На зламі двох епох

Не оминув кривавий комуністичний Молох і моїх пращурів. У 1929 році мого діда Івана Воловича (куркуля) за невиконання так званого «плану до двору», за яким він мусив здати державі весь урожай зерна, було засуджено й ув’язнено на три роки, а в 1938-у його, 50-літнього, сильного, дужого колишнього військового матроса, замордували в сталінських катівнях. У 1930 році мого прадіда Пантелія Лобача, його дружину — мою прабабусю Клавдію, їхню дочку — матір мого батька Неонілу з двома маленькими доньками, батьковими сестрами, заслали на Вологодщину, де незабаром майже всі вони загинули від холоду та голоду. Бабусі Неонілі з третього разу вдалося утекти з однією донькою (друга померла на засланні), але її вислідили у Каховці, заарештували й ув’яз-нили на три роки.

Майже така ж доля спіткала і родину моєї сьогодні 93-літньої мами Олі, яка все добре пам’ятає і наказує мені, 70-річному, ніколи про ці сталінські жахіття не забувати і передавати правду про них моїм нащадкам. У грудні 1933-го її маму і мою незабутню бабусю Варю схопили у полі, коли вона розривала нірки ховрашків, щоб забрати приховане ними зерно. За цей «злочин» її засудили на три роки ув’язнення. Поки вона відбувала покарання у далекому Казахстані, дві її маленькі дочки, сестрички моєї мами, померли голодною смертю…

Очевидно, СРСР, побудований на кістках мільйонів безвинних жертв, не міг довго існувати і сам по собі розвалився у 1991 році. Комуністичні корумповані бонзи, які на той час були повністю відірвані від життя трудового народу і справді жили у своєму замкненому колі в умовах повного комуністичного матеріального достатку у бідній країні, не змогли зберегти СРСР у цивілізованому форматі, надавши республікам максимум суверенітету і свободи. 19 міль-йонів радянських комуністів (у тому числі і я) розбіглися, як стадо овець та баранів, і навіть не спробували зберегти Радянський Союз, бо пересічним комуністам дозволялося лише підтримувати політику «партии и правительства». За прояви ініціативи з метою демократизації радянського державного і партійного устрою рядові комуністи жорстоко каралися. Із 1991-го життя людей мого покоління проходить на драматичному зламі двох епох — комуністичної і квазі-капіталістичної. Одні відійшли від комуністичної ідеології і стали українськими націонал-патріотами, інші залишилися у минулому зі своїми раз і назавжди засвоєними закам’янілими стереотипами. Особисто я і мій батько, будучи на той час членами КПРС, раділи, що Радянський Союз розвалився і сподівалися, що незалежна Україна почне стрімко розвиватися. Але, на жаль, не так сталося, як гадалося. Ейфорія початку 1990-х розвіялася. На зміну їй прийшли зневіра і розчарування.

Думаю, було б неправильно змальовувати радянський період винятково чорними фарбами. Я пам’ятаю і певні позитивні моменти в житті радянських людей, особливо в 60—70—80-х роках минулого століття: справді безкоштовні освіта і лікування, відносна соціальна рівність більшості радянських людей, відсутність безробіття, надання населенню безкоштовного житла тощо. Особисто я здобув дві вищі освіти і захистив кандидатську дисертацію з американо-лівійської конфронтації, не заплативши жодної копійки. Мої батьки у 1960—1970-х звели будинок, купили автомобіль практично зі своєї зарплати звичайних робітників. Мій батько побував в усіх республіках СРСР, а також у Польщі, Болгарії та Югославії за рахунок профспілок. У ті часи ми думали, що безхатченки і жебраки можуть бути лише в Америці та інших країнах «загниваючого капіталізму», але сьогодні, на жаль, їх у нас сотні тисяч.

У мене нема жодної ностальгії за СРСР, просто констатую факти. Що було, те було, і що є, те є — ніде правди діти. Але що було — те минуло і назад нічого не повернеш, та й не треба вже. Сьогодні ми, українці, маємо довести, чого ми варті і побудувати справді незалежну, демократичну й заможну Україну. Та, на жаль, ми вже більше 26 років тупцюємо на одному місці і, по-суті, залишаємося на узбіччі світового магістрального розвитку. І нині економічний потенціал незалежної України все ще значно менший, ніж він був у 1990 році в радянській Україні…

Отже, перший експеримент побудови комуністичного сус-пільства в СРСР виявився невдалим і навіть трагічним. Напевно, китайські товариші зробили висновки з прорахунків, помилок і злочинів радянських комуністів, і сьогодні комуністична система в Китаї демонструє свої переваги перед капіталістичною. Китай уже третій рік поспіль випереджає США за обсягом ВВП (20 трлн дол.), далеко обігнавши величезну Росію, ВВП якої (3,5 трлн дол.) менший, ніж у відносно маленької Німеччини.

На мій погляд, комуністична ідея — свобода, рівність, соці-альна справедливість — колись (через 100 — 200 — 300 років), напевно, все ж буде реалізована в усьому світі, тому що не може довго існувати нинішній світоустрій, коли купка мільярдерів керують світом, а десятки мільйонів людей щороку помирають від голоду і сотні мільйонів — ледве животіють. Щодня від голоду в світі помирають 20 тисяч осіб. За даними Worldometers, кількість тих, хто страждає від голоду, зараз сягає 732,4 міль-йона. Щорічно близько 25% населення Землі перебуває під загрозою захворювань через неякісну питну воду. Кількість людей, які не мають доступу до безпечної питної води, перевищує 595 мільйонів. Нинішнього року (станом на вересень) від вживання забрудненої води померло 605 тисяч землян, від інфекційних захворювань — 9,3 мільйона. Екологічні катастрофи зменшують шанси людства на виживання. У 2017-у (також дані на вересень) зникло 3,7 млн га лісів, 8,7 млн га земель перетворилися на пустелі, а 5 млн га втрачено через ерозію ґрунтів. Витрати всіх країн світу на оборону торік склали астрономічну суму — 1 трлн 686 млрд дол. У цих катастрофічних умовах створення військових блоків і гонка озброєнь — це безумство і «кам’яний вік» у ядерну епоху. Тільки сьогодні замість дерев’яних кийків використовуються ядерні. За останні 10 тисяч років печерне мислення людей, на жаль, не змінилося. Це безвихідь на шляху розвитку людства, що може призвести до його кінця…

Читаючи ці мої рядки, хтось може подумати, що я, колишній комуніст, «прозрів» щодо злочинів комуністичної системи в СРСР лише після його розвалу у 1991-у. Але маю сказати, що я почав «прозрівати» задовго до цього. Більше того, ще у моєму дитинстві, у 50-ті роки минулого століття, я чув від своїх родичів про «голодовку» (тоді слова «голодомор» не вживали), про долю моїх дідів і прадідів. Пам’я-таю, в кінці першого десятиліття після німецько-радянської війни 1941—1945 років було чимало суперечок про Сталіна, про те, що нібито він «виграв війну». Мій батько вже тоді був затятим антисталіністом, оскільки трагічна доля його сім’ї спонукала його до цього. На все життя запам’ятав батькове: «радянський народ здобув перемогу у війні не завдяки Сталіну, а всупереч йому».

Я вступив до лав КПРС у 1967 році, коли служив солдатом у НДР, за настійливої поради офі-церів нашого підрозділу. На той час я вирішив вступити до Військового інституту іноземних мов у Москві, і мені сказали, що членство в КПРС мені допоможе. Не знаю, чи допомогло це мені, але у 1968-у я успішно склав іспити у Франкфурті-на-Одері і таки вступив до цього інституту, де вивчав арабську та англійську мови. Звісно, ще змолоду я бачив кричущі вади радянської системи, але тоді я думав, що згодом до влади у державі і в Політбюро КПРС прийдуть розумні та порядні люди, які повернуть усе на краще й СРСР дожене і пережене Америку, як нам обіцяв ще М. Хрущов.

Із 1962 по 2002 роки я вів щоденники і в них часто занотовував свої доволі критичні спостереження за розвитком радянської системи. Подаю нижче запис зі свого щоденника за два дні до смерті Л. Брежнєва:

«8 листопада 1982 р.

Що ж буде після смерті Брежнєва? Це питання не може не ставити собі кожен думаючий радянський громадянин. Брежнєв прийшов до влади у 1964 р. будучи відносно молодим (58 років). Його оточення і члени Політбюро старіли разом з ним. Найближчі кандидати на заміщення його посади такі ж старі, як і він. Тому і їхня влада довго не протримається. Отже, після смерті Брежнєва та його оточення має прийти нова, молода зміна, активніша, ініціативніша й рішуча, більш здатна до здійснення змін, оновлень, нововведень, експериментів, пошуків кращих шляхів побудови комунізму, менш корумпована. Нинішнє старе керівництво ніби скам’яніло, елемент творчого підходу до вирішення проблем радянського суспільства зведений до нуля. Це перша характерна риса нинішнього керівництва, і вона випливає із самої суті старецтва, яке прагне спокою і непорушності існуючого далеко не втішного становища. Друга риса — це корупція, відірваність від життя народу, збагачення, формування правлячої партійно-бюрократичної «еліти», яка, мов ракова пухлина, вразила всі органи держави: партію, армію, державно-адміністративний апарат і навіть сферу науки, культури та мистецтва. Блат, зв’язки і протекціонізм існують всюди. Все купується і продається. Чесні «фанатики», порядні люди відтісняються на задній план, якщо вони не хочуть догоджати начальникам. Корупція верхівки породжує в народі розчарування, зневіру, скептицизм, а то й цинізм. Хто говорить про «високі матерії» — над тим сміються. Правдолюбців стає дедалі менше і менше. Моральні цінності дедалі більше знецінюються.

Не виключено, що нова хвиля молодих талановитих керівників не проб’ється до влади й одних людей похилого віку змінюватимуть інші люди похилого віку. Тоді негативні процеси в нашому суспільстві будуть посилюватися, наростати і коли-небудь призведуть до загального збурення основної маси народу проти правлячої корумпованої «еліти». Цілком припустимо також, що влада може посилити апарат придушення опозиції, якщо така з’явиться і міцнітиме, й ми можемо стати свідками нової єжовщини та беріївщини. Цілком припустимо також, і, швидше за все, так воно й станеться, що ніякого зростання опозиції не буде. Натомість зростатимуть аполітичність і пристосуванство народу, й кожного цікавитиме лише його власне благополуччя у рамках доступних можливостей. Споживацтво і міщанство прийдуть на зміну, точніше, вже прийшли, подвижництву й ентузіазму. Щоб зрозуміти, що відбувається і чого можна очікувати, треба бачити, усвідомлювати і думати».

І ще один запис із щоденника:

«11 листопада 1982 р.

Недовго залишилося чекати відповіді на ті питання, які я поставив в останньому записі два дні тому. Сьогодні ми дізналися про смерть Л.І. Брежнєва. Сталося це вчора. Ще 7 листопада він стояв на трибуні мавзолею Леніна і вітав «представників трудящих Москви». Закінчилася епоха Брежнєва — 18 років, і вона вся пройшла на моїх очах. Очікується, що на зміну Брежнєву прийде Андропов або Черненко. Зрозуміло, ніяких докорінних змін не відбудеться. Але люди все ж чекають деяких дуже істотних змін:

• підвищити порядок і відповідальність керівних діячів і кожної людини на виробництві;
• виконати продовольчу програму;
• повести рішучу боротьбу з казнокрадством, хабарництвом, блатом;
• навести порядок у кадровій політиці — на керівну роботу призначати чесних і здібних людей;
• удосконалювати демократію, домогтися того, щоб люди говорили те, що вони думають, скинути нарешті маску лице-мірства;
• підвищити роль партії на рівні рядового комуніста, рядової парторганізації.

Як би там не було, але зміни мають бути, і якщо вони будуть, то настануть через 3—6 місяців, а може, й раніше, і хочеться споді-ватися, що вони будуть доброчинними. А проте, той спосіб життя, який встановився у нас зараз, мабуть, дуже мало зміниться в найближчі 20—30 років. Кардинальні зміни відбуваються тільки при зміні поколінь. Десь до середини 70-х років авторитет Брежнєва був вельми вагомим. Однак відтоді, як йому почали присвоювати одне за одним звання Героя Радянського Союзу, маршала Радянського Союзу та інші титули і регалії, коли заслужений усім його життям авторитет почали підміняти дутим, штучним авторитетом, відтоді його авторитет почав падати з кожною новою медаллю й орденом. Свідченням цього є та байдужість й індиферентність, з якою була сприйнята, принаймні людьми навколо мене, звістка про його смерть. Мені здається, що вона було сприйнята навіть з полегшенням, бо всім було вже давно ясно, що цей лідер вичерпав себе і що він помер раніше, ніж настала його фізична смерть. Йому б піти з честю 7—8 років тому, але, на жаль!».

З часу цього запису в моєму щоденнику минуло 35 років — ціла епоха! Після Л. Брежнєва до 1985-го змінилося два генсеки — Ю. Андропов і К. Черненко. Впродовж їхнього перебування при владі було таке відчуття, що залізобетонна радянська система доживає останні часи і вже починає тріскатися. З приходом до влади М. Горбачова повіяло весною, було таке відчуття, що до влади нарешті (!) прийшов справжній лідер, який оновить й омолодить керівництво КПРС, відкриє дорогу до «соціального ліфту» в різних сферах життєдіяльності радянського суспільства молодим, талановитим і порядним комуністам. З великим ентузіазмом я, мій батько, мої друзі і колеги зустріли перебудову, гласність, демократизацію, розрядку напруження у відносинах з країнами Заходу. Скажу чесно й відверто: до самого ГКЧП у серпні 1991 року я не уявляв собі, що М. Горбачов піде у відставку і Радянський Союз припинить існування. І тільки після ГКЧП я усвідомив, що Україна має унікальний шанс здобути незалежність і що українці повинні зробити все для того, щоб цей шанс був реалізований.

Із 1991 року і до сьогодні я залишаюся безпартійним. І це мені не заважало щось робити, наскільки міг, для моєї України на всіх державних посадах, які мені довелося обіймати до 2014-го: служити до 1996-го у Збройних Силах України у званні полковника, працювати в МЗС України впродовж 5 років, викладати 2 роки арабську мову в Інституті соціальних наук ОНУ ім. І.І. Мечникова, очолювати з 2003-го до 2011-го. Регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України і далі продовжити роботу у цьому філіалі до червня 2014-го на посаді провідного наукового співробітника. І сьогодні я, колишній комуніст, який сам себе декомунізував, намагаюся своїм словом боронити Україну, не втрачаючи віри в її щасливе майбутнє. І цю віру зміцнює розуміння й усвідомлення того, що на зміну людям мого покоління приходять талановиті і патріотичні молоді люди, які виросли в незалежній Україні, живуть і працюють для її щасливого майбутнього у сім’ї європейських народів. Хочеться сподіватися, що в житті наших онуків і правнуків уже не буде тектонічних соціальних потрясінь та розломів і вони будуватимуть нову Україну в умовах миру та стабільності.

Олексій ВОЛОВИЧ.