Іран: революція чи бунт?

Нинішні протестні демонстрації в Ірані мають як внутрішні, так і зовнішні чинники. Щодо внутрішніх, то одна з причин — зниження життєвого рівня незаможного населення країни: зростання цін, безробіття, інфляція, низькі зарплати і пенсії. Падін-ня цін на нафту впродовж кіль-

кох останніх років істотно знизило надходження до держбюджету-2018, у якому передбачене скорочення субсидій мало-забезпеченим громадянам. За деякими даними, близько 20 мільйонів іранців, що становить майже чверть населення, сьогодні перебувають за межею бідності. Зняття в січні 2016-го санкцій ООН (після укладення в липні 2015-го угоди щодо іранської ядерної програми між Заходом та Іраном) поки що не призвело до помітного пожвавлення економіки. Із липня 2015-го по липень 2017-го безробіття зросло із 10,8% до 12,6%. Інфляція у листопаді 2017-го сягала 9,6%. Водночас зростання ВВП у 2016 році становило 6,6%. В будь-якому разі економічні проблеми й рівень життя в Україні набагато гірші, ніж в Ірані, який посідає одне з перших місць у світі за запасами і видобутком нафти та газу. Загалом Іран — соціальна держава, яка надає адресну допомогу бідним верствам населення за допомогою субсидій, через фіксовані ціни на базові продовольчі продукти, а також розвиває інфраструктуру, особливо в провінції.

За даними інформаційного порталу «GoToRoad», за рівнем життя (сукупність показників в економіці, освіті, медицині, забезпечення громадянських свобод і політичних прав, безпеки особистості та інші показники) станом на 2016 рік Іран посів 118-е місце, між Єгиптом і Зімбабве, у списку із 149 країн, останню сходинку в якому зайняв Ємен. (Для порівняння: Україна — на 108-у місці, між Єгиптом і Сенегалом; Росія — на 95-у, між Непалом і Молдовою).

На ситуацію в цій країні впливають і демографічні зміни. За переписом 2011-го, діти і молодь віком до 34 років там становила 64,2%, тоді як покоління старше 50 років, серед якого відзначається найбільша підтримка теократичного режиму, складає лише 16,5% населення. Природно, що протестні настрої властиві значній частині іранської молоді, знайомої з інтернетом і, відповідно, із за-хідним способом життя та ліберальними поглядами.

Зважаючи на те, що економіч-ний стан навіть бідного населення не такий уже й страшний, протестувальники досить швидко перейшли від економічних вимог до політичних, вимагаючи звільнити політв’язнів, покласти край свавіллю поліції та спецслужб, припинити участь Ірану в конфліктах у Ємені, Сирії та Іраку. Демонстранти скандували: «Не в Газі, не в Лівані, я живу в Ірані!», засуджували російсько-іранську співпрацю у Сирії. Зафіксовані також поодинокі гасла змінити державний лад у країні, перетворивши ісламську республіку на світську. Дехто навіть закликав до повернення в Ірані монархії і нащадків 35-го й останнього шахиншаха (імператора) Мухаммеда Рези Пехлеві, скинутого в результаті ісламської революції 1979 року. Протестувальників відкрито підтримали «шахбану» (імператриця) Фарах та її син Реза Кір, які з 1979-го перебувають в екзилі в Парижі й Вашингтоні. Так, 57-літній «спадкоємець престолу» Реза Пехлеві закликав силовиків приєднатися до протестних акцій і «дистанціюватися від репресивних елементів режиму». На підтримку демонстрантів виступила і заборонена владою Комуністична партія Ірану. Отже, озвучений досить широкий діапазон вимог і гасел свідчить про те, що вони представляють увесь спектр існуючих в Ірані політичних сил, як легальних, так і нелегальних, тому нема підстав виділяти якусь окрему з них як лідера й організатора протестного руху.

Заворушення відбувалися у багатьох містах, однак вони були розрізнені і не скоординовані між собою. До того ж, як зазначають багато експертів, у нинішньому протестному русі відсутні яскраві й харизматичні лідери, нема єдиної опозиції та єдиного центру, відтак із самого початку він був приречений на згасання. Арабські ЗМІ повідомляють про арешт за підтримку антиурядових виступів колишнього президента країни Махмуда Ахмадінеджада, якого звинувачують у «розпалюванні заворушень». З іранських джерел стало відомо, що його не арештовували, але він перебуває під домашнім арештом.

На думку багатьох експертів, останні протестні акції, в основному, є відображенням боротьби консерваторів проти уряду реформаторів на чолі з нинішнім президентом Хасаном Рухані. Те, що на президентських виборах у 2013 і 2017 роках він переміг у першому турі, при цьому набравши у 2017-у 58% голосів — на 8% більше, ніж у 2013-у, свідчить: більшість іранців підтримує уряд реформаторів на чолі з Х. Рухані, а не консерваторів. Х. Рухані вважає, що недавні іранські протести були спрямовані головним чином проти консервативних сил, які протистоять його планам з розширення індивідуальних свобод і міжнародної розрядки навколо країни. Перед президентськими виборами у червні 2013-го він пообіцяв підготувати «хартію з прав людини», розвинути економіку та поліпшити стосунки з країнами Заходу. В межах першої каденції це йому частково вдалося. Очевидно, під час другого терміну президентства, який почався в травні 2017-го, зможе зробити в цьому напрямку значно більше.

До внутрішніх чинників слід зарахувати й іранський нарко-бізнес. Зважаючи на те, що кордон цієї країни з Афганістаном сягає 900 кілометрів, Іран давно став транзитним каналом для збуту афганського героїну до Європи. При цьому обсяги транзиту наркотиків постійно зростають. Якщо в 2001-у виробництво опіуму в Афганістані становило 200 тонн, то в 2016-у — аж 9 тисяч тонн. З огляду ж на те, що в Ірані, за деякими неофіційними даними, налічується близько 8 мільйонів наркозалежних, то й він сам є значним ринком збуту наркотиків. Щороку на боротьбу з наркобізнесом уряд Ірану витрачає майже мільярд доларів. За офіційною інформацією, у боротьбі з наркобізнесом уже загинули понад 4 тисячі іранських правоохоронців, що значно більше від втрат військових цієї країни в Іраку і Сирії. Певна річ, що рішуча боротьбу іранської влади з наркобізнесом не влаштовує десятки тисяч нелегальних наркоділків, тому частину своїх величезних доходів вони витрачають на організацію антиурядових акцій.

Серед зовнішніх чинників найбільший вплив на ситуацію в країні має традиційний тиск з боку США та Ізраїлю, а також хронічна конфронтація із Саудів-ською Аравією, з якою Іран практично веде проксі-війни на території Сирії та Ємену. 2 січня верховний лідер Ірану аятола Алі Хаменеї в організації акцій протестів і заворушень по всій країні звинуватив «ворогів Ірану», які, за його словами, «використовували різні інструменти, в тому числі гроші, зброю, щоб створити проблеми для Ісламської Республіки». 4 січня генеральний прокурор Ірану Мохаммад Монтазері заявив про прагнення США втілити в Ірані «лівійський сценарій», для реалізації якого у ЦРУ, нібито, був створений спеціальний підрозділ за участю спецслужб США, Ізраїлю та Саудівської Аравії, а керує ним відомий «аятола» Майк, він же — «чорний принц» Майкл Д’Андреа.

Звісно, з початком протестних акцій в Ірані деякі ЗМІ у США, Ізраїлі, Саудівській Аравії та інших країнах почали вести проти Ісламської Республіки гібридні інформаційно-психологічні підривні операції, героїзуючи протестувальників і демонізуючи іранський режим. Проте, на мою думку, якщо іноземна агентура (американська, саудівська, ізраїльська) й причетна до організації цих заворушень, то на досить низькому рівні, який не був вирішальним. Скоріш за все, США, Саудівська Аравія та Ізраїль не мали в Ірані настільки потужної розгалуженої агентурної мережі, щоб впливати на перебіг демонстрацій для їх переростання в повстання проти правлячого режиму з метою його повалення. Видається навіть, що сам факт початку протестних акцій для розвідок й агентури цих країн став повною несподіванкою.

Президент США Дональд Трамп вважає протести в Ірані закономірними, оскільки «іранська влада краде гроші людей і витрачає їх на терористичну діяльність. Схоже, що іранці більше не мають наміру з цим миритися». Представники Білого Дому заявляли, що в Ірані відбувається «справжнє народне повстання проти правлячого клерикальному режиму», але, як на мене, адміністрація Д. Трампа видає бажане за дійсне. На мій погляд, ніякого реального «всенародного повстання» в Ірані не було і нема, оскільки воно практично закінчилося ще 5 січня.

У ставленні до протестних демонстрацій в Ірані європейські лідери виявляють значно більшу стриманість, ніж американські політики. Так, президент Франції Еммануель Макрон заявив, що хоча міжнародне співтовариство і має посилити тиск на Тегеран, однак неприпустимо переривати діалог з іранською стороною або, тим більше, вибудовувати «вісь зла» з його участю. А міністр закордонних справ ФРН Зігмар Габрі-ель зазначив, що «Берлін не підтримує американську оцінку протестів і виступає проти спроб маніпулювання питаннями, пов’язаними з внутрішніми конфліктами в Ірані».

Слід віддати належне іранським правоохоронним структурам у тому, що під час протестних акцій вони утримувалися від застосування надмірної сили для їх розгону. Так, під час сутичок між демонстрантами і поліцією загинуло понад 20 осіб, але, за деякими даними, майже половина з них — силовики. З іншого боку, відбувалися й проурядові демонстрації, учасники яких засуджували протестувальників за їх насильницькі дії, руйнування і спалення інфраструктури — магазинів, офісів, автомобілів. Звісно, останні були значно масштабніші й організованіші, ніж спонтанні виступи протестувальників, оскільки в їх підготовці, безперечно, брали участь певні урядові структури і спецслужби Ірану. І в цьому нема нічого дивного, оскільки влада у будь-якій країні дбає передусім про своє самозбереження. Всього в акціях протесту проти чинного керівництва Ірану, за різними оцінками, взяли участь від 15 до 45 тисяч осіб. Можливо, ці дані дещо занижені, але навіть якщо протестувальників по всій країні було кілька мільйонів, то це все ж невелика частина від 82-мільйонного населення цієї країни.

Отже, «новорічні протестні феєрверки» свідчать про те, що в Ірані з’явилася поки що несистемна політично активна частина населення, готова до вуличних акцій з будь-якої нагоди. За деякими спостереженнями, більшість демонстрантів закликала не до повалення існуючого державного устрою, а до його виправлення і вдосконалення шляхом «заміни поганих урядовців на хороших». Цим іранський протестний рух дещо нагадує українські майдани. Схоже, наразі активісти іранського протестного руху не здатні сформувати спільну стратегію для об’єднання різних політичних сил заради досягнення однієї мети. Але, так чи інакше, іранська політично активна громадськість почала усвідомлювати свою силу й наступного разу, напевно, діятиме організованіше й цілеспрямованіше. І важливо, щоб цей громадянський рух не став інструментом, з одного боку, для різних авантюристичних політичних сил та політиків у реалізації їх корпоративних й особистих інтересів у боротьбі за владу, а з іншого — для зовнішніх сил у їх підривних акціях проти суверенітету і територіальної цілісності іранської держави.

Видається, що іранське керівництво також повинне зробити належні висновки з недавніх протестних виступів. Головний з них, на мій погляд, має полягати в усвідомленні того факту, що іранська нація більше покірно не сприйматиме всі недоліки та прорахунки влади, а тому остання повинна вчитися передбачати «вузькі місця» у своїй діяльності, бути відкритішою і прозорішою для народу і вести з ним постійний діалог. Іранська влада мусить усвідомити, що відтепер політично активна частина населення збільшуватиметься, ставатиме організова-нішою і для неї не існуватиме беззаперечно авторитетних вождів, месій і поводирів. Ос-кільки сила будь-якої нації у її єдності, то, напевно, іранська влада посилить свою діяльність на цьому напрямку.

Впевнений, що, попри нинішні політичні й економічні проблеми та зовнішній тиск, Іран незабаром вийде на магістральний шлях свого успішного і всебічного розвитку й посяде належне йому місце серед країн світової спільноти. До того ж, завдяки величезним запасам нафти і газу, ця держава володіє потужною економічною базою для свого розвою і задоволення матеріальних та духовних потреб молодої іранської нації, яка має велику й давню історію, що сягає ІІІ тисячоліття до нашої ери.

Олексій ВОЛОВИЧ,
кандидат історичних наук.