Спекуляції на порто-франко

Проект первісної розділювальної межі, розроблений Жозефом-Філіпом Мейффреді, був украй невдалим. Межа порто-франко розтягнулася на 36 з лишком кілометрів, включаючи 12-кілометрову зону Куяльницького і Сухого лиманів. Однак Ланжерон подав цей проект імператору на схвалення. Для охорони першої лінії порто-франко було побудовано 17 караульних будок і дві митниці. Загалом ця затія обійшлася місту в досить значну суму — 150 тисяч рублів. Не дивно, що цей і низка інших необдуманих вчинків графа призвели в 1823-у до його відставки. Сучасники писали про Ланжерона: «хоробрий генерал, добра правдива людина, але розсіяна, великий базіка і зовсім не адміністратор». Утім слід віддати Ланжерону належне: він і сам усвідомлював свою нездатність до адміністративного управління. «Можна судити з цього про роботу, яка мене обтяжувала, і про повну неможливість її виконати...» — писав він.

Припинити потік контрабанди на настільки протяжному митному кордоні було просто неможливо, й указом від 1 червня 1821 року перша лінія порто-франко ліквідувалася, а вільна від податків зона звужувалася до розмірів Карантинної гавані.

У червні 1822-го межа була відновлена, але тепер вже охоплювала тільки місто. Пролягала вона по нинішній Старопортофранківській, від дачі Ланжерона до місця, де зараз розташований Пересипський міст. У результаті Молдаванка, Слобідка і Пересип опинилися за межами митної лінії, і це породжувало суттєві незручності для одеситів. З огляду на всі ці недоліки на початку 1826-го була затверджена, а з 1 липня 1827-го почала функціонувати нова межа порто-франко протяжністю 16 кілометрів. Вона охоплювала Пересип, Слобідку, Молдаванку, Ближні й Далекі Млини і замикалася між Малим та Середнім Фонтаном.

Згідно із журналом міністерства внутрішніх справ «Громадське господарство міста Одеси», виданим у 1851-у, «Одеса до 1822 року зібрала митних зборів на суму 40 мільйонів рублів, що склало 14,5% усіх державних доходів Російської імперії». Це дозволило їй за перші п’ять років існування порто-франко вийти на третє місце в імперії за торговельним оборотом, а потім і на друге.

Поступово плюси від порто-франко почали перетворюватися на мінуси. Потік товарів, який зростав, настільки завантажив митницю, що вантажі вже йшли без огляду, а самі митники казково багатіли на хабарах. Результатом митної недбалості стали численні епідемії. Вантажі зовсім не проходили карантин, і як наслідок — саме квартали припортових зон у гирлі Карантинної та Військової балок стали осередками чуми в 1821, 1829, 1831 та 1837 роках. Нарощувати промисловість та торговельні площі в межах порто-франко було неможливо — просто закінчилася земля. За кожен її клаптик у межах міста велися справжні війни. Одні підприємці намагалися втриматися в межах порто-франко, інші — витіснити їх звідти. Хабарі, розбійні напади, спроби тиску на міську та губернську владу стали звичними засобами боротьби за золоті метри порто-франко. Багато негоціантів навіть покинули торгівлю й почали спекулювати землею в міських кварталах. Як писав «Геродот Новоросійського краю» А.О. Скальковський у книзі «Перше тридцятиріччя історії міста Одеси», яка вийшла друком у 1837-у, «щомісяця від контрабанди держава втрачала понад 200—400 тис. рублів». З точки зору чистої економі-ки порто-франко себе вичерпало. До перших спроб скасувати його вдавався ще Микола І, але Михайло Воронцов переконав тоді царя не робити цього, ймовірно, у власних інтересах.

І все ж «вільна гавань» була приречена. Кримська війна 1853—1856 років показала неспроможність замкнутого господарства і прискорила процес скасування порто-франко. У 1856-у населення і влада Одеси подали прохання про його повну ліквідацію. Втім, уряд продовжив його термін ще на два роки й остаточно закрив лише 19 квітня 1859-го.

Режим порто-франко, який існував в Одесі з 1817-го по 1859 роки, став черговим міфом про перетворення «вільного порту» на світовий торговельний центр. Не варто забувати, що бурхливий розвиток Одеси почався ще до його введення і продовжувався й після його скасування. Порто-франко стало справжнім гальмом для розвитку міської промисловості, бо на ринках Російської імперії одеські товари обкладалися таким же митом, що й іноземні. А головне — цей період життя міста відзначився небувалим розквітом корупції та контрабанди. Після закриття порто-франко сухопутні митниці скасували, залишивши лише портову, яка стягувала ввізне мито. Робота в ній закипіла з подвоєною силою — не тільки держава, а й чиновники почали заробляти величезні гроші. Тільки писарі на деклараціях мали від 50 до 100 рублів на день. Одеська митниця вступала в новий етап свого розвитку, а корупція набувала інших форм...

Ігор МОЗГОВИЙ,
кандидат історичних наук.
Літографія Одеси. 1850 р.