відгукуючись на нагальні потреби громади. Але не у всіх це виходить.

Один з перших моїх кроків як голови райдержадміністрації — проведення інвентаризації земельних ресурсів. Вона виявила, що в районі є дві з половиною тисячі гектарів землі, яка обробляється, але за неї ніхто не сплачує податків. А це не можна трактувати інакше, як самозахоплення.

З’ясувався й ще один прикритий факт. Коли я прийшов у район, орендна ставка на землі загалом становила 3,5 відсотка, тоді як у наших сусідів — 8 відсотків. Як було раніше: цю ставку визначала земельна комісія райради у складі п’яти депутатів-фермерів. Ви ж розумієте, що вони дбали, насамперед, про власний інтерес. І це був якийсь театр абсурду.

Я вважаю людей, які впродовж 15—20 років не сплачували гідних податків, зруйнували в районі дороги, бо це ж з їхніх полів їдуть перевантажені фури, аж ніяк не позитивними персонажами, швидше — недоброзичливицями своїх громад. По суті, вони обібрали своє ж населення, бо не платили належні податки, приховували землі, розорювали схили...

Тимчасово з’являються нові факти, м’яко кажучи, негожі для хліборобів. Одна жінка розповіла мені, що попросила у фермера зі свого села дати їй наперед гроші за користування її земельним паєм. Кошти знадобилися терміново, бо вона готувалася до складної операції. Але той відмовив, запропонувавши продати йому пай. Ну, не продати, бо сьогодні земля ще не продається, а оформити на нього довіреність на користування її землею. І дав жінці 20 тисяч гривень. По суті, придбав землю за безцінь, адже на чорному ринку за два гектари землі дають до трьох тисяч доларів.

А ось інший випадок. За Климентівською школою закріплено 220 гектарів землі. З таким багатством вона могла б чудово виглядати. А що насправді? Трухлява підлога, прогнилі вікна... Орендарі ж сплачують на рахунок школи лише 15 тисяч гривень на рік.

Коли я, новий керівник, запросив фермерів до себе, то сказав їм, що вкладатиму угоди з тими, хто належно сплачуватиме податки та займатиметься і соціально-громадськими справами: допомагатиме школам, дитсадкам, лікарням… Я не кажу про те, що вони зобов’язані це робити, але мають усвідомлювати, що треба піклуватися й про соціальну сферу. Пропонував, зокрема, при асоціації фермерів створити фонд, який би акумулював кошти на ці цілі. Але мене не підтримали. Із 78 запрошених на зустріч прибули лише 11.

Тому я не бачу нічого протизаконного в тому, що укладаю угоди на тимчасове користування землею не з усіма, а лише з тими, хто згоден працювати в нових умовах. В одному селі фермери обі-цяють дати воду, в другому — купити маршрутку, в третьому — облаштувати автобусну зупинку. І все це вони мають зробити до кінця року. Від цього залежатиме подальша доля оренди.

Маємо намір стягнути з винних, якщо їх вина буде доведена, і збиток за незаконне володіння неоподаткованою землею, а ці гроші вкласти в розбудову інфраструктури.

Всі рішення у нас приймаються виважено і прозоро. Всі наради знімаємо на відео, щоб ніхто не міг закинути, що я щось не те кажу. Зокрема, ніхто не може заперечити, що я ще із серпня говорив фермерам: підхід до укладання угод на новий рік буде суворим. Але дехто все одно не дослухався до моїх слів і тепер каже: «Ми зорали поле, засіяли – відшкодуйте нам збиток». Я свого часу теж керував фермерським господарством і добре знаю його технологію. «Гаразд, — відповідаю скаржникам, — я готовий відшкодувати вам усі витрати, але для цього надайте мені офіційні документи, які підтверджують придбання пального, насіння, добрив...». У відповідь — тиша, бо якщо купувати матеріали за встановленими порядком, за безготівковим розрахунком через банк, то треба сплатити певний податок. А якщо піти обхідним шляхом, то фінансового документа тобі ніхто не надасть. Напрошується висновок: якщо банківського документа нема, то ці фермери вже обманули державу. Тож про яку справедливість вони мають право говорити?!

Висуваючи претензії, скаржники подали на мене позов до суду. Отже, було б логічно спокійно дочекатися його вердикту і вчинити так, як він велить. Аж ні, скаржники не заспокоюються і чинять на районну владу тиск, а мені погрожують фізичною розправою. Але я нікого й нічого не боюся і від свого курсу не відступлюся.

* * *

Одна проблема. Три точки зору. Слід сподіватися, що суд, про який було згадано, та вищі владні структури рано чи пізно розставлять правильні, себто ті, що відповідають букві закону, акценти в цій історії. Головне – не забути, що лікувати треба не симптоми, а хворобу. І тут слово – за Верховною Радою і Кабінетом Міністрів, яким належить врегулювали законодавство так, щоб унеможливити подібні конфлікти. Адже подібні пристрасті вирують не лише в Подільську.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.
Одеса—Подільськ—Одеса.