То що ж ти за сила така, любове?!

— А любові нема! Її вигадали люди, — сказала і, перехопивши вражений погляд свого візаві, спробувала розшифрувати думку: — Можна любити собаку. А от щодо людини... Це все одно, що шкіра на вашому обличчі, — й погладила свою щоку, пересвідчившись, що шкіра там таки є. — Або як оцей стіл, до якого можна прихилити голову.

Пояснення, скажемо відверто, дивне. Якщо виходити з такої логіки, то людина придумала і повітря, без якого не прожити й кілька хвилин? І саму себе — теж? Тому мимоволі зринає думка: як жила на землі ця людина, яку обминула любов?

До того жіночого розраю в атмосфері долучився і голос сильної статі — самого Кашпіровського.

— Любов, — сказав, — це облагороджений секс.

Коротко і трохи ближче до теми, бо головне тут криється у понятті «облагороджений». Тобто секс не тваринний, а освячений чистим людським почуттям — коханням. А це якраз те, що й відрізняє нас від братів наших менших.

Усі, хто був захоплений у полон її Величності Любові, знає: це — як друге дихання, коли буквально вся енергія виходить з власних берегів і домінує лише одне бажання: діяти! Жити — не тліючи, а горіти й іти лише вперед, як час! Згадаймо Тичину:

Щоб жити — ні в кого права 
не питаюсь!
Щоб жити, я всі кайдани 
розірву!
Я стверджуюсь! 
Я утверждаюсь,
Бо я — живу!

Тільки так: жити, постійно стверджуючись у собі, у своїй громадянській позиції, у власній відповідальності за те, що діється на рідних теренах. Тим більше сьогодні, коли ворог топче рідну землю, поливає вогнем наших мужніх хлопців.

Так, самостверджуючись, з любов’ю і творчим натхненням наші конструктори і літакобудів-ники свого часу поставили на крило кращі у світі авіалайнери, чим й уславили Україну.

З любов’ю зорані й засіяні поля щороку тішать наших хліборобів рясними врожаями, а будь-яка річ, виготовлена улюбленими онуками, служить віки.

Той, хто сам будував власний дім, знає, як це неймовірно важко, фізично й матеріально, та зігріває-надихає думка: будую ж для себе, для своєї родини. А свій тягар, як відомо, не тяжить.

Ось уже двадцять шість років ми всім людом українським будуємо за новими стандартами державу. Не дім, а державу! Уперше в своєму житті! Бо століттями жили під чужим чоботом і за чужими правилами. Наша нова держава має стати справді незалежною, демократичною, правовою, маєтною, взірцевою для інших. І так воно, переконана, й буде!

І поки ми переймаємося державотворенням, наламавши при цьому купу дров, поки наші славні захисники, там на передовій, стримують російську навалу, а тут, усередині країни, триває імітація боротьби проти корупціонерів та клептократичного олігархату, у нас — і не зогледілися — уже виросло нове покоління. Йому й продовжувати справу Небесної Сотні, втілювати в життя ідеали Євромайдану, Революції Гідності.

Чи ж готове воно? Чи виховане й навчене? Чи готує хтось хлопчиків у майбутньому стати захисниками Батьківщини й родини, а дівчаток — хорошими мамами, берегинями домашнього вогнища?..

...Село. Ранок. Чоловіки квапляться на роботу — у кого вона ще є. Жінки — на кухні, по господарству чи десь на городі. А діти, звісно ж, — на вулицю: ліпити хатки із глини та піску. З ними й найстаршенька — дванадцятирічна Танька. Бо вони хоч і малеча, та для неї бодай якась компанія.

Якось, ніби випадково, зупинився біля дітвори підліток, дебелий, із сусідньої вулиці. Кинув оком на старшеньку і пішов собі далі. Наступного дня знову об’явився і до Таньки:

— Не набридло тобі квочкою біля курчат? Ходімо зі мною, за тополями покажу гніздо куріпки з яйцями.

І дівча довірливо пішло за парубійком — свій же, сільський. Опісля хлопець частенько брав з собою за тополі необачну Таньку, видно, там було досить куріп-кових гнізд.

Ті походеньки закінчилися у місті, куди мати відвезла доньку до лікаря. І скоро вулиця загомоніла: «Чули? Танька наро-

дила хлопчика. Мертвенького. Ще ж зовсім дитина і вже народила!».

Я узнала ту новину, перебуваючи там у відрядженні. Поїхала у село. Матері вдома не було, а дівча не дуже схилялося до розмови.

— Жаль, що дитинка померла? — питаю.

— Жаль, — потупила очі.

— Не дуже бери собі в голову, — заспокоюю. — Вмирають не тільки старі, а й малі. — І, щоб відволікти від сумних думок, переводжу розмову на іншу тему: місто тобі сподобалося?

— Дуже, — відповіла тихо. — Трамваї, автобуси... Високі будинки...

— А лікарня? Білі стіни, білі халати на лікарях і нянечках...

Дівча трохи пожвавішало. Так, каже, їй сподобалися лікарі, такі привітні.

— То вони тобі хоч показали хлопчика? І тут дівчина ніби враз ожила, стрепенулася, в очах — подив і радість:

— Показали! Таке горластеньке! Воно кричало і мотиляло ручками й ніжками! Горластеньке!

Я була вражена. Виходить, дитинка народилася живою і здоровою, а її навчили говорити всім, що мертвою!

Танька ніби зразу згасла, зрозумівши, що проговорилася, видала таємницю. А була ж вона, сама дитина, без вини винуватою...

Проминули роки. Не знаю, як склалася доля тієї дівчини, нині вже дорослої. Знаю напевне: та наруга над нею в дитинстві переслідуватиме її все життя. У снах і наяву їй ввижатиметься те малюсіньке диво, що дриґало ручками й ніжками і горлало, бо хотіло припасти до маминих грудей, які за малістю літ ще навіть не встигли вирости.

Без вини винуваті... Якось і язик не повернеться засуджувати і Тетянку, і її маму-одиначку, якій довелося самотужки піднімати на ноги доньку. Та й ще де? У забутому Богом, безперспективному, вмираючому селі, яких зараз в Україні ой як багато... І де синок Тетянки? Добре, якщо потрапив у хороші руки, а якщо у лихі? А головне — десь же ходить по землі той самець-ґвалтівник і ніякої вини за собою не відчуває вважає себе людиною. Хіба то людина?! Скотина.

Друга історія не така драматична, і все ж...

Уявіть: стук у двері, і з квартири виходить уся родина, троє: батьки і підліток-син.

За порогом теж сім’я, четверо: батьки, донька і немовля. Ті, що прийшли, кажуть:

— Будьмо знайомі: ця дитинка — наш і ваш онук. Ця дівчина — наша донька, а віднині — ваша невістка. А ти, хлопче, — наш зятьок, не ховайся в сінях, а вийди до свого сина, до обраниці. Свати, ми не прийшли сваритися, бо тут винні всі: не попередили своїх дітей, що від поцілунків народжуються діти. Треба виправляти власні помилки. У нас — однокімнатна квартира, у вас — трикімнатна. А дитина повинна жити з батьками. Давайте радитися...

На щастя, нормальних людей значно більше, ніж виродків. Ці дві родини не стали сперечатися, звинувачувати одне одного, а сіли за круглий стіл й усе обговорили... У народі ж бо кажуть: чий би бичок не походив, а телятко все-таки наше. І наша відповідальність за нього.

Сьогодні місцеві Ромео і Джульєтта з дитиною живуть у трикімнатній квартирі, з батьками. Поки десятикласники у школі, а потім вчать уроки вдома, за малим по черзі доглядають молоді дідусь чи бабуся або його забирає на день друга родина. Живуть у мирі-злагоді, як і годиться людям.

Я бачила юного батька, бо був однокласником мого внука. Уже змужнілий, плечі поширшали, голос огрубів. У нього на руках сиділо охайненьке, опецькувате дитя. Сиділо спокійно, бо звикло до цих рук.

— Молодший братик? — запитав хтось із перехожих.

— Ні, мій синок! — почув у відповідь і засміявся, сприйнявши те за дотепний жарт...

Сьогодні наші діти ростуть, як бур’ян при дорозі. Не мають жодної уяви про соціальний ліфт для себе — що на них чекає завтра, через рік, через п’ять. Ніяких дороговказів!

Тому нічого й дивуватися, що чимало юнаків уникають повісток з військкомату, не хочуть служити в армії. У цьому не тільки їхня вина. Бо хто завчасно, ще змалечку, напучував їх: «Ви — чоловіки! Виростите і вам захищати ваш дім і всю країну!»? Хто їм говорив про престижність військової професії? Та ніхто!

Про хлопців військкомати згадують лише тоді, коли починається черговий призов на службу. А вони ж геть не готові до цієї справи, і з ними треба починати буквально з нуля, і в сенсі військової підготовки, і в сенсі виховного, національно-патріотичного лікбезу: що таке рідна земля, хто їхні предтечі-герої, які до них упродовж багатьох століть виборювали незалежність України. Вони мусять це знати. Як і мусять уміти воювати, бо ворог не уявний, а реальний, і ховається не десь там, за прикордонною смугою, а топчеться по нашій землі.

...А за вікном знову завітрило-засніжило, і знов озвалася вулиця. Тематика розмаїта, звідусіль.

«Моя страна сошла с ума!», «Хотят ли русские войны?», «Милий! Повернися з війни живим, з перемогою!», «Іх лібе діх!», «Зачем я пережила тебя, моя любовь?», «Україно, рідна! Наші мізки, наші серця і руки — тобі!», «Душу й тіло ми положим за нашу свободу...».

То що ж ти за сила така, любове?!

Життя триває. А значить — триває і боротьба. Тож нехай новий рік стане для нас переломним, переможним і мирним.

Майя ФІДЧУНОВА.