Кайтанівська епопея

Під час президентства Віктора Ющенка пролунав заклик вислухати і записати в «Книгу пам’яті» розповіді свідків тих подій. Їх, дітей Голодомору, залишалося зовсім мало. Серед них була і мама моєї дружини — Олена Макарівна Григор’єва, яка народилася у с. Плоска Кайтанівка (див. прим. «Від редакції».) на півночі Одещини в лютому 1928 року.

Збирати інформацію жертв Голодомору було доручено СБУ. Я кілька разів телефонував за вказаним номером, не відмовляли, але, здавалося, нікому це не було цікаво. Доти, поки я не напросився на прийом до начальника Одеського облуправління СБУ. Через десять днів прийшли двоє СБУшників, й Олена Макарівна все їм розповіла. Не знаю, чи є десь зафіксовані ті спогади, тому вирішив переказати їх ще раз.

У Кайтанівці проживала сім’я Кудринських: батько, мати (імена їхні, мабуть, уже ніхто не пам’ятає) і діти: Ірина 1922 року народження, Зіна 1925-го, Гафійка 1928-го, а замикав цю династію хлопчик 1930 чи 1931 року народження. Сім’я була доведена до відчаю, і батьки, ледве живі, залишивши будинок на старшу Ірину й повантаживши трьох дітей на тачку, повезли, щоб врятувати від смерті.

Для мене це знайома картина, бо в 1947 році по Волині ходили так звані «брянські» зі східних областей України і часом залишали дітей на деякий час, щоб ті вижили. Не з медом було й волинянам, але «совєти» ще не встигли обчистити їх до нитки. Тож ці «бендьори» і «невиліковні фашисти» ділилися зі східняками шматком хліба.

Але Одещина 1933 року — це не Волинь 1947-го. Один Бог знає, що довелося звідати Кудринським, яку чашу, вготовану більшовиками випити, перш ніж наважитися на той «похід» з тачкою. Втім, можна сказати, що їм почасти пощастило. В одному селі добрі люди взяли старшу Зіну. Наступною зупинкою стало Ширяєве, і знову удача: Макар Миколайович Добровольський погодився подбати про Гафійку. Кудринські пообіцяли: якщо виживуть, то неодмінно повернуться за дочкою. Вони пішли далі, а Макар через який час оговтавшись, кинувся за ними навздогін, щоб залишити в себе й хлопчика, але знайти їх не вдалося. Отож у цій історії доля хлопчика й дотепер невідома. Але відома трагедія Кудринських-батьків. У дорозі померла мати. Чоловік поклав її на тачку в надії довезти до Кайтанівки. І довіз майже до своєї хати. Але, пробуючи перетягнути тачку через бруствер, насипаний, щоб дощові й талі весняні води не заливали двір, втратив останні сили й помер за 20 метрів від оселі. Земля пухом цим нещасним, але мужнім людям.

У Макара дітей не було, дружина хворіла. Оскільки батьки Гафійки не повернулися, він її удочерив, дав нове ім’я Олена, або, як її називав, Елена. Отже, вона стала Оленою Макарівною Добровольською.

І стала Олена жити-поживати серед любові й пошани — пощастило їй на добрих людей. Щоправда, у Макара трошки зіпсувалися стосунки з рідними сестрами, бо вони звикли, що він, бездітний, допомагав їм та їхнім дітям, тож цей зиґзаґ з Оленкою їм не дуже подобався. Макар був щасливий, але, як кажуть, не було б щастя та...

Все складалося добре, та в кінці 1942 року дочка дуже захворіла. Недалеко, у сусідів, квартирував німець-лікар. Довелося звернутися по допомогу. Німець не відмовив, і досить довгий час займався лікуванням малої. Він часто діставав із кишені френча фото двох дівчаток, показував Оленці: «Мain tochter», і на його очі набігала сльоза.

Після одужання дівчинки німець часто заходив до Макара, приносив галети, цукерки, став своїм у цій сім’ї. Коли йому довелося покидати Ширяєве, зайшов попрощатися і приніс цуценя німецької вівчарки — подарунок Оленці. «Damen, damen», — говорив він, і через кілька років Дамка возила Макарових онуків на санках.

Йшла війна і молодий солдат Василь Леонтійович Григор’єв «заробляв» медалі в роті військової розвідки. Йому поталанило: за всю війну — кілька подряпин і контузія, в результаті якої все життя при хвилюванні трішки заїкався. В кінці 1946-го Василь, демобілізувавшись, повернувся додому, в Ширяєве, а вже в 1947-у Оленка сказала, що виходить заміж. Складні, знову не на жарт голодні часи, але життя триває.

Молодого солдата, з «іконостасом», тим більше прийнятого на фронті у члени ВКПб, районне начальство зустріло добре й дало роботу теж не пастуха, а керівника середньої ланки. Й відразу скажу, що особливо використовувало його під час різних свят. Мабуть, якщо є архів районної газети, то можна знайти: «Виступає ветеран війни Василь Григор’єв», і з фото, і без. Звичайна практика. У 1948-у і 1950-у народилося дві дочки. Дід Макар був на сьомому небі, не зважаючи на те, що сестри бурчали: годує, мовляв, чужих дітей. Дід давав здачі: «Мене мої діти доглянуть, займайтеся своїми».

Йшли роки, і в 1957-у Василь із шофером на ГАЗ-51 поїхав на північ області за лісом. Коли поверталися додому, пішов дощ і під вечір біля села в Балтському чи Савранському районі машину занесло й вони опинилися в рівчаку. Пробували вибратися, але без успіху — вранці треба було шукати трактора. Метрів за двісті побачили світло у вікні й вирішили попроситися на ніч: весна — ночі не теплі. Взяли свої припаси — їжу і пляшку оковитої (бо хто ж у ті часи вибирався в дорогу без «тормозка») — і пішли в напрямку світла. Господарі, люди теж молоді, тут же організували стіл і через деякий час, коли пляшка опустіла, вийшли на перекур. Закурили, і місцевий зразу ж звернувся до Василя: «Слухай, якщо ти й далі так дивитимешся на мою дружину, то будете ночувати біля рівчака». Відповідь була більш мирною: «Твоя жінка — копія моєї, тільки трохи вища». Загадку розгадали за півгодини: подорожуючі потрапили до сім’ї Ірини, рідної сестри Гафійки-Олени. Повернувшись додому, Василь нічого не розказав своїм і тільки через кілька днів заявив, що скоро їм усім треба буде поїхати в гості. Минув якийсь час і на Зелені свята Василь з Оленою, дід Макар, а також малі Люда і Валя посідали на ту ж вантажівку й вирушили в дорогу. Не близьку, а для Макара ще й незвичну, бо за свої 60 з гаком ніколи практично не вибирався із Ширяєвого. Отож через деякий час, заїхавши в село Журівку Ананьївського району і забравши Зіну з чоловіком, дітьми й батьком, машина рушила далі, на північ. Коли проїжджали через ліс, дід (уже дід!) Макар, не знаючи, куди й чого їх везуть, дуже розхвилювався: «Він нас завіз у ліс, тут викине вовкам на радість, ми ніколи не знайдемо дороги додому». Артистизм діда повернувся зворотнім боком: всі діти почали плакати. Та як би там не було, а старенький «газон» таки привіз їх у Кайтанівку, де біля хати Іри зібралося багато люду.

Здається, я забув написати, що, зібравшись везти дітей у 1933 році, Ірину батьки Кудринські залишили під догляд брата Івана Кудринського.

Коли вся «делегація», нічого не розуміючи, висипала з кузова на подвір’я, з хати вийшла Ірина з чоловіком і дітьми та дядько Іван з дружиною, діда Макара ледь не спіткав серцевий напад: вже не молодий Іван упав на коліна перед ще старшим Макаром і почав цілувати його чоботи. Сцена для хороших кіносценариста і режисера.

Непогано, як на ті часи, склалася доля дітей й онуків кайтанівських Кудринських. Стандартно для епохи «развітого соціалізма». Крім найменшого синочка. А може, й він вижив? Ніхто не знає.

Але не можу коротко не розказати про рудиментні плями пізнішого соці-алізму. Як уже говорилося, ветерана війни, який вступив до «лав ВКПб» «поважали» й використовували всі: керівництво колгоспу «Україна», районні «партійниє товаріщі», райвійськ-комат разом з ветеранськими органі-заціями. У 1997-у, на самому початку року, Василь Леонтійович Григор’єв помер. І що ви думаєте? Хтось із «товаріщєй» прийшов віддати останню шану, сказати добре слово про солдата і трудівника? Правильно — ніхто. І це — вся ціна більшовицькому «інтернаціоналізму, равєнству, братству». Пусті слова.

Данило БАБАК.
Лиманський район,
с. Ліски.

Від редакції.

На сучасній карті Одещини не віднайти ні села Плоска Кайтанівка, ні Кайтанівка. Натомість у «Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Одеська область» на сторінках 723—724 знаходимо дані про жертв Голодомору в с. Плоске (с. Койтанівка). Тут вміщені відомості про 34 жертви, з-поміж яких, як і припустив на початку своєї оповіді автор, даних про Кудринських нема.

Як повідомив нам колега-журналіст із Балти Михайло Гершкович, Кайтанівкою колись називали східну частину Плоского.

У пошуках назви Кайтанівка всезнаючий інтернет вивів на ще одну трагічну сторінку з історії цього села, назву якого «гуманна радянська влада» стерла з пам’яті, як і винищувала з допомогою Голодомору і репресій його жителів. Підтвердженням тому хоча б ці кілька імен, внесених Міжнародним товариством «Меморіал» до багатомільйонного мартирологу — зведеної бази даних про жертви державного терору в СРСР (http:// base.memo.ru): Андрій Костянтинович Кудринський, 1913 р.н., с. Кайтанівка, Савранський р-н, репресований у 1943-у, вирок — 10 років виправно-трудових таборів; Микола Савелійович Могила, 1913 р.н., с. Кайтанівка, Савранський р-н, репресований у 1942-у, вирок — вища міра покарання; Дементій Семенович Плахотнюк, 1898 р.н., с. Кайтанівка, Савранський р-н, вирок від 5 травня 1938-го — вища міра покарання; Сафрон Семенович Плахотнюк, 1894 р.н., с. Кайтанівка, Савранськиц р-н, вирок від 30 грудня 1937-го — вища міра покарання; Онуфрій Семенович Плахотнюк, 1900 р.н., с. Кайтанівка, Савранський р-н, вирок від 5 травня 1938-го — вища міра покарання;

Спиридон Феодотович Паламарчук, 1904 р.н., с. Кайтанівка, Савранский р-н, вирок від 28 червня 1948-го — 10 років виправно-трудових таборів...

Але це, певна річ, тема для іншого дослідження.