Переглядів: 557

«Если не возьмемся теперь же...»

25 листопада — День пам’яті жертв Голодомору

У ХХ столітті більшовицька влада організувала в Україні три голодомори. Найжорстокіший з них був у 1932—1933 роках, коли загинуло більше десяти мільйонів українців. Навесні 1933-го голодною смертю в Україні щодня помирало 25000 людей, щогодини — близько 1000, щохвилини — 17.

На жаль, ще й сьогодні значна частина наших співвітчизників події 1932—1933 років оці-нює радянськими мірками, тобто завчено повторює: «Вєздє голодалі». Чи ж «вєздє»? Відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від 22 січня 1933-го на кордонах УРСР і навколо промислових міст встановлювалися загороджувальні загони, щоб не допустити (цитую пункт 2) «масовий виїзд селян з України в інші краї і в’їзд на Україну з Північного Кавказу». Так запобігали проникненню голодуючих селян у регіони, де можна було роздобути продукти харчування. Слово «голод» в СРСР було заборонене. Навіть у сім’ях люди боялися говорити на цю тему. Тому напередодні четвертої суботи листопада — Дня пам’яті жертв Голодомору — хочу розказати про ту трагедію мовою документів.

Мотиви Й. Сталіна щодо знищення селянства України роз-криваються в його листі до Л. Кагановича від 11 серпня 1932 року: «Самое главное сейчас — Украина. Дела на Украине из рук вон плохи… в двух областях (кажется, в Киевской и Днепропетровской) около 50 райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным… Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять».

Стурбованість вождя-тирана пояснюють матеріали, що збері-гаються в Інституті історії України НАНУ, проаналізувавши які, можна зробити такі висновки. В умовах соціально-економічної кризи «силове поле» Кремля зникало, й українська еліта могла б перетворитися з «червоної» на «жовто-блакитну», як це було в 1917—1921 роках. Тому голодомор українських селян поєднувався з терором проти всього українства (боротьба зі «скрипниківщиною», чистка Компартії України). Одночасно, восени 1932-го Сталін оголосив «петлюрівською» українізацію Кубані та Північного Кавказу (проводилася в 1920-х) і за кілька тижнів знищив усі її здобутки. Нагадаємо, у 1920-х Кубань, хоч і була тоді одним з округів Північно-Кавказького краю РСФР, хотіла приєднатися до УРСР, і в рамках тодішньої політики «коренізації» Кремль (на прохання Харківського компартійно-радянського центру) погодився на українізацію Кубані. Але це, як уже мовилося, звужувало «силове поле» Кремля, і той різко дав зворотний хід — на знищення всього українського. Саме території України й Кубані в 1932—1933 роках були оточені збройними загонами для блокування виїзду селян «за хлібом». Такої заборони не було застосовано більше ніде в СРСР. Найпереконливішим підтвердженням локалізації голодомору саме на теренах, де жили українці, є порівняння даних перепису населення 1926-го і 1939 років, тобто за шість років до Голодомору і через шість років після нього. Чисельність населення України за цей період скоротилася на 3 мільйони 100 тисяч осіб (було 31 мільйон 195 тисяч — стало 28 мільйонів 111 тисяч (—9,9%). Водночас населення Білорусії збільшилося на 536 тисяч (+11,2%), Росії — на 21 мільйон 800 тисяч (+28%), загалом СРСР — на 23,5 млн (+16%). Порівняльну таблицю приросту і втрат населення створила Міжнародна комісія юристів.

1990-го вийшов друком збірник «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів». Багато першоджерел з партійних архівів виявилися сенсаційними. Зберігаю газету «Слово «Просвіти», №46 за листопад 2006-го, зі статтею голови Київської органі-зації товариства «Меморіал» Романа Круцика «Технологія геноциду — Голодомор». У ній він подає основні документи, що пояснюють механізми створення умов для Голодомору, й коментує їх. Різко засуджує всілякі «комуністичні штурми», «побудову нового ладу у ворожому оточенні», освоєння Сибіру й Казахстану. Пояснює, що за закупівлю і впровадження дорогих закордонних проектів та технологій, якими більшовики намагалися довести світові життєздатність своєї утопічної марксистсько-ленінської ідеології, кремлівська влада розраховувалася єдиною на той час більшовицькою «валютою» — українським хлібом. Отож, ці проекти оплачені мільйонами загиблих у голодних муках людей. Р. Круцик на конкретних фактах доводить, що під час хлібозаготівель 1931—1932 років у більшості колгоспів було забрано продовольче і насіннєве зерно, в результаті чого різко зросла смертність на селі. Восени 1932-го з’ясувалося, що основні регіони, де вирощувалося зерно, не виконали плану заготівель. Вину за це поклали на «ворогів радянської влади». Сталін створює надзвичайні заготівельні комісії. В Україну була направлена комісія, яку очолював В. Молотов. Із жовтня 1932-го до січня 1933-го, за активної діяльності цієї комісії, вивозиться весь хліб. Селянські сім’ї, позбавлені харчів, переходять на сурогати, вживають у їжу котів, собак. Вимирають цілі села, трапляються випадки людоїдства та трупоїдства. Люди доведені голодом до нестями. Гинули не тільки селяни, а й містяни, ті, в кого не було продовольчих карток.

Восени 1932 року влада вдалася до повного вилучення продовольства через так звані натуральні штрафи «боржників», які не могли виконати завищених планів хлібозаготівлі. Та найбільш шокуючим був механізм голоду через «чорні дошки». Постановою ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932-го господарства 82 районів, які не справилися з планами хлібоздачі, повністю ізолювали, тобто оточили озброєними загонами. Звідти вивезли всі продовольчі товари та насіннєві запаси. 6 грудня 1932-го з’являється постанова ЦК КП(б)У і Раднаркому УСРР «Про занесення на «чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі». Занесення на «чорну дошку» було рівнозначне смертному вироку. 15 березня 1933-го С. Косіор (секретар ЦК КП(б)У, член Політбюро ЦК ВКП(б) і Президії ЦВК СРСР) у листі до Й. Сталіна повідомляє: «Всього за даними ГПУ на Україні охоплено голодом 103 райони. Навряд чи ці цифри про кількість районів правильно відображають стан справ».

Дехто ще й нині каже, що, мовляв, московська влада не знала про масову смертність українців. Не тільки знала, а й сама організувала той Голодомор для цілої нації. 22 січня 1933 року ЦК ВКП(б) і РНК СРСР схвалили директиву, адресовану всім обкомам та облвиконкомам у зв’язку з масовим виїздом селян за межі України. Четвертий її пункт гласить: «Примите меры к прекращению продажи билетов за пределы Украины крестьянам, не имеющим удостоверений РИКов о праве выезда или промышленных и строительных государственных организаций о том, что они завербованы на те или иные работы за пределы Украины».

А найбільше владу турбувало те, щоб інформація про створений нею ж штучний Голодомор не доходила за кордон. Для цього в Україну повернули жорстокого чекіста В. Балицького, який перед тим був головою ГПУ УРСР. Він разом з П. Постишевим керував нищенням видатних українських діячів. 10 березня 1933-го Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову: «Надати право розгляду справ по повстанству і контрреволюції на Україні із застосуванням вищої міри соціального захисту трійці у складі тт. Балицького, Карлсона, Леплевського». Разом з П. Постишевим В. Балицький об’їхав голодуючі райони, вживаючи на місцях рішучих та жорстоких заходів. Про це він згодом у вузькому колі казатиме, що його з Постишевим прислали рятувати Україну, яку за його відсутності довели до загибелі. До речі, виконавці Голодомору також були знищені більшовицькою владою як відпрацьований матеріал: В. Балицького розстріляли в 1937-у, а С. Косіора — в 1939-у.

У постанові ЦК ВКП(б) від 13 березня 1933-го сказано: «Доручити тов. Балицькому вжити заходів, що унеможливлюють перетинання відомостей про голод за кордон». Якраз у цей час Радянську державу почали визнавати інші країни. Отож, злочинна влада не випадково відмовилася від допомоги голодуючим, яку пропонували сусідні держави та діаспора: на західних кордонах СРСР зупиняли гуманітарні вантажі для вмираючих українців. У роки незалежності стали доступними документи, з яких дізнаємося, що комуністична влада завжди була втіленням брехні, по суті, не обмеженої за своїми масштабами. Підтвердженням цього є постанова Політбюро ЦК ВКП(б) від 23 лютого 1933-го «Про 

поїздки по СРСР іноземних кореспондентів», згідно з якою ті могли «роз’їжджати по СРСР і відвідувати певні пункти лише з дозволу Головного управління міліції». З цього питання варто прочитати «Повість про двох журналістів» американського професора Джеймса Мейса, який останні 10 років життя провів в Україні, досліджуючи тему Голодомору. Тут йому й вкоротили віку прихильники радянського способу життя. По-вість вміщена в книзі «Ваші мертві обрали мене…», виданій газетою «День», де дослідник вів щотижневу колонку.

Керівництво ОУН, створеної в 1929 році полковником Легіону січового стрілецтва армії УНР Євгеном Коновальцем, прийняло рішення здійснити політичний замах на радянського консула у Львові на знак протесту проти штучного Голодомору у Великій Україні. Мета — привернути увагу світової спільноти до винищення мільйонів невинних людей і жорстоких переселенських акцій, коли у вимерлі українські села ешелонами завозилися жителі російської глибинки. Виконавець замаху після пострілу в консула мав добровільно здатися в руки польської поліції і на судовому процесі в присутності кореспондентів пояснити мотиви свого вчинку. До виконання завдання готувалося кілька молодих націоналістів, відданих українській ідеї. Вони знали, що за такий атентат отримають довічне ув’яз-нення або смерть від консульської охорони, але свідомо йшли на це заради України. Керівництво ОУН обрало з них 

18-річного студента Львівського університету Миколу Лемика, який виконав завдання 21 жов-тня 1933-го. З паспортом на прізвище Дубенка він прийшов у радянське консульство у Львові нібито оформляти документи для в’їзду на територію України. Замість консула прийом проводив тоді секретар Майлов, професійний чекіст. Лемик двічі вистрілив у нього. «Польський суд, побоюючись загострення стосунків із СРСР та враховуючи неповнолітній, за тодішніми законами, вік підсудного, виніс рішення про довічне ув’язнення», — читаємо в статті журналіс-та з Івано-Франківська І. Крайнього «З пістолетом проти Голодомору» («УМ», 31.10.2007). М. Лемик відбував покарання у в’язниці міста Седльці. Вирвався на волю на початку Другої світової війни, в 1939-у, коли німецька авіація почала бом-бардувати польські міста. Продовжував вести активну національно-визвольну боротьбу, загинув від рук гестапівців 1 жовтня 1941-го у Миргороді на Полтавщині.

Страшний злочин радянської влади — вбивство мільйонів українських селян голодом — вперше на державному рівні дослідили в США. Там чотири роки (1986-й—1990-й) працювала спеціальна комісія Конгресу з питань вивчення Голодомору в Україні, створена під тиском американських українців. Комісія працювала при Гарвардському університеті, виконавчим директором її став молодий учений Джеймс Мейс, у жилах якого не було української крові (адже етнічним українцям не вірили, та й взагалі ніхто не міг допустити, що злочин таких масштабів можливий). Д. Мейса запросили тому, що він захистив дисертацію про національний комунізм у радянській Україні 1918—1933 років і найкраще знав усі доступні на Заході джерела й історичний контекст Голодомору. У Гарвард запросили також відомого англійського письменника, радянолога Роберта Конквеста, який згодом на матеріалах роботи цієї комісії написав книгу «Жнива скорботи». Конгрес США затвердив висновки комісії. У 1993-у комплект цих досліджень і 200 аудіокасет показів живих свідків були передані українській владі. Та вона не поспішала допускати до них навіть науковцям. Тому в 2001-у київський «Меморіал» звернувся до Конгресу США і за сприяння Світового конгресу Українців отримав понад 30 томів дипломатичного листування різних держав світу про Голодомор 1932—1933 років в Україні. Особливо цінними є 

19 пунктів висновків комісії, які 19 квітня 1988-го розглянув і затвердив Конгрес США. Наведу деякі з них: 1. — Немає сумнівів, що велика кількість населення Української РСР та Північної території Кавказу померла від голоду протягом 1931—1933 рр. через голодомор, спонуканий людьми, шляхом конфіскації врожаю 1932 р. радянською владою; 4. — Голодомор не був пов’язаний із посухою; 9. — Голодомор в Україні в 1932—1933 рр. був наслідком максимальної конфіскації сільськогосподарських продуктів у населення села; 15. — Проводилися заходи, аби не допустити переїзду голодуючих у регіони, де харчі були доступніші; 16. — Й. Сталін та його оточення здійснили геноцид проти українців у 1932—1933 рр.

Після затвердження висновків спеціальної комісії Конгресом США в 1988 році була створена незалежна Міжнародна комісія з висококваліфікованих фахів-ців-юристів різних держав світу, про яку я згадувала, порівнюючи втрати і приріст населення трьох республік СРСР внаслідок Голодомору. Задля об’єк-тивності висновків у її складі не було жодного українця. Одним із членів комісії був, зокрема, полковник Дж. Дрейпер, колишній британський обвинувач у Нюрнберзькому трибуналі. Президент цієї комісії професор Сундберг зі Швеції зробив висновок: «Є очевидним, як виявляють усі докази, стан голоду був добре відомий у Москві, зверху донизу. Однак нічого не було зроблено, щоб помираючим масам подати хоч якусь допомогу. Навпаки, всі зусилля пішли на те, щоб заперечити факт існування голоду, зробити його невідомим для міжнародних відвідувачів та щоб перешкодити доставці допомоги голодуючим».

Світ визнає Голодомор 1932—1933 років в Україні геноцидом. Нагадаю, термін «геноцид» ввів у науковий обіг єврейський адвокат із Польщі Рафаель Лемкін. Уперше вжив його в 1944-у в книзі «Влада Осі в окупованій Європі». Р. Лемкін написав проекти основних юридичних документів про геноцид, зокрема резолюцію 96(1) від 11 грудня 1946-го Генеральної Асамблеї ООН і домігся міжнародного визначення геноциду як злочину, що існував завжди, хоч і без назви, справедливо вважаючи, що нації, релігійні громади та інші об’єднання громадян, а також їхні культури мають захищатися міжнародним правом. 

Р. Лемкін підготував Конвенцію з питань покарання і запобігання злочину геноциду та лобіював її прийняття 9 грудня 1948 року ООН. За конвенцією роз-різняють три форми геноциду: фізичний, біологічний і національно-культурний. СРСР приєднався до неї в 1949-у, а Росія й Україна «успадкували» участь у ній від СРСР та УРСР. Другий міжнародний документ — це конвенція «Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства», прийнята Генасамблеєю ООН 26 листопада 1968 року. Стаття 1 цієї конвенції до злочинів проти людства зараховує і геноцид.

До слова, сам Рафаель Лемкін назвав масові вбивства українців початку 1930-х «класичним прикладом геноциду». Окрім виморення українських селян голодом, він розглядав і нищення української інтелігенції, і ліквідацію Української автокефальної православної церкви невід’ємними складовими частини геноцидного акту.

З якою ж метою московська влада створювала умови, спрямовані на фізичне винищення українців та національно-культурний геноцид, тобто позбавлення пригнобленої нації можливості розвивати свою національну культуру, літературу, мову, створювати в національній формі загальнолюдські цінності? Відповідь може бути лише одна, і її знають усі, хто вже серцем прийшов до України, до усвідомлення того, що українці, як і всі цивілізовані народи, мають жити у своїй національній державі. Голодомор, як і національно-культурний геноцид, українців комуно-більшовицька влада організувала для того, щоб вони не піднімалися на боротьбу за свою самостійність, щоб не заважали тій злочинній владі будувати так зване «світле майбутнє», з якого ми сьогодні так тяжко вибираємося, від якого з такими великими втратами найдорожчого — наших воїнів-захисників — позбавляємося.

Щиро вірю, що Україна рано чи пізно побудує цивілізовану демократичну державу, в якій усі житимуть за одним для всіх законом. Щоб це сталося раніше, вивчаймо нашу історію, прискорюймо побудову заможної України. Ми, українці, достойні кращого життя.

Аліна ПЛЯЧЕНКО,
кандидат
філологічних наук,
доцент.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

Вихід газети у четвер. Вартість передплати:

  • на 1 місяць — 70 грн.
  • на 3 місяці — 210 грн.
  • на 6 місяців — 420 грн.
  • на 12 місяців — 840 грн.
  • Iндекс — 61119

Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.

Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net