Крок назустріч диву

Однією з найцікавіших подій минулого року для мене стала подорож у Париж. Це була давня мрія, здійснити яку ніяк не вдавалося. Як же можна дозволити собі поїздку в одне з найдорожчих міст світу, маючи в своєму розпорядженні цілком звичайну українську зарплату? Коли починала гортати сторінки інтернету, мрія відпливала кудись у далечінь: переліт в обидва боки коштував близько 500 євро, недорогий готель далеко не в центрі міста — 70 євро за ніч, квитки до музеїв — 12—15 євро, найдешевший обід у кафе — 15—20 євро, а квиток на метро — 2 євро. Перекладаючи ціни з євро на гривню, отримувала такі суми, які не вдалося б відкласти, навіть заощаджуючи на всьому впродовж багатьох років. Але, згадуючи Ейнштейна, розуміла, що легше і приємніше жити в світі, сповненому див. І якщо вони не трапляються самі, то їх потрібно створювати самому. Тож поїздка до Парижа — це мій особистий виклик. Як твердив той старий єврей у «бородатому» одеському анекдоті: «Я не знаю, про що ви кажете, але їхати — треба!».

Найпершим кроком у напрямку до Парижа стало саме прийняття рішення: цього року треба обов’язково потрапити туди! Таке рішення було прийняте спільно з подругою, бо ж удвох подорожувати все-таки легше, цікавіше, надійніше.

І тут одразу почалися дивовижні події...

Щоб спланувати майбутню мандрівку, ми зустрілися з подругою у вуличній кав’ярні. Хотілося на щось опиратися у своїх планах, але таких точок опори було небагато. Перебирали знайомих, які могли б нам чимось зарадити: інформацією, житлом, власним досвідом. І раптом я згадала:

— У мене є знайома журналістка, яка живе у Парижі. Кілька років тому вона приїздила до Одеси і брала в мене інтерв’ю. Маю її електронну адресу...

Й ось після цих слів, сидячи в одеському кафе, я побачила, як повз нас проходить саме ця французька журналістка і заходить до кінотеатру... Я покрутила головою, захотілося піти до психіатра, перевірити, чому в мене галюцинації, але промовчала. Втім, дочекалася, поки із сеансу почнуть виходити люди, і побачила: це таки вона! Приїхала у своїх журналістських справах до Одеси — що ж тут дивного? Мабуть, просто збіг?..

Утім, згодом, під час підготовки і самої подорожі до Парижа, такі-от «збіги» почали траплятися дедалі частіше.

Коли наш літак приземлився в аеропорту Бове, з’ясувалося, що останній автобус до міста втік перед нашим носом, а на таксі їхати дорого...

«Дорога з аеропорту до міста Бове — 5 кілометрів і проходить повз живописні французькі садиби», — згадала я слова з «Путівника по Франції» і запропонувала подрузі пройтися пішки, тим більше, що ми дві години просиділи в літаку. Наші наплічники були легенькими, тож о десятій вечора ми попрошкували до старовинного французького міста Бове, де у приватній садибі був зарезервований наш перший нічліг.

Досить легко і без пригод подолавши цей шлях, ми, сповнені радісних емоцій, вирішили ще й прогулятися до найстарішого і найвеличнішого у Франції собору, який почали будувати в ХІ столітті, але... не добудували й досі.  У світлі нічних ліхтарів собор був прекрасним! Ми довго ходили навколо нього й милувалися тією красою, тож перед будинком, де мали ночувати, з’явилися близько півночі. Подзвонивши в двері, побачили перед собою розлючену господиню: по-перше, розбудили її дитину, по-друге, вона чекала на нас уже майже три години й дуже хвилювалася...

Ми швиденько полягали спати, а вже о шостій прокинулися і почали радитися, як згладити нашу провину. Вирішили знайти в інтернеті якусь притчу, яка допомогла б нам зрозуміти те, що відбулося. Цілком випадково натрапили на притчу про верблюда. Історію про те, що, сподіваючись на Бога, своїх верблюдів все одно потрібно прив’язувати, аби не втратити їх... Коли я взяла до рук склянку, що стояла в нашій кімнаті, побачила, що на ній також намальований верблюд... Знову збіг? А може, знак, який нагадує: зверніть увагу на свої вчинки?

О восьмій ми вийшли на наш перший французький сніданок. Усміхнені, тактовні, з вибаченнями, своїм щирим каяттям ми таки розчулили господиню, а відтак, судячи з усього, не залишили після себе поганого осаду. Бо зрозуміли: на Бога надійся, а верблюдів своїх (почуття) тримай на прив’язі.

У Парижі на нас також чекало безліч нових вражень і таких же дивовижних збігів. Ми насолоджувалися тамтешніми музеями, парками, пам’ятками… Цілий день повністю присвятили Лувру — одному з найкращих музеїв світу. З ранку й до вечора оглядали прекрасні твори мистецтва всіх часів і народів.

Уже маючи досвід спілкування з французами в Бове, завчасу написали до нашої паризької подруги, що будемо в неї о сьомій вечора. Вона відповіла, що готує нам на вечерю крабів. Мабуть, нічого дивного, але саме в цей момент ми стояли у Луврі біля єдиної на весь музей картини, на якій був зображений... червоний краб! Краби, якими ми смакували ввечері, запиваючи білим французьким вином, були справжнім кулінарним шедевром, гідним подиву і захоплення.

Одна з історій, яка так вабила мене до Парижа, — історія про святого Діонісія, першого єпископа цього міста. Він прийшов проповідувати вчення Христа до Лютеції (так тоді називалося невеличке містечко, на місці якого згодом виріс Париж) ще у третьому столітті. Оскільки християн тоді переслідували, невдовзі його схопили і стратили на Монмартрі, відрубавши голову. Але, за чудесною легендою, Сен Дені взяв свою відрубану голову в руки, притулив до серця і пішов туди, де послідовники Христа будували перший храм. Лише прийшовши на те місце, він помер... Ця історія — неможлива з точки зору медицини, але в цілком реальному Парижі є Монмартр (гора мучеників — у перекладі) і є абатство Сен-Дені, побудоване на місці, куди прийшов без голови святий Діонісій, а відстань між ними — цілих шість кілометрів! І це не лише святиня християнства, а й усипальниця французьких королів... Тобто є легенда про диво, яке, нібито, сталося 18 століть тому, і є реальне абатство, що існує вже багато віків...

За сніданком, смакуючи круасани з французькими сирами, ми обговорили наші подальші плани і вирушили в район Сен-Дені. Дійшовши до метро, побачили плакат, на якому були зображені двоє людей без голів, але з великим мозком... День починався з чудесного... Сьогодні Сен-Дені — це один з небезпечних районів Парижа, де чимало хуліганів, але сам собор Сен-Дені й абатство навколо нього — сповнені чарівною атмо-сферою. Тут знайшли свій останній притулок усі французькі королі. У величному та розкішному соборі з кольоровими вітражами, в яких відображається сонце, — мармурові саркофаги, де покояться правителі світу — французькі королі та королеви. Усе тут наповнене величчю, шляхетністю, святістю. А в темному куточку стоїть маленька непомітна фігурка святого, який тримає в руках біля серця свою відрубану голову. Саме завдяки йому виникло все це, саме до нього, маленької людини, в якої була сильна віра в слово Боже, прийшли всі ці королі з королевами. Ось у чому диво!

Розповідають, що ця легенда цікавила і збуджувала інтелектуалів упродовж усіх часів. Якось у вітальні маркізи дю Деффан, подруги Вольтера, поети, художники, священики обговорювали, чи можна пройти шлях завдовжки шість кілометрів без голови. Одному з гостей, який красномовно описував останні кроки святого, маркіза заперечила: «Та що ви! Пройти весь шлях — просто, найважче — зробити перший крок!».

Справді, перший крок до дива видається найважчим. Треба у нього повірити...

У релігії диво завжди має духовне і символічне значення. На щастя, й наука останнім часом визнає такий феномен, як диво. Квантова психологія вказує на те, що люди самі створюють реальність навколо себе, якою б вона не була. І випадкові збіги — зовсім не випадкові, а закономірності, яких ми зазвичай не помічаємо, але які потрібно намагатися бачити і пам’ятати. Вирушаючи у далеку подорож, людина начебто втрачає своє звичне оточення: помешкання, рідних, друзів, роботу, своє місто — і переживає своє народження в новому світі, в новій якості, тож стає чутливішою, відкритішою, невиннішою...

У будь-якому разі, поїздка до Парижа стала для мене справжнім дивом. Вона відбулася, і була такою, про яку я мріяла. Це були цікаві спілкування з незвичайними людьми, прогулянки новими місцями, це були незабутні зустрічі з витворами мистецтва у храмах, музеях, на вулицях та площах. Це було відкриття свого, власного Парижа, з усіма його особливостями, улюбленими куточками, особистими місцями... Але цього могло б і не статися, якби не було віри у чудесне й розуміння того, що не боги горшки ліплять, а треба самому почати щось робити. Наприклад, зробити свій перший крок у напрямку до Парижа...

Ольга ФІЛІППОВА.

Одеса — Бове — Париж — Одеса.