Під своїми і чужими іменами

Українців рідко називали їхнім питомим для нації ім’ям. Спочатку Європа знала їх як русичів (бо знаною була тоді держава Київська Русь). Потім загребущі сусіди, користаючи похватною нагодою, розшматували її та стали називати українців по-своєму: рутенами, русинами, малоросами тощо. Наш східний сусід небезпечних для себе свідомих українців називав мазепинцями. Хохлами ж зневажливо іменував покірливих та байдужих, і вони звиклися з цим назвиськом, та так, що вже й самі себе інакше не називали.

Недавно довелося трохи подискутувати з одним із таких ще неусвідомлених українців. «Ми, — каже, — хохли». — «Та ні ж бо, українці. Чого ж ви так себе принижуєте?» — «А яка різниця?».

Що ж, є й такі — ще навіть сьогодні, як бачимо.

Минав час, і вже стали українці петлюрівцями — у тлумаченні «воріженьків», звісно. Далі — бандерівцями, западенцями… При цьому хохли та малороси такими й залишались, тому й вдавалися нашим ворогам всі їхні далеко не братські замисли щодо нас. Для них ми й тепер — бандерівці, фашисти, націоналісти… Ці наймення, звісно ж, не стосуються хохлів та малоросів, котрих усе-таки стає дедалі менше (щось таки починають розуміти), хоч і є ще їх достобіса. А ще називають українців укропами — назагал, тих, котрі збройно протистоять і ворогам-агресорам, і тим-таки малоросам, для кого нема різниці, як їх називають. Ті заблукані душі колись таки повернуться серцем і розумом до матері-України, й це значною мірою залежатиме також і від неї.

Там, на фронті, у цій нав’язаній нам війні, українці-укропи часто важать своїм життям. Майже щодня. Хохли-малороси ті повідомлення з фронту чують чи й не чують, бо вони живуть наче в іншій країні — для того їх і творили такими чужинці, навертаючи у свою віру. Там, на передовій, українці-укропи воюють часто під прибраними іменами-псевдами, щоб не довідався ворог справжнього імені та не діставсь до родини. Так було і в часах УПА, коли українці протистояли двом тоталітарним режимам — нацистському та комуністичному. І, мабуть, саме звідтоді й пішла ця традиція. А коли у кого нема псевда, той своєю відданістю Вітчизні щодень утверджує ім’я бандерівця, націоналіста, українського патріота — укропа.

До слова, та війна, що її вела Українська Повстанська Армія, була для неї і для всієї України так само гібридною — за всіма ознаками. І так само, як тоді, бува, що під цими прибраними іменами-псевдами гинуть наші захисники, а вже потім країна дізнається справжнє ім’я героя. І ми читаємо на хрестах і пам’ят-никах поряд з їхніми іменами інколи і псевдо, під якими вони захищали рідну землю від «русского міра»…

Від «русского міра», котрий віддавна тут, в Україні, запосів українські душі. Ще й так облаштувався там, що дуже часто вони відходять до Бога під чужими — не питомо українськими, з якими прожили життя — іменами. За життя були вони щирими українцями. Розмовляли українською мовою, вболівали за державу, працювали в національному контексті… Але біда приходить завше несподівано.

В таку непорадну годину рідні та близькі в горі постали перед поховальними клопотами, перед обов’язком віддати шану людині та гідно відпровадити в інший світ… Не завше тоді думається про такі речі, як напис на хресті. Добре, коли ритуальна служба спитає, якою мовою зробити той напис. А не спитають — напишуть російською. Людині, котра вже там, байдуже. А душі бентежній і неприкаяній — вічний неспокій. Все життя (а воно, як знаємо — мусимо знати!) був чоловік, скажімо, Юхимом, а у вічність пішов «Ефимом»... Та ще коли не свій священик відспівав його…

Недавно один письменник розповідав під час презентації, що він, замисливши нову книжку, йде на цвинтар і читає написи на хрестах та гробівцях, підшукуючи найтиповіші імена своїм персонажам. Коли через сотню років якийсь дослідник вивчатиме ономастику наших цвинтарів, то можна сьогодні спрогнозувати, які висновки він зробить.

Людина починається з імені, з іменем вона полишає цей світ. Але ті імена, які носимо за життя, — також чужі, хоч ми віддавна звиклися з ними. Та все ж варто пам’ятати, що більшість наших імен мають чужоземне коріння: грецьке, римське, єврейське… Там кожне ім’я мало своє тлумачення. А в до-християнську добу наші пращури мали власний іменослов, зі своїм духовним корінням. Ті імена давали їхнім власникам природну енергетику. Багато з них дійшли до наших часів, залишаються питомо українськими, заряджаючи українців своєю енергетикою.

Нинішні захисники землі рідної — нащадки мазепинців, петлюрівців, бандерівців, й це додає їм відваги та мужності, провадить до перемоги.

Роман КРАКАЛІЯ.