Переглядів: 508

ОДЕСА У «ЩОДЕННИКАХ» ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

Продовження. Початок у номерах за 24 лютого, 1 та 8-10 березня.

16.04.1986

«Збори відділення Академії наук (Інститут літератури, мови, мистецтвознавства).

Президія Комітету миру. Розмова з Михайлом Стрельбицьким.

Маємо душі свої берегти від дріб’язку, від ерозії, від усього, що не є творчістю, людяністю й чистотою життя» (Т. 3, с. 88).

23.06.1989

«Уже багато місяців триває ювілейна свисто-пляска навколо Анни Ахматової (100-річчя). До Дудіна, Расула та інших напряглися й наші, щоб не відстати. Недавній ювілей Лесі Українки пройшов глухо, ледь помітно. Наші поетеси, здається, й не навідались до Колодяжного, а тут розбиваються в лестощах. О, холопські натури! Стільки уваги салонній цій поетесі, яка, здається, ніколи ніде й доброго слова про Україну не сказала, а своїм панським неприйняттям Шевченка ще й хизувалась (вчора на письменницьких зборах хтось навів її слова: «Я его поэзий не люблю…»).

То за що ж їй стільки шани ще й від України, яку вона так легко й безболісно викинула з душі?.. Гарною була Україна, поки постачала в дім Ахматових кухарок та покоївок, копала їм ставки та плекала садибу. А тепер вдячні земляки захлинаються в запізнілім холопстві! Скільки ж треба часу нам, щоб навчитися самих себе поважати? У вас була ж Леся Українка, так учила вас почуттю гідності, а ви?» (Т. 3, с. 243).

24.06.1989

«А може, я неправий? Може, її відгук про Шевченка — це якесь непорозуміння? Та й сама вона — вічна жертва…» (Т. 3, с. 244).

29.06.1989

«Ні, те, що записав раніш про Ахматову, підтверджується. В Спілці люди самі читали в «Неве» спогади Л. Чуковської, яка засвідчує, що Ахматова справді хизувалась своїм негативним ставленням до України, до Шевченка та україн-ської мови. Оце вдячність?» (Т. 3, с. 244).

28.09.1989

«Пленум ЦК Компартії України. До Києва прибув Горбачов.

Під час перерви він підкликає мене, питає про здоров’я, був дуже привітний. Ще раз нагадав: нам, слов’янам, треба триматися разом і тільки разом.

Головне питання Пленуму — організаційне. Відправили на пенсію Щербицького, обрали Першим Івашка. Щербицький двічі виступав, хоча вдруге міг би й помовчати. Але, облитий патокою сентиментальних лакизників, запевняв їх, що він ще не йде в тираж, і слав погрози тим, хто «сьогодні гарцює з жовто-блакитними прапорами…». Чорні прапори бюрократії, відступництва, видно, більше його влаштовують.

А загалом за цей Пленум мені соромно було перед Горбачовим. Таке складне становище в республіці і в країні, але про це майже не йшлося; партійне чиновництво, ці жирні коти — висуванці та годованці Щербицького — перетворили Пленум у турнір лизоблюдів. Як же! Поважають головного мафіозі…

А одеський Крючков, ця апаратна гнида, аж піниться, виливаючи свою ненависть на учасників Руху: все то, мовляв, націоналісти, сепаратисти… Горбачову — в присутності Івашка — я встиг сказати:

— Не вірте отому одеському Крючкову! А все, що він говорив, — то суцільна демагогія й наклеп…» (Т. 3, с. 258).

30.09.1989

«Бунін далеко не всіх любив, але чому цей стриманий чоловік з легким «хохляцьким акцентом», так пристрасно, захоплено пише про Україну? «Шевченко — абсолютно геніальний поет! Прекраснішої від Малоросії нема країни в світі». Це його слова. Треба все зробити, щоб Україна Буніна краще знала. Адже він — це не Ахматова, і не Паустовський, і не одеські бабеліанці, вічні наші нахлібники, до того ж невдячні» (Т. 3, с. 259).

3.04.1990

«…вечірні новини порадували звісткою з Одеси: прогнали з обкому Крючкова, того найзапеклішого ненависника всього українського. Отже, зусилля людей прогресивних не пропадають марно, дають відчутні наслідки. Тож усі, кому дорога Україна, єднаймось, не піддаваймось на провокації, не йдімо на чвари, на розбрат! Майбутнє — не безнадійне!

Москва… Що дала вона нам? Її могутні бюрократичні відомства страшніші від фашистського нашестя, спалили чорнобильським вогнем най-квітучішу з республік! З прекрасної України зробили напівпустелю. Порятунок, якщо він можливий, то тільки в Європейському домі» (Т. 3, с. 291).

18.07.1990

«Харків’янин Микола Куценко, дослідник архівів, надіслав цікавий матеріал про першу дружину Олександра Довженка — Варвару Семенівну. В дуже привабливому світі постає ця людина (вона вчителювала в Демидові на Київщині, там пережила окупацію, там і померла). Її листи до Довженка (здається, не відіслані), написані невдовзі після того, як вони розлучились наприкінці 20-х років, вражають просто-таки біблейською силою пристрасті, нагадують «Пісню пісень». Одру-жився з нею Довженко в Житомирі в 1917 р., разом були й за кордоном, а потім ця перша його любов занедужала, виїхала до родичів надовго, а на сцену Довженкового життя вийшла, з’явившись в Одесі, Ю.І. Солнцева. Якщо вірити дослідникові (а він подає факти переконливо), Ю[лія] Іп[олитівна] вела боротьбу за генія досить агресивно, не гребуючи ніякими засобами… Хто винуватий — важко зараз сказати. Але вся ця історія справді вражає своїм драматизмом і мало про неї хто знає, бо Юлія Іполитівна, здається, глушила все, що могла, — з суто московською рішучістю. Тим паче, що супротивницею була їй мрійлива, беззахисна українська натура… Звернусь до «Вітчизни», щоб опублікували цю гірку поему життя» (Т. 3, с. 304).

19.08.1990

«Відвідали виставку Бойчука, Падалки, Оксани Павленко, Седляра… Який ренесанс постав в Україні в 20-х роках… А де подівались? Страчені, знищені… Одна Оксана Павленко якось уціліла, доживає віку десь у Москві. Передавала мені через Ігоря Диченка вітання. Він завзятий колекціонер, має зібрання велике українського авангарду.

Був симпатичний лікар з Одеси Віталій Лісничий» (Т. 3, с. 312).

12.10.1990

«Борис Петрович Рогоза, порядний і мислячий редактор, охоче береться опублікувати мою заяву (до парткому) в «Літературній Україні». Побачимо.

А Хрещатик вирує. Тисячі студентів столиці вийшли на підтримку голодуючим. Рух зупинено. Партократи поховалися, як щури. Поглухлі, звироднілі у своїй тупості, чого вони ждуть? Масол бере собі радником… одеського Крючкова, отого, що зі шкури ліз, щоб провалити закон про державність української мови…

Позаторік у відповідь на мого листа Горбачову про національні утиски з Москви прибула тоді дуже солідна комісія (аж чотири заступники завідувачів відділів ЦК КПРС!). Зустрічались приїжджі з десятками людей, по кожному пункту перевіряли, чи Гончар не згустив, бува, фарби, і зрештою дійшли висновку, що українська мова не може бути (в Україні!) державною…

З тим і поїхали. То хіба вони зараз змінились? Хіба не будуть і надалі давати відповідні поради Горбачову; зубами тримаючись за свою прогнилу імперію? Для України вона стає нестерпнішою з кожним днем» (Т. 3, с. 323—324).

13.11.1990

«Треба написати про Буніна. Про його любов до України. Мені нестерпно те, що написав про Буніна Валентин Катаєв: «Бунин променял две саме драгоценные в е щ и (!) — Родину и Революцию на чечевичную похлёбку так называемой свободы…». І це пише «так званий» учень Буніна, принаймні таким він себе виставляв. Чи, може, це помста Буніну за те, що він зі своєю унікальною зіркістю помітив, підгодовуючи цього вічно голодного одесита, з якою пожадливістю — якоюсь вовчою — уминає цей нав’язливий гість бунінські котлети?

Бунін тоді ж Катаєву про це відверто сказав: «Когда вы едите, у вас… что-то волчье… У вас волчья пасть!..» От вам і чечевична похльобка!» (Т. 3, с. 329—330).

11.01.1991

«Аксаков та його благородне сімейство — ось перед ким Україна в боргу! Це ж Аксакови та їхні друзі в лиху годину пригріли своїм теплом двох безпритульних геніїв України — спершу Гоголя, а потім і Шевченка… Зрозуміли їх велич, належно оцінили. Таких, як Аксаков, певне, й тоді було в імперії негусто, але саме в них російський характер, російська душа виявили себе найкращими рисами — відкритістю, щирістю, здатністю на справді братерське, безкорисливе співчуття. Тонкий психолог, наш проникливий Гоголь одразу це зрозумів і відповів дружбою на все життя…

А ми? Суворових, Чапаєвих, різних маршалів та генералів-шовіністів величаємо на кожному кроці, дітей у школах схиляємо шанувати окупантів, а що відомо українським дітям про таких, як Аксаков, справжніх друзів нашого народу, гуманістів? Де вулиці Аксакова? Чи перекладено у нас його твори? Слово «слов’янофіли» стало лайкою, тут літгазетні дами постаралися… Ні, настав час розібратися, хто був другом України, а хто ворогом, пора ясними очима глянути на історію наших взаємин» (Т. 3, с. 337—338).

3.05.1991

«Коли я малював сонячну степову Україну, з півночі вже насувався Чорнобиль. Дехто мені дорі-кав: забагато світлого в тебе, забагато сонця! А в житті стільки похмурого… Відповідав на це: моя сонячність — це теж правда! Хіба ні? Я ніби передчував неминучість Чорнобильської ери і знову й знов спішив ухопити для людей більше сонця; любов моя линула до степів, до південних весен, до золотих українських серпнів, бо степова, сонячна, козацька, незрівнянна Україна була для мене найвищим натхненням, це була моя пектораль, втілення самої краси планети!» (Т. 3, с. 354).

10.05.1991

«Імперія кочовиків на 1/6 світу наприкінці 2-го тисячоліття… Дехто вважає й так, і, здається, є в цьому щось від правди. Цивілізації завжди осідлі, а дикість — кочова… Тим-то імперії чингісханів зникли безслідно, виявились нежиттєздатними. А ця червона кочова імперія хіба ж не з такої породи? Оці спецтабори, вічні вербування, міграції цілих армій «архаровців»… Чи не тому й спустошено Нечорнозем’я і чи не звідси безглуздий Афганістан і сотні тисяч паразитуючих військ у Європі, що з ними не знаємо куди подітись… Кочовик — це завжди агресор, тому він зникає без сліда, скільки б не заглитнув чужого» (Т. 3, с. 355).

23.06.1991

«Усі зараз про економіку, всі наші біди, мовляв, починалися з неї, з кризи економічної. Я ж певен, що це — похідне, не причина, а вже лише наслідок.

Першопричина трагедії нашого суспільства — криза моральна! Коли було скинуто з дзвіниці перший дзвін, викинуто з хати ікону, коли діти почули, як дорослі в хаті лихословлять (раніше і черкнутись в українській хаті вважалось гріхом і непристойністю), — отоді почалася деградація суспільства, розвал життя. І не дивно, що з’явився Чорнобиль і катастрофічно зростає злочинність. Бог дає нам останній шанс — врятувати націю! Якщо пропустимо цей шанс — кінець життю» (Т. 3, с. 354).

13.03.1992

«Читаю Буніна, його «Окаянные дни», і не перестаю захоплюватись. Скільки розуму, блиску, вбивчих характеристик! «Бог шельму метит. Ещё в древности была всеобщая ненависть к рыжим, скуластым… Современная уголовная антропология установила черты «прирождённых преступников» (малює конкретні риси)… как не вспомнить после этого Ленина и тысячи прочих? Среди русского простонародья — сколько их, этих атавистических особей, круто замешанных на монгольском атавизме! Весь, Мурома, Чудь белоглазая… И как раз из этих самих русичей, давших столько «удалых разбойничков», бродяг, бегунов, а потом босяков, мы и вербовали гордость русской революции. Что ж дивиться результатам?» (Т. 3, с. 404).

14.07.1992

«Уночі, коли не спиться, читаю (в котрий уже раз!) «Окаянные дни» Буніна. З росіян Бунін, безперечно, найбільший письменник ХХ віку. Ніхто так влучно й глибоко не відтворив трагедію революції. Ніхто так нещадно не розвінчав Леніна й Горького, фальшивців, холодних убивць, органіч-но чужих своєму народові й самій справі прогресу. Як жаль, що Бунін відкрився нам так пізно.

А Бунін, дворянин, естет, людина наскрізь ро-сійська, і водночас така в нього любов до України! Мабуть, тільки справді великий художник здатен був оцінити рідкісну поетичність української душі.

Щоправда, можливо, щось важило й те, що походив Бунін, як свідчать біографи, з «литовської» (тобто білоруської або української) шляхти — Буньковський, і в родині його називали Яном… Росіяни дуже не люблять, коли їм нагадують такі речі. Що й Достоєвський родом татаро-литовець, і Грибоєдов насправді був Czubowskі (з повстанської польської родини), не кажучи вже про Гоголя, який для всіх «великоросів» був стовідсотковим «хохлом». То що ж тоді залишається пильнувачам імперської расової чистоти? Африканець — Пушкін?» (Т. 3, с. 425).

(Далі буде)

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації Національної спілки краєзнавців України.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

Вихід газети у четвер. Вартість передплати:

  • на 1 місяць — 70 грн.
  • на 3 місяці — 210 грн.
  • на 6 місяців — 420 грн.
  • на 12 місяців — 840 грн.
  • Iндекс — 61119

Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.

Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net