Мова приватна — не публічна

По-друге, вважаю доречним зробити уточнення щодо наступного вислову пана Дмитра: «…Нормальна людина, яка спілкується російською, і їй не хочеться вживати українську (хай навіть так, ніхто не забороняє) — вона знатиме українську бодай для того, аби спілкуватися нею з українськомовними співбесідниками!».

Справді, українську мову варто знати для того, аби порозумі-тися з іншими громадянами України. В усіх країнах світу державна мова є мовою міжнаціонального спілкування, яка дозволяє порозумітись між собою різним етнічним групам. Кримський татарин і болгарин, що мають паспорт з тризубом, порозумітись між собою в Україні можуть українською, яку вони вивчали у школі паралельно зі своїми рідними мовами, але не мовою іншої нацменшини, наприклад, московської, яку вони могли й не вивчати. Те саме стосується й спілкування українців з представниками нацменшин, в тому числі й з московською — українці в Україні московської мови можуть не знати, а росіяни в Україні знати мову свого громадянства зобов’язані. Тому українська мова в Україні є або — з огляду на її нинішній занедбаний стан — має бути мовою міжнаціонального спілкування.

Загалом є дивним, коли людина каже, що володіє українською мовою, але не використовує її на практиці навіть з носіями української в Україні. Таких людей завжди запитую: «Для кого свої знання бережете? Для спілкування з арабами чи ескімосами?». Згадуються слова однієї пані, що якось поверталася зі мною потягом до Одеси зі Львова. Дуже вона тішилась, що у Львові на її московську мову ніхто їй нічого поганого не сказав, всі її чудово розуміли, а часом й відповідали її ж мовою. Те, як Львів стрімко втрачає звання бастіону українськости, стаючи західною брамою «руССкаго міра», що загалом було лише питанням часу для міста, яке перебуває в «єднінай странє» (єдиній країні) з московитами від 1939 року, варте окремої статті, але тоді мені подумалось, що ліпше б ця жінка тішилась не вцілілою фізіономією після спілкування з тими, кого вона називає «бандерафцамі» і «западенцамі», а вивченням та практикуванням ще однієї мови — це виглядало б однозначно в кращому ракурсі і свідчило б про її інтелектуальні здібності. А щодо поширеного в середовищі п’ятої колони терміну «бандерівець» у негативному значенні, то якщо бандерівцем є кожен, хто боронить право свого народу на існування, розмовляє своєю рідною мовою і захищає її від утисків чужинцями, то бандерівцями є весь світ з московитами включно.

Але зауваження, як на мене, потребують слова пана Дмитра, винесені ним у дужки: «хай навіть так, ніхто не забороняє». Так, носіям московської мови в Україні ніхто не забороняє бути московитами, не помічати, як московський загарбник окупував частину України, де його мова пустила найглибше коріння, і далі плекати свій «радной язик» (рідну мову). В цивілізованих країнах плекання мов нацменшин відбуваються в різноманітних культурних товариствах, але аж ніяк не на загальнонаціональних телеканалах і не у сфері обслуговування — мови нацменшин не можуть заміщати собою мову державну, як це ми спостерігаємо в Україні у випадку з мовою московської діяспори.

Потрібно чітко розмежувати приватне життя від публічного. В приватному житті нацменшини спілкуються мовами, якими бажають, а в публічному — лише державною. Так є скрізь у світі, і так має бути й в Україні, якщо ми будуємо цивілізовану державу європейського типу. Хтось з представників московської діяспори може волати про «прітєснєнія і ущімлєнія», тобто утиски, нагадувати про толерантність і тому подібне. В таких випадках напрошуються питання: «А де ж ваша толерантність, панове, до інших нацменшин? Чому вам можна обслуговувати громадян України, скажімо, на касі крамниці своєю рідною мовою, а ґаґаузам чи мадярам, також носіям паспортів з тризубом, — ні? Чим ви кращі від інших? Чи може все-таки одеським болгарам і румунам також можна обслуговувати клієнтів своїми рідними мовами? На Одещині проживають представники понад 130 народностей. Як ви, панове московити, збираєтесь опанувати понад 130 мов, якщо не здатні вивчити навіть однієї — державної?».

Цих питань не виникає в цивілізованих державах Европи, бо там представники різних етнічних груп інтегруються в суспільство вивченням державної мови. Ні в Німеччині, ні в Польщі, ні у Франції чи тій самій РФ людина, яка не володіє державною мовою, не працюватиме ні касиром, ні водієм трамваю, не кажучи вже про інші посади. В Німеччині з турками не панькаються — там турки вивчають німецьку мову, а не нав’язують турецьку мову німцям. Цікавий феномен відбувається в Німеччині й з носіями московської балачки: вони вивчають державну мову цієї країни набагато швидше, ніж за 27 років. Але між Німеччиною та Україною є суттєва відмінність — там національна еліта при владі, а Україною керують безбатченки і манкурти, прозвані народом «баригами». Відсутність потрібних законів та контролю за їх дотриманням і призвело до того загрозливого становища української мови, свідками якого ми сьогодні є.

Чому панівною мовою у публічному просторі України повинна бути українська? Тому що громадяни України не зобов’язані розуміти без перекладу мови, які в Україні не є державними. Чому на українську мову покупця продавець повинен відповісти українською? Бо покупець платить гроші, а будь-який підприємець скаже, що «покупець завжди правий», бо покупець банально може не володіти іншою мовою, бо поняття ввічливости і поваги до інших людей ніхто не скасовував, бо покупець обслуговується в Україні, а не в якійсь іншій країні. І таких «бо» може бути безліч.

Зовсім нещодавно Конституційним Судом України нарешті було скасовано так званий «мовний закон Ківалова-Колесніченка», що був покликаний узаконити московщення українців і перетворити їх на московитів. Але чи стало від того української мови більше на вулицях Одеси? Аж ніяк.

Місцева влада й далі дозволяє собі звертатися до містян державною мовою РФ. Не пасуть задніх ні водії громадського транспорту, продовжуючи нав’язувати одесцям недержавну мову, ні обслуга в закладах харчування чи торгівлі, ні пра-цівники закладів культури, ні власники крамниць, які не вважають за потрібне начепити над своїм закладом україномовну вивіску, ні полі-ція, яка зупиняє транспорт, роблячи накази у гучномовець мовою, яку в Україні ніхто не зобов’язаний розуміти, ні світлогаслівці, що дають команди незрячим мовою нацменшини. Ще можна згадати майже повну відсутність україномовної преси в кіосках чи відсутність можливости для українців віддати своїх дітей, наприклад, до спортивного чи танцювального клубу, в яких навчання відбувалось би рідною мовою. В одеських рестораціях воліють тримати кельнерів, що володіють англійською, але не мовою держави, в якій працює цей заклад. До англомовного відвідувача швидше знайдеться перекладач чи хтось з персоналу, хто володіє англійською, ніж до носія української, на права якого дозволяється плювати. І за цю зухвалу дискримінацію за мовною ознакою ніхто не несе покарання. Держава самоусунулась від виконання своїх прямих обов’язків. Бо це, вочевидь, і є державною політикою тих «бариг», які сьогодні з владних кабінетів грабують і змосковщують Україну швидше за окупанта.

Однак війна змінила українців. І сьогодні українцям набагато легше розгледіти хижацькі ікла з-під недбало накинутої овечої шкури. Влада повинна це розуміти, готуючись до чергових передвиборних перегонів. А українцям, що стоять на роздоріжжі, варто пам’ятати: якби мова не мала значення, то українську мову не забороняли б понад 130 разів, а всі москалі та мадяри в Україні вже давно розмовляли б україн-ською.

«Борітеся — поборете!» — закликав Поет, якого вся Україна вшановує цими днями.

Павло ШУБАРТ.
м. Одеса.