Червоний апокаліпсис 1917 року

Єдине слово в цьому висновку, з яким можна посперечатися, — це слово «перестала», бо, очевидно, «рабочей партией» вона ніколи й не була. Принаймні, у 18-у році, через кілька місяців після «всенародної революції», сам Володимир Ілліч зізнається: «Ми можем расчитывать только на созиательных робочих. Остальная масса... против нас... Ми знаем, как невелики в России слои сознательных робочих». От тобі й «виразниця бажань і сподівань народу»!

Відома нам усім Коллонтай говорить не тільки про відрив партії від мас, а й звинувачує ленінський (ну, не сталінський же!..) ЦК у РЕПРЕСІЯХ ПРОТИ САМИХ ЧЛЕНІВ ПАРТІЇ! «Почему, — обурюється вона, — постановление сентябрьской конференции, чтобы перестали отсылать в отдаленные места наших, с точки зрения ЦК, инакомыслящих товарищей, на деле не приводится в жизнь? Мы знаем, что закулисно ведется определенная оценка товарищей, расценка их, кого оставить, а кого упрятать подальше...» (Там же. Стор. 101).

Органічною хворобою партії називає лідер робітничої опозиції Шляпніков відірваність партапарату від робітничих мас і від самої партії, кілька разів підкреслюючи, що в партії «нет органической связи между членами партии и руководящими органами», та закликаючи «покончить с единоличием (себто — з культом? — Г.М.) в партийной работе», а також припинити боротьбу з місцевими органами, яку веде ЦК «при помощи назначенства и уполномоченных» (Там же. Стор. 73-75).

Як же реагує на цю критику Ленін? А дуже просто: припиняє дискусію, додавши при цьому, що «сейчас дискутировать винтовкой гораздо лучше, чем тезисами». Що ж до Шляпнікова, то Володимир Ілліч вимагав його навіть під суд віддати та пригрозив, що на його критику слід відповідати не словами, а (знову ж) гвинтівкою.

Цікаво, що в 1921 році «самый человечный человек» погрожує гвинтівкою тому самому Шляпнікову, якому в 1918-у посилав отаку телеграму: «Напрягитесь изо всех сил, чтобы поймать и расстрелять всех астраханских спекулянтов и взяточников. С этой сволочью надо расправиться так, чтобы на все годы запомнили» (ПСС, т. 50, стр. 219).

Не знаю, як розправився Шляпніков «с этой сволочью», але відомо, що в березні 1919-го учасники робітничого страйку в Астрахані були оточені кулеметниками та гранатниками; із 10 тисяч страйкуючих пролетарів одним махом було знищено 2 тисячі. Останніх розстрілювали в комендатурах, скидали у Волгу з барок, зв’язавши руки й ноги. З пароплава «Гоголь» було скинуто 180 осіб. Все це — лише пролетаріат. «Буржуїв», які жодного стосунку не мали до робітничого страйку, почали хапати вже після 15 березня. До початку квітня, тобто менш ніж за місяць, в одній-єдиній Астрахані було знищено понад 4 тисячі осіб, в основному — робітників — представників «класу-гегемону» (С.П. Мельгунов. «Красный террор». М., 1990, стр. 282).

Але вернімося на той, історичний, з’їзд, де Ленін, проголосивши, що «диктатуру пролетариата может осуществлять только партия», відповідає тій партії щодо критики на адресу ЦК. Пригрозивши «критиканам» гвинтівкою, «демократ», принципи якого обіцяють нам відновити вірні ленінці, констатує: «Для оппозиции в партии теперь крышка, конец! Если же они будут продолжать играть в оппозицию, то партия должна их из партии исключать!» (Стенографічний звіт X з’їзду, стор. 119). Що означало в той час, та й у пізніші часи, виключення з партії — знають усі.

Даремно на з’їзді звучали застереження, що партапарат і нині вже є бюрократичною структурою чиновників та кар’єристів, від яких негайно слід очистити партію, «чтобы она сама, по себе не перерождалась, благодаря тому, что находится у власти» (з виступу делегата Ігнатова). Даремно делегат Максимовський доводив, що справжня єдність партії можлива лише при забезпеченні вільного обговорення питань, створенні умови «для свободы мнений отдельных товарищей и групп в нашей партии», інакше партія виродиться, бо для бюрократичної системи, в яку Ленін перетворює партію, «нужен не сознательный коммунист, а послушный исполнитель, нужен чиновник, который слушает приказы сверху» (Там же. Стор. 252).

А ми ж бо думали, що партбюрократія (партократія себто) — це породження часів брежнєвського застою!.. Якщо взяти до уваги ще й висловлювання Коллонтай: «Почему существуют привилегии? Потому, что существует бюрократия!», то стане ясно, що т. Брежнєв ніяких ленінських принципів не порушував, а, навпаки, самовіддано втілював у життя.

Брежневськими часами дихає й чорнуватий гумор у виступі делегата Медведєва: «В то время, как в тезисах ЦК о партийном строительстве признается право каждого иметь свое мнение, хоть и несогласное с мнением ЦК, Ленин сейчас его отнимает. Ленин говорит, что критика должна идти только через соответствующие руководящие органы. Другими словами, для того, чтобы критиковать партапарат, нужно получить на это его разрешение! (Там же. Стор. 256)

Та що б там не говорили делегати, а з’їзд, пристрашений гвинтівкою (знали-бо товаріщі, що слово в т. Леніна не розходиться з ділом...), таки схвалив резолюцію «Про єдність партії», відповідно до якої ЦК отримав право до всіх «інакомислячих» застосовувати всі заходи, «вплоть до исключения из партии».

Отже, не в сталінських репресіях слід шукати витоки «всеобщего одобрямса» і всезагальнопар-тійного «безголосся», а саме в тих ленінських принципах «демократії», за якими так тужать комуністи.

У кожному разі, після прийняття рішення про виключення з партії будь-кого, хто виявляє незгоду з позицією партапарату, ленінське визначення демократії (якби він хотів його чесно сформулювати...) звучало б так: «Вища форма демократії — це нічим не обмежена, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв’язана, безпосередньо на насилля оперта влада... ПАРТАПАРАТУ»!

Так воно, фактично, у нас завжди й було: Конституція порушувалася, людська мораль ігнорувалася, Кримінальний кодекс існував лише для простих смертних, силові структури виконували винятково волю райкомів, обкомів і ще вищих партійних інстанцій...

Думаю, що кожному (в т. ч. і комуністам) ясно, як «диктатура пролетаріату» перетворилася на диктатуру партапарату, хто зробив партію безголосою, а кожного її члена — мовчазним співучасником злочинів свавільної і безкарної партократії.

4. «Самый человечный человек»

И тогда у читающих ленинские веления,
пожелтевших декретов перебирая листки,
выступят слезы, выведенные из употребления,
и кровь волнением ударит в виски.

В. Маяковский.

Ілліч ненавидів панів —
Гнобителів жорстоких.
Трудящих палко він любив,
Їх діток яснооких.

М. Рильський.

Слова з нехитрого віршика українського письменника, винесені в епіграф, довгий час служили такою собі популярною інтерпретацією «ленінського принципу пролетарського гуманізму». Все було зрозуміло: багатії — погані, а бідні — хороші. Поганих, ясна річ, любити не можна.

Не ясно було одне: а якщо у панів уже все забрали й вони стали зовсім бідними, то тоді їх можна вже любити чи ні? І ще незрозуміло було з Люською... (не називатиму прізвища), яка на кожній перерві їла смажену курку та котлети, від запаху яких у нас, школярів 46-го — 47-го, голова паморочилася...

Начебто мені слід було б її любити, бо тато її у нас секретарем райкому був. Але любити одночасно і її з її комуністичним татом, і бабку Дуньку — нашу сусідку, що невдовзі померла з голоду й задубіла в нетопленій хаті, — в мене, одержимої ідеєю «пролетарського гуманізму», якось не виходило.

Мама мої «класові проблеми» розв’язала ляпасом: «Щоб ти не сміла мені ніде нічого такого вимовити більше! Ти знаєш, що нас усіх через тебе в тюрму заберуть!». Очевидно, я недостатньо «ясноокою» дитиною була...

Так що з тим «пролетарським гуманізмом» у мене ще з дитинства «нелади» почалися, отож не беруся й нині теоретизувати щодо самої суті того «ленінського принципу».

Давайте глянемо краще, як цей принцип втілювався на практиці самим Леніним.

Якби сьогодні запитати наших «найпідкованіших ленінців», коли в Росії почався «червоний терор», то кожен з них, не задумуючись, відповів би: «Після пострілу в Леніна есерки Каплан». Так ми вчили. Але Каплан (а може, й не Каплан...) стріляла 22 серпня 1918 року. А мирна демонстрація на підтримку Установчих зборів була розстріляна ще 5 січня. З Виборчкомом та ЦК кадет-ської партії розправилися ще в листопаді 17-го. Це ще не терор? А коли почали «расстреливать на месте» селян-мішочників та інших, «кто вздумает обойти изданные советской властью законы об обмене, продаже и купле» — тобто всіх, хто спробує що-небудь обміняти на шматок хліба, продати чи купити його, бо все це було заборонене. Це — вже терор, чи все ще ні? Смію думати, що найсправжнісінький терор, причому не тільки проти селян, а й проти пролетарів та «їх діток яснооких», бо в Москві, Петрограді та в інших містах розпочався справжній голод, від якого могла врятувати лише доставка продуктів із села.

Російська поетеса — петербуржанка Зінаїда Гіппіус 18 травня 1918 року занотовує у своєму «Чорному зошиті»: «Нужно ли кому-нибудь знать, как издевается над всеми нами — от глупого мужика до сознательнейшего интеллигента — эта грубая шайка разбойников?.. Скажу кратко: давят, душат, бьют, расстреливают, грабят. Деревню взяли в колья, рабочих — в железо. Всю трудовую интеллигенцию лишили хлеба совершенно: каждый день курсистки, конторщики, старики и молодые падают десятками на улицах от голода и тут же умирают» (Зинаида Гиппиус. Стихи, воспоминания, документальная проза, Москва, «Наше наследие», 1991, стр. 193).

Так-от: декрет, що зобов’язував «расстреливать на месте» селян, які везли в місто продукти, був прийнятий ще в лютому 1918 року — щойно через 3 місяці після захоплення влади більшовиками (Див.: Сборник документов Всероссийской Чрезвычайной комиссии 1917 — 1921 гг, М., 1958, стр. 95).

Зрештою, й слово «терор» сам Ілліч любесенько вживав у телеграмах, що розліталися по всій Росії ще до замаху.

«Провести беспощадный террор против кулаков, попов и белогвардейцев... Сомнительных запереть в концентрационные лагеря... карательные зкспедиции... в ход». Це — Євгенії Бош у Пензу. Датовано 9.8.1918 р. (Ленин, ПСС, Т. 50, стр. 143).

«У нас в заложниках сотни левых эсеров. Повсюду необходимо подавить беспощадно этих жалких и истеричных авантюристов». Це — Сталіну. 7.7.1918 р. (там же, стор. 114).

«...назначить своих начальников и расстрелять заговорщиков и колеблющихся, никого не спрашивая и не допуская идиотской волокиты». Це — Байкесу в Саратов. 22.8.1918 р. Підготовлена телеграма, певна річ, теж до пострілу (там же, стор. 114).

Отже, ще до «терористичного акту» кров людська лилася за ленінськими вказівками, як водиця, і то не лише «контрреволюціонерів» чи «заговорщиків», а й усяких там «сомнительных» чи просто «колеблющихся», не кажучи вже про селян та попів. 

(Далі буде).

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА.