Одеса у «Щоденниках» Олеся Гончара

Блискучий був полеміст! Просто захоплююсь, читаючи, як він розумно звеличує Квітку, Шевченка, Щоголева, з якою дотепністю він захищає Гоголя від брудного одеського наклепника… Виявляється, й Гоголя треба було захищати!» (Т. 3, с. 449).

31.01.1993

« — Ці задрипані демократи просвистять Україну, — сказав мені один сердитий чоловік.

І схоже на те. Де вони, вчорашні «лідери нації»?

Де ж ви, вчорашні златоусти? Поприщухали в кущах, вже й не чути вас і не видно, а в Українському Домі (колишній музей Леніна) тим часом відкрито збираються на свій шабаш українські гекачепісти, збурюють «Арсенал» на відзначення Січневого повстання, тієї ганебної січневої зради… То звідки ж тобі, Україно, ждати підтримки? Невже знову твою свободу буде потоплено в крові? Схаменіться ж ви нарешті, ви, кому народ довірив свою долю!.. Ви, сліпці, невже не бачите того, які чорні хмари заходять з півночі?» (Т. 3, с. 453).

Отже, послуговуючись винятково щоденниковими записами Олеся Гончара, зроблю певні узагальнення щодо його уяви про Одесу й одеситів, їхні творчі здібності, особливості менталітету, спосіб мислення, повсякденного життя та праці.

Перш за все, Олесь Терентійович сприймав одеський регіон як невіддільну частину загальноукраїнської історії та культури, звертаючи увагу на особливості його формування, специфіку і цілісність у складі суверенної України. Найбільше його, як художника слова, захоплювали море, степові краєвиди та неповторна природа нашого чудового краю. Його постійний інтерес до Одеси простежується починаючи з повоєнного 1949 року і до останніх днів земного буття.

Навіть крізь роки він не забув про трагічну долю одесита — єврея-бухгалтера — на війні чи пораненого бійця-сержанта в роки воєнного лихоліття, а його феноменальна пам’ять зберегла для нащадків жахливі деталі їх трагічного життя і подвигу.

Вражаючою є кількість людей і знакових особистостей з Одеси, з якими спілкувався Олесь Гончар упродовж десятиліть своєї творчої діяльності. Це знані одеські письменники Володимир Лясковський та Іван Гайдаєнко, одеський єврей-ський письменник Ноте Лур’є, представники тодішньої творчої молоді — прозаїк Анатолій Коліс-ниченко та критик Михайло Стрельбицький, студенти, викладачі Одеського державного (нині — національного) університету ім. І.І. Мечникова, представники місцевої преси та інші.

Теплі спогади і враження у Олеся Терентійовича за час виконання різноманітних громадських обов’язків та депутатської діяльності збереглися від зустрічей з видатними та легендарними аграріями Одещини — Макаром Посмітним та Василем Туром, талановитим композитором і диригентом Костянтином Данькевичем, художником Михайлом Божієм, звичайним одеським лікарем Віталієм Лісничим.

Не оминув увагою митець і тих, хто посів чільні місця у літературній «Одесиці», чия творча біографія в той чи інший період життя була безпосередньо пов’язана з нашим містом. Зокрема, позитивно оцінюючи творчість російських письменників Івана Буніна, Олександра Купріна, Сергія Аксакова, їх шанобливе ставлення до української писемності та культури, Олесь Гончар різко негативно висловлювався на адресу Валентина Катаєва, Анни Ахматової, Максима Горького, Костянтина Паустовського за прояви великодержавної зверхності стосовно України, її народу, мови та культури, відверто засуджував їх антиукраїнські прояви та вчинки.

Принципово і послідовно Олесь Гончар виступав проти представників компартійної номенклатури — Козиря та Крючкова, які в різні часи очолювали Одеський обком КПУ і проводили активну руси-фікаторську політику, ігноруючи корінні запити української громади краю на розвиток мови та культури, виступали як реакційні бюро-крати та ретрогради.

Особливу теплоту автора «Щоденників» бачимо до Олександра Довженка, Миколи Бажана, Юрія Яновського, Павла Тичини, Степана Олійника, розквіт творчості яких припав на одеський період 20-х років XX століття, а перебування їх у нашому місті ознаменувалося значними здобутками у їхньому творчому житті.

З огляду на плинність часу ще більшої ваги для одеситів, і не тільки, набувають слова Олеся Терентійовича про те, що «треба б частіше вести щоденник. Бо серед літератури вигаданої значення особливе мають і матимуть достовірні особисті свідчення людей. Небагато книг можуть перевершити те, що дає нам, скажімо, книга унікальна» (5 липня 1973 року).

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської
обласної організації
Національної спілки
краєзнавців України.

P.S. Ця стаття підготовлена передусім для потреб студентської молоді, оскільки жодного примірника з обох видань 2002—2004 та 2008 років «Щоденників» Олеся Гончара в Науковій бібліотеці ОНУ ім. І.І. Мечникова не виявлено.

А.Г.