І за межами України жив Україною

Святослав Караванський залишив нам по собі своє Життя. Життя, у якому він не знав поразок, не визнавав поправок на обставини, на неможливість працювати в обраному напрямку. А напрям той був — боротьба всіма приступними засобами з тодішнім комуністичним режимом, викриття його облудної сутності, пізніше — невтомна праця в царині українського мовознавства, літератури. Й усе це пронизувала його найбільша й найголовніша турбота і занепокоєння: чому ж не так воно все йде у вже незалежній його Батьківщині? Право думати так він здобував довгими роками ув’язнення, втратою Батьківщини, яка стала йому ще ближчою там, за океаном, — як це не парадоксально. Не знав, що то таке: скласти руки й мовчки коритись долі.

Подиву гідний життєпис: як вдавалося йому в умовах совєтського концтабору, маючи значний реченець за вельми обтяжливими статтями, робити все те, що він там робив? Себто, працювати над собою, навчатися, творити, ще й викривати злочини системи. Та навіть на волі, живучи в тодішньому суспільстві, безстрашно займатися тим, чим він займався, було так само небезпечно для життя. Збирати книжки для українців Кубані, агітувати людей за українські видання, українську мову — у їхніх же помешканнях… І знову парадокс: й сьогодні доводиться робити те саме — стосовно української мови, українських видань, нагадувати: будьте гідними себе самих. Святослав Караванський не втрачав гідности навіть там, де її цілеспрямовано вбивали.

Найбільш невідома нам, захована частина його життєпису — початок 1940-их років. Ще тривала румунська окупація Одеси, але якесь культурне українське життя таки було. Працювали театри, можна було подивитися фільми, навіть совітські ще. Він створює книгарню української літератури «Основи», а виручені кошти віддає на потреби ОУНівського осередку — ті молоді люди прибули сюди з похідною групою, допомагає й українському театру. Як це все відбувалося — поки що таємниця. Ми послуговуємося низкою загальновідомих фактів: що от був такий мовознавець, поет і перекладач, 31 рік свого життя віддав неволі, хоч й ті роки не змарнував даремно, а решту життя прожив у США. Відгукувався звідтіль статтями з животрепетних, пекучих питань української державності, писав і видавав книжки, мовознавчі праці, а передовсім — словники, які сьогодні обов’язково під рукою у всіх, котрі прагнуть питомо українського слова, не покаліченого, не затертого — чистого, як незамулене джерело, що пружно струменить з глибин землі рідної. Титанічна, всепоглинаюча праця для цілого інституту!

Уся ця уповні доступна інформація — лише, як мовиться, надводна частина того айсберга, яким був цей незвичайний чоловік. Але невже так і залишаться невідомими хоч би оті, вже згадані, сторінки його життєпису, та й багато ще іншого?!. Вже нині багато знаємо про одеських визначних діячів часів української революції. Знають, хто цікавиться. А для загалу потрібні меморіальні таблиці, барельєфи, пам’ятники тощо. До слова сказати, в Одесі так і не постав — і цілком, як не прикро це визнавати, очікувано — пам’ятник Петру Калнишевському, хоча вже хто-хто, а він таки мав би стояти десь на пожвавленому ухресті міських магістралей величною кінною скульптурою. Натомість бачимо щось цілковито інше. Майже недослідженим у національно-визвольному сенсі й досі залишається совєтський період, куди вписані й сторінки його, Святослава Караванського, життєпису. Та на всі прохання написати спогади, відтворити все на письмі, Святослав Йосипович відповідав, що йому багато ще треба встигнути, то ж не час для мемуарів…

 І треба б зацікавити, наприклад, школярів, та й студентів так само, непересічною постаттю Святослава Караванського — в сенсі патріотичного виховання, вирощування чи прищеплення — як хочете — отієї українськости, україноцентризму.

Перебуваючи дуже далеко від України, він жив Україною, все життя його було їй — і тільки їй — присвячене. А скільки людей зараз, вважаючись громадянами України, духовно далекі від неї, і скільки з них, попри агресію та війну, все поглядає у той бік... Їх навіть більше, аніж можна собі уявити. Вони, ці громадяни, не кладуть свої цеглини у підмурівок їхньої ж держави. Тим-то й так сповільнений у нас розвиток громадянського суспільства, без якого демократичне майбутнє немислиме.

Святославу Караванському до снаги була програма цілого інституту. Може, це лише образ, але, повірте, не перебільшення. Цю його відданість Рідному Слову давно підхопив його друг і побратим Олекса Різників, найсвіжіша книжка якого «Спадщина тисячоліть» цьогоріч стала явищем українського книговидання. Варто лише послухати, з яким захватом, як азарт-но розповідає він школярам про свого друга, про рідну мову. А коли ще й сам учень візьметься щось досліджувати — нехай і всесвітньою павутиною користуючись!.. Важливо, щоби вчителі-словесники зуміли зацікавити своїх вихованців…

І таки давно час навчитися нам вшановувати своїх великих цілком зримими, відкритими знаками у міському просторі: меморіальними таблицями, барельєфами та горельєфами, якимись па-м’ятними знаками, а також пам’ятниками. Ніхто замість нас цього не зробить — будьте певні.

Якщо не ми, то все опосяде «русскій мір», що й бачимо повсюдно на практиці.

...Минув рік по відході нашого заслуженого перед Україною та Одесою краянина, й упродовж року ніде ні разу не пролунало це ім’я. Жодної пропозиції щодо бодай якоїсь меморіальної таблиці. Хоча про увічнення пам’яті немало говорилося у ті жалобні дні. А потім… Чи це час такий, що, мов ластик, все стирає з пам’яті, чи байдужість наша…

Так, вже нема того 6-поверхового будинку на розі Маразліївської та Сабанського провулку, де він жив. Нема й круглого будинку на майдані Грецькому, де була його книгарня «Основи». Але є школа, у якій навчався і гордістю якої мав би бути, і то вже давно. Є філологічний факультет. Хоч і не саме цими коридорами колись ходив, та, видається, одна з авдиторій тут могла би стати іменною — його, професора Святослава Караванського, імені.

Він народився борцем і був ним завжди, щокожної хвилини свого життя. Життя довгого і щасливого — те щастя давало йому усвідомлення своєї присвяти Українській державі. Усвідомлення своєї віри в те, що вона таки постане, і що його праця буде для неї бодай трохи корисною.

Роман КРАКАЛІЯ.