Час і колір Одеси, або Місто, якого ми ще не знаємо

Але іноді варто, щоб думками про Одесу поділилися люди, які бачать її не зсередини, а збоку. Саме такий погляд збоку й за-пропонувала нам громадська платформа «Одеса 20-20», організувавши просвітницький захід (лекція, дискусія, розмова) «Кольо-рова Одеса, про яку ми так мало знаємо».

Троє київських дослідниць, що вивчають різні процеси у містах, поділилися з одеситами своїми враженнями, відкриттями та висновками про наше місто.

Кандидат соціологічних наук, доцент, викладач Київ-ського національного університету імені Тараса Шевченка Алла ПЕТРЕНКО-ЛИСАК розповідала про «Пастки та лабіринти урбанізації: код соціального часу і місто».

За її словами, слово «пастка» має два різні тлумачення. З точки зору того, хто перебуває у пастці, це місце, з якого нема виходу, і ти змушений коритися обставинам. З технологічної ж точки зору, тобто з погляду того, хто розставляє пастки, це хитрий маневр, щоб поставити когось у становище підкорення.

З лабіринтом — та сама історія: це — просторова структура, система складнощів, але, на відміну від пасток, лабіринти завжди мають вихід. Лабіринт — складне заплутане становище, але, водночас, це стан пошуку виходу, нормальний, прогресивний стан, який допомагає вийти з пасивності й почати діяти.

Урбанізація — процес того, як простір стає містом, а люди стають містянами, створюючи лабіринти і блукаючи ними, потрапляючи у пастки часу. Адже найперше, що ми відчуваємо, потрапивши у пастку чи лабіринт, — це час: перебуваючи в замкненому просторі ми постійно шукаємо часові координати.

— Суспільство складається з індивідуумів, але не кожен індивідуум може стати особистістю, — розмірковує пані Алла. — Особистість — це продукт соціуму, людина, яка здійснює вчинок, що стає частинкою історії. Люди самі вибудовують певний ритм міста, а потім вони повинні до нього пристосовуватися, щоб жити і діяти в цьому місті.

Якщо говорити про те, як почуваються одесити в своєму місті, то, як свідчать дослідження, вони набагато м’якше і спо-кійніше переживають загальну вибухонебезпечну ситуацію в країні, незважаючи на війну, кризу тощо, ніж мешканці інших міст: у нас найвищий показник ста-більності — 30,1% до 6,3% у середньому по Україні (за оцінкою компанії «Соціс» у 2016 році).

За різними опитуваннями, одесити, переважно, люблять своє місто, задоволені тим, що живуть саме в Одесі. Так, за даними серпня 2017-го такий показник задоволених сягає 86%, на відміну, наприклад, від Дніпра, де він у рази менший. На запитання ж про те, чи в правильному напрямку розвивається місто, понад 62% одеситів відповіли позитивно.

Живучи у місті, людина чітко розуміє своє місце, орієнтується й рухається у міському впорядкованому просторі. Кожен сегмент детермінований певними умовностями, і це дозволяє зберігати міський простір, перекарбовуючи його з часом у простір пам’яті. Соціологи працюють не лише з пам’яттю, звертаючи увагу й на опозиційний елемент — на безпам’ятство, коли знімається пам’ять про певний елемент, про болісні проживання, які можуть негативно вплинути на еволюцію і розвиток міста.

Філософи всіх часів і народів вважали, що у часі не можна нічого піймати, крім «тепер». Святий Августин зазначав, що час — це єдність теперішнього і минулого. Тобто ключове значення часу — це «тепер». Розуміючи, що людина не може жити ні в минулому, ні в майбутньому, філософ і релігійний містик визначав «теперішнє минуле» — як пам’ять, «теперішнє сьогодення» — як увагу і «теперішнє майбутнє» — як очікування.

Що стосується часової моделі Одеси, то Алла Петренко бачить наше місто у трьох іпостасях. Одеса в реальному історичному часі — як Південна Пальміра, як те, що можна відчути у культурі, в музеях, як ті рукописи, що не горять. Друга іпостась — таємнича, сакральна Одеса, яку, мабуть, не кожен бачить, але вона існує. І третя — як неіснуюче, ефемерне позачасове місто, «місто, якого нема...».

Киянку зачепило, як одесити часто з тугою й ностальгією в голосі говорять про стару Одесу. Чи можна мріяти про минуле, про старість? Старіння теж треба проживати красиво, адже уколами ботексу (невдалими реставраційними роботами) можна зруйнувати обличчя міста. Як іти в майбутнє з образом старої Одеси? Реставрація не повинна бути деструктивною, і якщо це старе місто, то воно повинно йти у майбутнє гідно, а не руїною, не нести туди стару торбу свого минулого.

Історична забудова житиме лише тоді, коли, по-перше, міська спільнота не буде байдуже ставитися до проявів вандалізму, починаючи з написів про «бошки» і закінчуючи ставленням до пам’яток культури, і по-друге — якщо старе місто ототожнюватиметься з реальною історичністю. Інакше це буде старе вмираюче місто, вважає дослідниця.

Ще одна риса в образі міста — міські годинники як образ часу. Вони нагадували про важливі віхи життя, проголошення новин, свята, ярмарки. З одного боку, годинник — це пастка: містяни, почувши такий звук, починали методично рухатися до того місця, яке було позначене звуком. Коли міські годинники зникли, час перестав бути пуб-лічним, місто перетворилися в «місто-казино». У казино нема годинників — вони заборонені, нема вікон, щоб люди не бачили, скільки часу перебувають у цьому просторі. Те саме — у великих торговельних центрах, які побудовані за принципом казино. І як би там не було, завжди виграє казино. Це — пастка. Але це й лабіринт. Важливо перевести містянина з ролі гравця на роль господаря міста. Є різні інституції, що організовують життя міста, і це треба враховувати. Атрибутика міста стає непомітною, залишилося мало одеських годинників, і навіть було б добре проводити екскурсії «За одеським часом». Ритми міста стають індивідуалізованими — зникає публічний час.

І знову повертаючись до поняття «стара Одеса», Алла Петренко запитує:

— Погляньте на старі фото, старі вивіски — чи хочете ви таким бачити своє місто? За чим ви сумуєте? Яке місто ви хочете протягнути в майбутнє?

«На що ж схожа Одеса?» — замислюється дослідниця. Якщо звернутися до образу нашого міста у кіно, стає зрозуміло, що Одеса там завжди грає саму себе. Мало фільмів, де Одеса грає інші міста: іноді — окремі закутки європейських міст, але не Парижа, скоріше — французької провінції. Дослідниця зрозуміла, що Одеса ні на кого не подібна, хоча в один момент побачила в нашому місті... Бангладеш. Новощепний ряд, де на трамвайну колію майже виліз «Привоз», дуже нагадує брудні трущоби індійської провінції. Не Париж... Для того, щоб носити корону своєї індиві-дуальності, унікальності, ми повинні бачити певні реальні речі, які з нами відбуваються, вважає Алла Петренко.

— Кожне місто має своє соці-альне тіло, сповнене силами й енергіями, свій соціальний час — швидкість змін, і шкалою вимірювання соціального часу є суспільна практика. Приїжджаючи в місто, я дивлюся, як поводяться люди, як вони рухаються, як відповідають на запитання. Місто минулого схоплюється через історичні образи, репрезентації історичних образів та міфів, актуалізацію культурної пам’яті в міському середовищі. Це створюється певними силами для того, щоб люди потрапляли в певну часову пастку. В Одесі це спостерігається з пам’ятником Катерині Другій — відбулася актуалізація культурної пам’яті минулої імперії, в яку частина городян не хоче потрапляти і протестує проти цього. Варто замислитись: яку Одесу ми тягнемо з собою в майбутнє? Це також пастка і лабіринт. Теперішній візуальний простір — те, що ми бачимо сьогодні, тут і зараз мовою візуальних комунікацій. Важливо, як медіа презентують місто: місто щастя, радості, катастроф, чи чогось іншого? Що ми бачимо на екрані? Які мурали малюють у місті? Як виглядають місцеві маргінали? Ці питання дуже важливі для того, щоб зрозуміти, в якому часі живе місто і в якому напрямку воно рухається.

Відповідь на це питання дослід-ниця побачила у надмірній будівельній активності у центрі міста. Одеса майбутнього — зруйнована стара забудова і хмарочоси, що закривають небо... Сумно спостерігати, як на тлі історичної Одеси виростає будівельний паркан...Насправді ж рішення, яким буде наше місто завтра, — за нами, одеситами, і потрібно його приймати швидко, оскільки завтра «сьогодні» вже стане «вчора»...

Анастасія СПІЦИНА, експерт з управління часом та увагою, директорка консалтингової кампанії «Ключ», але передусім — людина, пристрасно закохана у тему часу. Рівно рік тому саме в Одесі розпочався її проект «Час міста», в рамках якого дослідниця вимірює течію часу у 24 містах нашої країни. Вже досліджені дев’ять, на черзі — десяте — Миколаїв.

Під час лекції Анастасія поді-лилася своїм баченням того, як протікає час у нашому місті, його особливостями, розумінням того, як вибудовуються процеси, які часові звички мають одесити.

— Час тече, ми пливемо, місто також тече у часі. Одеса насправді — це теплий, розмірений час: тут люди ходять поволі, тут поспішають повільно, при цьому все відбувається, як треба. За спостереженнями, Одеса, як місто, прокидається досить пізно — о 9-й –10-й годині, до цього воно дрімає. Зате вона пізніше лягає спати. Час тут має фановий відтінок, тут багато задоволень, життєвих радощів, і вся інфраструктура вибудувана так, щоб люди не хотіли звідси виїжджати і завжди хотіли повертатися. Лінійний час у всіх однаковий — 24 години на добу, але сам час — це не лінійне явище, він не має початку і кінця.

У кожному місті існує своя часова перспектива, вважає Настя. Є в Україні міста, cконцентровані на минулому, там досі панує радянська дійсність: вулиці, гастрономи, пам’ятники, гасла, якими живуть люди сьогодні. Одеса, на відміну від інших міст, живе сьогоденням, і вона має присмак гедонізму, насолоди нинішнім часом. Сьогодні, тут і зараз пропонується усім розслабитися і жити з посмішкою на вустах. Минуле тут характеризується багатою історією, але воно розсіяне, і відчувається туга за величчю, коли Одеса була хай не першим містом імперії, але й не другим... Тема майбутнього Одеси поки що не надто проявлена... Хоча є багато дітей, а це свідчить про те, що чимало людей мають намір жити в цьому місті в майбутньому. З іншого боку, це місто, що перетворюється в руїну... Питання майбутнього Одеси мають вирішити спільно містяни і влада, опрацювавши стратегію.

У кожного з нас свої ритми, і коли людина потрапляє зі своїм ритмом у велике місто, як, наприклад, Київ, місто перемелює її, мов у м’ясорубці. В Одесі люди, навпаки, сповільнюються. Час тут розмірений, м’який, плавний. Ніхто нікуди не поспішає. Час має веселий і легкий смак, він посилає такий сигнал: не поспішай, усе і так відбудеться. В одеського часу пружиниста хода, драйв, прикол — такі його характеристики.

Одеський час має щільні й розріджені періоди. Щільність часу складає кількість подій у рамках певного простору. Коли Одеса наповнена величезною кількістю людей, подій і часових траєкторій, час щільний, і тоді він дуже енергетичний. Це період хорошої погоди, період туристичного сезону, й от коли Одеса наповнюється такими формами, вона починає перемелювати своїми жорнами цей час, перетворюється на машину часу. Але, на відміну від Києва, вона відпочиває від величезної кількості людей.

Одна із звичок одеситів — спізнюватися. Приходити вчасно — нетипово і неприйнятно: тоді доведеться чекати всіх інших. Зате зривати дедлайни вважається нормальним. Тут люди не дуже цінують свій та чужий час роботи. Робота — це те, що відбувається між відпочинком і відпочинком. Справи завжди можна поставити на паузу... Прийнято багато і довго розмовляти, домовлятися, хоча виконувати домовленості — це вже як кому вигідно. Розмови — це також пастки часу. Є така звичка в одеситів: затримуватися довше, ніж потрібно, бо ніхто нікуди не поспішає. «Понти» дорожчі за гроші і дешевий шик — це теж тайм-звички одеситів: 70–80% часу витрачається на створення образу, картинки, фасаду, а все інше — потім.

Образ часу Одеси — сонце, море і ліниві одеські коти... Час в Одесі хочеться проводити, відпочиваючи, прогулюючись, довго сидячи в ресторанах, тут хочеться залишити свій час і гроші.

Кольорами одеського часу Анастасія Спіцина побачила жовтий і колір морської хвилі.

І, певна річ, одна із характерних рис Одеси — гумор. Саме він допомагає нам переварювати труднощі, переживати складні часи. Гумор — це завжди тут і зараз.

Якщо ж одеситам набридають туристи, їм варто шукати тихі куточки і створювати там свій власний час проживання, обирати інші маршрути, непопулярні для туристів місця. Відмовлятися ж Одесі від туризму — це лицемірство, адже це те, що приносить місту стабільний заробіток.

Анастасія Спіцина мріє, щоб у містах з’явилися авторські годинники, які відображатимуть реальний час міста. Наразі йдуть пошуки концепту, бо хочеться, щоб українські міста були прикрашені ритмами нового часу.

Уже в серпні цього року вона ділитиметься своїми напрацюваннями на кількох конференціях у Європі, оскільки аналогів такого дослідження нема. Пишеться книга про час в Україні.

Президент Всеукраїнської асоціації консультантів з управління, генеральний директор компанії «Епоха інтернаціональної освіти» Олена ЮЗЬКОВА познайомила присутніх з новою дослідницькою технологією — спіральною динамікою, представивши цінності, сенси та ідеї Одеси в кольоровій гаммі. Спіральна динаміка дає ключі до розуміння парадигм мислення і систем цінностей в управлінні бізнесом, містом, країною.

Ідея полягає в тому, що розвиток завжди рухається по спіралі і неможливо перескочити рівні, не пройшовши їх, хоча рух можливий у різних напрямках: угору — як прогрес, униз — як деградація. На кожному рівні існують свої маркери успіху і справедливості, починаючи від бежевого — світу інстинктів до бірюзового світу як єдиного організму. І таких рівнів спіралі сьогодні відомо лише вісім.

Якого ж кольору Одеса і на якому рівні ми перебуваємо у всесвіті спірального розвитку? Цими питаннями перейнялися всі учасники розмови.

Передусім, зауважували, у країні триває війна, і це опускає нас на рівень виживання. Але, на думку Олени Юзькової, Одеса перебуває на переході з четвертого на п’ятий рівень, між рівнем сили (синім) та рівнем досягнень (помаранчевим). У місті чимало новизни, спроб створювати інновації, але разом з тим багато страху — людям не хочеться виходити із звичного стану, за рамки традиційних навиків, досягнутої зони комфорту. Однозначно говорити, що Одеса — місто-новатор, наразі не можна.

Модель спіральної динаміки зазвичай застосовується для того, щоб зрозуміти і напрацювати стратегію майбутнього розвитку бізнесу, організації, конкретної людини. Але, опираючись на ці знання, можна створити і стратегію розвитку міст і цілої країни.

Багато цікавого, нового, незвичайного почули слухачі цього просвітницького заходу. Такі лекції справді допомагають оці-нити минуле, зрозуміти сьогодення, побачити майбутнє і спільно над ним працювати.

Ольга ФІЛІППОВА.