Чужі гнізда

— А хліб і досі печете?

— Авжеж! На неділю загадала порцію. Коли їдете?

Знаємо, що та її «порція» — три великі хлібини на хмелевій затірці. Одну нам із Тетяною поділить навпіл, другу для себе залишить, третя — для синової родини. Ласо підсмажену шкоринку зі своєї вдарованої половини я додому ще жодного разу не довозила — начисто її обгризаю в електричці. Пахне, і люди скоса поглядають, але ж чи хтось від того втримався?!

Прийме нас радо, пригостить, про все розпитає. А коли збираємося назад, додому, неодмінно вийде провести. Як завжди, у фартушку, запнута хустиною. Винесе нам щось із закруток.

Може, звертали увагу, що в селі видно двір, де живе самотня жінка. Хоч і чистенько, прибрано в ньому, і хвіртка не обір-вана, може, й господарство ведеться, а однаково видно, що все тримається на жіночих плечах, що до порядку на обійсті не прикладено чоловічої руки. Трапляється, що й при чоловікові не двір у людей, а смітник, який розгрібають сусідські кури. Але я не про те.

Син Юрко, її «пестунчик, любий хлопчик» — сорокарічний дядько з лисиною, якого іноді бачила напідпитку, — живе з родиною за три хати від матері. Привітаєшся — щось буркне у відповідь, і то через раз, а зирк-не так, ніби напозичала в нього грошей і не віддаю.

Господар із нього нікудишній. Мати наймала людей, щоб підбили до бантини відливи, бо в дощ з них лило на Юркову хату, від чого не виводилися сирість і пліснява. Знаю, щовесни мати садить їм город, висапує картоплю і в сезон крутить помідори.

— У свого батька вдався,— каже тітка,— він тільки з виду грізний, а душа з масла. Не дуже хазяйновитий, що правда, то правда…

Хатинка, в якій сьогодні мешкає тітка Ніла, дісталася їй від сусідки: коли ще жила з чоловіком, Юрковим рідним батьком, доглядала безрідну стареньку жінку, яка й подякувала їй заповітом.

— Господь і для мене на старість приберіг теплий куточок, миле серцю гніздечко, — не раз чули від неї.

Дім із саману, дуже маленький: в одне вікно з вулиці та в одне з городу. З весни його густо заплітає дикий виноград. Пронирлива лоза листям мережить стіни, вистеляє дах та обплітає димар. Тоді її будиночок здаля нагадує велику цукерку в зеленій обгортці.

Вона, як і всі сусіди, свого часу перейшла на природний газ, але трубу за її гроші довели лише до газової плити, у примурований коридорчик.

Щоправда, тепер взимку не лише з її димаря суне дим. Підведений природний газ, яким дехто свого часу розмахнувся опалювати й двоповерхові містечкові палаци із саунами та утепленими гаражами, нині обходиться захмарно дорого, тож люди знову намурували у своїх хатах грубок, з якими колись так легко попрощалися.

Тітка Ніла родом з Київщини. Коли померли батьки, вони із сестрою продали хату, поділили гроші та рушили за щастям до столиці.

Її щастя мешкало в гуртожитку при фабриці. Каже, навіть згадувати про нього гидко. Обоє мали тяжку роботу. Вона за день на тій фабриці так надихається лаками та фарбами, що часто вночі йшла носом кров. Але ж молодість: бігали на побачення одне до одного в кімнати, поки дівка не затривожилася, що вагітна.

Коли відходила від аборту, немолода лікарка порадила тікати з фабрики, якщо колись захоче народити здорових дітей, і триматися подалі від того паскудника, який пригорнув її до тіла, але не до своєї душі.

Він і так про неї забув. Скоро інша смажила для нього привезених із села курей, а вранці невиспана вискакувала з його кімнати.

Це тепер люди сприймають життя простіше: кому яке діло до інших, то особиста справа кожного, як і з ким жити, а рані-ше на осоромлену дівчину поглядали з осудом. Ніла розуміла, що про її аборт знала вся фабрика. Нікому було поплакатися, пожалітися. Сестра — далеко: знайшла пару і виїхала до Молдавії. Дівчата з фабрики її сторонилися, щоб, бува, не подумали, що й вони такі самі. А старші жінки краяли серце словами, мовляв, якщо дівчина дуже вродлива, то в такої свої права і варіанти на життя, а ось при досить непоказній зовнішності мусить знати, що порядний хлопець її «таку» заміж не візьме, розведений — також не варіант: нехай біля законної жінки сидить, а не тиняється, принюхуючись до чужих спідниць, а ось удівець, казали, та ще й з дітьми — це для неї саме те, що треба.

Присватали такого. Вдівець, киянин, мав двокімнатну квартиру, дванадцятилітню доньку та сварливу маму. Ледачий, слизький і мстивий. У тому лише з часом переконалася, виплакавши свої зелені очі.

Зійшлися, вирішили, що поки житимуть так, не розписуючись, а коли обоє зрозуміють, що їм варто жити однією столичною сім’єю, куди вона прийшла на все готове, то одружаться, і він пропише її у квартирі, якщо, звісно, мама не заперечуватиме. Питання прописки вважали особливо важливим. Його мама розвідала, що через років десять-п’ятнадцять, якщо Ніла збереже у гуртожитку за собою ліжко-місце, нехай і формально, їй можуть дати житло від фабрики, яке згодом можна легко обміняти на дачу.

Тиха, покірна Ніла старалася бути такою, якою її хотіли бачити в новій родині. Щеміло серце від того, що від нього ніяк не прокладалася стежка до дівчинки-напівсироти, якій вона тепер була фактично за маму. Не знала, про що з нею говорити, дуже соромилася своєї простоти. Донечкою та не стала, адже невдовзі дитину забрали на виховання батьки матері-небіжчиці. Рідний батько перехрестився, а їй стисло в грудях: може, саме вона винна у тому, що прийшла і розлучила тата з донькою?

Не скоро дізналася, що її простоти та сільської наївності соромився і чоловік. Нікуди разом не виходили. Люди парами і в кіно, і на концерти, і в гості йдуть, а вона з роботи — за хатні справи, зранку — на фабрику.

Нілині зарплата з авансом завчасно розплановувалися чоловіком. Ще грошей не отримала, а список необхідних покупок уже лежав у гаманці. У тім списку неодмінно були ліки для мами, запас основних продуктів на місяць, оплата комунальних послуг і сума, окреслена кружечком, яку необхідно було заощадити, віддавши на зберігання чоловікові.

За три роки вона не купила собі навіть хатніх капців. Була при цих людях хатньою робітницею із правом проживання, не більше. Так чоловік і сказав сусідам: не дружина вона йому, а далека сільська родичка, якій із жалю виділили куток, хоча й самим у квартирі тісно. Цього витримати вже не змогла.

Із чим прийшла до них у сім’ю — з тим і повернулася до гуртожитку. Більше того, слідом за нею прилетів лист до адміністрації фабрики зі звинуваченнями, буцімто то вона обікрала свекруху, а коли піймали злодійку на гарячому — побила стару хвору жінку. І що вона цупить на роботі фарбу і продає її.

Отакою вийшла у них любов. Із претензіями.

Тоді жінка твердо вирішила: ніж горнутися аби до кого, хто пальцем поманить, краще їй жити одній, самій для себе, ні під кого більше не підлаштовуватися, нікому не заглядати в очі, вимолюючи уваги чи бодай якогось теплого почуття.

Але ж чому так, поверталася і поверталася до гірких думок, ковтаючи сльози відчаю, чому інші дівчата, такого ж, як і вона, сільського замісу, прості, без посагів і дипломів, навіть у столиці знаходять собі пару, виходять заміж, живуть у любові й турботі, народжують дітей? Чим гірша від інших?

Доля написала для неї свій сценарій, як пише для кожного з нас. Одного дня вона випадково познайомилася із непоказним з виду і, що тоді вразило, ще більше, аніж вона сама, розгубленим від примх життя чоловіком. Василь приїхав забирати з кардіологічної клініки двомісячного сина. Поховав дружину, яка померла при пологах. Хлопчика з підозрою на тяжку вроджену хворобу серця відправили до Києва. Прооперували. Вдома старший син. Як далі жити?

Настільки тоді чоловік відкрився їй, так той жаль від його одкровення пройшовся жіночим серцем, що зачепив за душу. Говорили з ним однією мовою, розуміли одне одного.

Розрахувалася з роботи, зібрала все, що нажила, і поїхала до нього, до дітей, аж у таврійські степи.

Двоє синів. На них все горіло! Гриша, старший від свого брата майже на 12 років, добре пам’ятав рідну маму. Її сприйняв за жінку, яка живе з татом, не більше. Не слухався, але й злого ніколи не чинив. Юрка ж вона пригорнула до грудей ще пуп’янком, іншої мами він не знав. Із рук не злазив. А то вхопиться за спідницю і ні на хвилину не відпускає від себе. Діти його навіть у школі довго дражнили: «мамина циця».

То було щастя: у неї, нарешті, з’явилася справжня родина, якій вона потрібна, чоловік, сини. Ніхто більше пальцем у її бік не тикне, не осудить, не дорікне, що чимось зобов’язана. Вона вже не суха гілка, яку легко можна зламати: спробуй тепер хтось проти неї піти — троє захистять, стануть за нею стіною!

О четвертій ранку схопиться, обійде все господарство, кинеться до плити. Тішиться з того, що її хлопці зранку не п’ють кисляк із вчорашнім коржем, а снідають по-людськи: гарячими пельменями чи свіжими котлетками з картопляним пюре. На те вона й мама, дружина, щоб догоджати своїй родині, й так правильно, так мусить бути!

Зранку і їй на роботу. Років зо двадцять працювала поштаркою, потім — соціальним працівником з догляду за самотніми немолодими людьми.

Чоловік частенько лаяв, що вона свою зарплату залишає в універмазі, накуповує хлопцям усілякого «лахміття». Сам він практично всі гроші, що заробляв на пилорамі, витрачав на господарство (розводив кролів та голубів) і на мотоцикл (як не запчастини, то бензин, то тех-огляд), якого називав третім сином і про якого, правду кажучи, іноді дбав навіть краще, аніж про власних дітей. Поряд із ними була Ніла, його спокій і підтримка, броня. Це чоловіка цілком влаштовувало.

Юркові не сповнилося і двох рочків, як трапилося таке, від чого мало не посивіла. Якось під вечір крутилася по двору, малий був біля неї, старший сидів на веранді. Відволіклася — Юрка не видно. Погукали. Прибіг із гаража чоловік. Вони по сусідах — ніхто хлопчика не бачив. Посвітили у криницю, побігли на балку… Нема дитини.

А малий забрався у тісний курник, зігнав квочку із сідала і наївся присиджених яєць. Там і заснув. Знайшли. Юрко був весь у крові і не дихав. Так закричала, що почули за три вулиці. Малий прокинувся і заплакав.

Чоловік тоді, більше через пережитий страх, вдарив дружину за те, що не дивиться за дітьми. Потім довго згадував про це, визнаючи, що був неправий.

А так рук не розпускав. Іноді лаявся, молов язиком усілякі дурниці, коли випивав зайвого. З п’яної люті розкидав по двору чавунці, міг вибити шибку.

Коли батько починав шуміти, Гриша від гріха подалі хутко забирався на горище і скидав ногою драбину. А вона пригорне до себе Юрка, і сидять отак удвох під погребом, доки батько переказиться, засне.

Іноді так хотілося телепнути його межи очі, щоб заціпило! Вона б його скрутила, як старий рушник, але стримувалася: не годиться жінці вдаватися до такого, на те вона й жінка, щоб тримати в хаті мир і спокій.

Чи були вони з Василем справжнім подружжям? Жили в одній хаті, за одним столом їли, але роками засинали і прокидалися на різних ліжках. Розуміла, що вона для нього «не смачна» як жінка. Проганяла від себе недобрі думки: не лише ліжко тримає людей одне біля одного. У них — сім’я, діти. Самотнім ще гірше живеться. Ну збереться і піде вона з двору шукати великої любові — у який бік рушати? І як малий Юрко без неї?

Доля дарувала жінці ще один шанс стати матір’ю, але чоловік був категорично проти того, казав, що вже застара народжувати, що третя дитина на шиї йому ні до чого — цих би двох підняти.

Потім дуже шкодувала, що послухалася (якби наполягла на своєму, то куди б він подівся?) і що не зберегла свою надію, як, зрештою, із часом шкодує чи не кожна жінка, яка хоча б раз у житті вирішувала перервати вагітність чи обмежитися лише однією дитиною. А чи лише двома, трьома… Чи в бідності, а чи в розкошах, але виростають усі. Скільки любові й турботи вкладеш у дітей, такими й виростуть.

Старший Гриша — повільний, мовчазний, ніби якийсь трохи дивакуватий. З-за столу встане — не подякує. Порепається від спраги, а відра води з колонки не наточить. Як не нагадає мати, що треба білизну перевдягти, то так і ходитиме тижнями в одному. А їй незручно нагадувати — вже парубок!

То «3», то «2» зі школи приносить. Вчителі скаржилися, що домашні завдання ніколи не виконує, зачіпає однокласників, просили трохи звільнити його від роботи по господарству. Та він і так нічим не допомагав. Кролі, свині, корова, кури-качки, город — усе було на матері.

Уже комісію у військкоматі проходив, а все бавився, як мала дитина: бува, наловить великих зелених мух, попере-в’язує їх нитками і поганяє, як коників.

— Що ти вдієш, — розводив руками батько, — такий вдався, напевно, йому голову при народженні придавили.

У військкоматі так не думали: здоровий бугай, до служби в армії придатний, а що ледачий, аж смердить, то це обіцяли дуже швидко поправити.

Солдатська служба закинула його аж у Сургут, прокладати залізничну гілку, де люті морози і де не ростуть ні вишні, писав, ні яблуні, де місцеві люди полюбляють їсти сиру заморожену рибу і щодня варять «щі» із кислої капусти, а хліб у них глевкий і кислий, як ті «щі». Але солдатів у частині, заспокоював, годують добре, щоб рідні за нього не переживали.

Приженився і збирався після служби гайнути з дружиною аж у Казахстан, до її рідні. Кілька разів звідти телефонував батькові в Україну. Вже стільки років від нього тихо: ні листа, ні фотографії. Напевно, міркує тітка Ніла, у нього все добре, бо якби щось трапилося з Гришею, то сповістили б. Може, вона вже й тричі бабуся, як знати?! Якби мала адресу, то вислала б їм, каже, сушених грушок і вишень, свіжої олійки, якщо дозволять, горіхів, щоб його діти скуштували смачного. Може, у відповідь Гриша вислав би фотографію з родиною і написав, як живе, кого як із дітей назвали.

Юрчик — інший. Мамин синочок! Відслужив, вивчився на газоелектрозварювальника, має роботу, одружився. Випиває, негідник, вона його сварить і дуже боїться, що син не візьметься за розум, зіп’ється. Жінка свято вірить: якщо Бог дасть їм діточок, а їй онуків — усе наладиться у родині.

Василь, її законний чоловік, давно злигався з однією потріпаною кралею, потайки тискав її у кукурудзі, а потім з речами взагалі перебрався до полюбовниці. Живуть при залізничній станції. Ні курки, ні качки у дворі. Переказували, що часто удвох напиваються і б’ються. Юрко сказав, що батько на старості літ геть здурів, але якщо протверезіє й отямиться, то нехай повертається додому. Тітка Ніла ані сльозинкою не пожалкувала за «великою втратою», продовжувала жити в одній хаті з невісткою і сином, але згодом перебра-лася у маленьку, вдаровану су-сідкою, яку доглядала.

Юрко злився:

— Хто тебе проганяє?!

Тітка Ніла знає, що так буде краще, нехай самі господарюють, вона недалеко від сина, завжди допоможе. Не часто забігає до матері, але коли та отримує пенсію, неодмінно навідається:

— Ма’, щось підкинеш? На тому тижні віддам!

— Віддає?

— Я б і не взяла…

Вона знає, що син її любить і жаліє. Весною трусила старі мішки, надихалася влежаним порохом, задихнулася і впала на подвір’ї. Юрко підняв на ноги весь куток, завіз до лікарні, тиждень не відходив від матері. Купував ліки, плакав, не соромлячись людей, годував із ложечки, виносив з-під неї «гусака».

— Золота у мене дитина, — каже жінка, — дай, Боже, йому розуму і щастя!

Двом своїм синам — Гриші і Юркові (порівну!) — вона давно відписала хатину й увесь свій нехитрий скарб. Усе, що має.

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.