Червоний апокаліпсис 1917 року

На жаль, багато моїх сучасників про ті «принципи» та «гуманізм» знають ще менше, ніж згадувані Леніним «крестьяне, не умеющие ни читать, ни писать» (див. епіграф), й тому пропаганду його червонопрапорних послідовників також «воспринимают очень легко».

А оскільки «читать» (я надіюсь…) вони все-таки вміють, то саме для них я й публікую ці невеселі нариси.

І. Перші кроки на шляху до втілення «принципу народовладдя»

Сумрак на мир
Океан катнул.
Синь. Над кострами — бур.
Подводной лодкой пошел ко дну
Взорванный Петербург.

В. Маяковский.

Всі, хто вчився в совєтській школі, зі шкільної парти знає, що вже 25 жовтня 1917 року ввечері зібрався 2-й Всеросійський з’їзд Рад, який проголосив утворення робітничо-селянського уряду — Ради народних комісарів на чолі з Леніним, прийняв декрет про землю, про мир.

Навряд чи хто з нас задумувався над питанням: а коли ж встигли бути обраними та з’їхатися з усієї Росії делегати того «всеросійського» з’їзду, як іще вранці 25-го ніхто не знав, чи той затіяний більшовиками переворот буде успішним? А якщо на тім з’їзді не було легітимно обраних делегатів від усієї Росії, то чи можна те зібрання взагалі називати з’їздом, а тим більше всеросійським?

Очевидно, мало хто пам’ятає (а більшість — і зовсім не знає...) про те, що влада навіть на тому, ніким не делегованому й далеко не всеросійському, зібранні передавалася Раднаркому лише «вплоть до созыва Учредительного собрания», призначеного ще Тимчасовим урядом на 28 листопада; що декрет про землю, як і решта інших, були ухвалені як тимчасові, які діятимуть лише до Установчих зборів, тобто менше місяця.

У виступі В.І. Леніна на тім зібранні, названім в радянській історії 2-им Всеросійським з’їздом Рад, щодо Декрета про землю читаємо: «... и даже, если крестьяне пойдут и дальше за эсерами, и даже если они отдадут этой партии на Учредительном собрании большинство, мы и тут скажем: пусть так! Мы должны следовать за жизнью, мы должны предоставить полную свободу творчества народним массам!».

Я дуже прошу зауважити: саме тут, увечері після перевороту, Ленін велегласно обіцяє народним масам «свободу творчества», а всій Росії — Установчі збори, делегати яких, відповідно до наказів, отриманих від виборців, визначать форму правління, оберуть уряд та приймуть необхідні закони.

Одначе, як свідчить Троцький у спогадах «Вокруг Октября», вже в перші дні після перевороту (й після свого виступу, в якому було обіцяно провести Установчі збори в термін, визначений Тимчасовим урядом), Ленін серед своїх однодумців ставить питання про відкладення Установчих зборів. На заперечення, що «неудобно делать то, за что сами же критиковали Временное правительство», Ленін різко відповідає: «А если Учредилка окажется кадетски-меньшевитски-эсеровской — это будет удобно?!»

Вождь «великої революції» не мав жодних ілюзій щодо популярності більшовицьких ідей в народних масах. Його прогноз справдився: 40 мільйонів виборців Росії віддали більшовикам лише 125 із 800 місць в Установчих зборах.

Вже ці результати голосування, яке відбулося 12 листопада 1917 року (тобто через кілька днів після «всенародної революції»), можуть переконати нас, що жовтневі події аж ніяк не були наслідком якогось загальнонародного вибору, а були саме узурпацією влади купкою політичних авантюристів.

Після того, як наслідки виборів стали відомими, Ленін 16 листопада закриває всі газети, які напередодні виборів надрукували звернення членів «поверженого» Тимчасового уряду із закликом захистити Установчі збори, а 23-го віддає наказ арештувати всіх членів Виборчкому. Створюється нова комісія, головою якої призначається Урицький. Так-так, той самий, що за свої злочинні дії на посту начальника Петроградської ЧК був названий Карлом Каутським «мерзавцем высшей степени» і був убитий двадцятилітнім хлопчаком-поетом Льонею Канегіссером як «кат Петрограда» 17 серпня 1918-го.

28 листопада арештовуються всі члени ЦК Конституційно-демократичної партії, а сама партія проголошується «партией врагов народа». Саме з того часу цей, до болю знайомий термін — «враг народа» — почав гуляти по «просторам Родини чудесной»; й «ощасливив» ним нас не «товарищ Сталин», а саме Володимир Ілліч...

Установчі збори, ясна річ, переносяться, а в Петроград стягуються війська, до того ж — не російські, а сформовані з німців-військовополонених, які отримали наказ німецького командування підтримати більшовиків. (Ми пам’ятаємо, що саме більшовики з Леніним на чолі спричинили поразку Росії в І світовій війні).

5 січня площу перед Таврійським палацом заповнили юрби петербуржців, що прийшли висловити підтримку депутатам нарешті скликаних Установчих зборів. У перших лавах стояли студенти, курсанти військових училищ, учні старших класів гімназій. Та «самый человечный человек» і таке передбачив: з даху Таврійського палацу вдарили кулемети, і дев’ять юначих тіл впали мертвими на брук. Маніфестація на підтримку легітимно обраного органу була розігнана кулеметним вогнем революційної матросні та німецьких військовополонених.

Революційною матроснею та петербурзьким люмпеном заповнені й верхні яруси зали, де засідають Установчі збори. Щойно на трибуну виходить небільшовицький депутат, як підіймається свист, тупіт, затюкування. Ленін, підкреслю-ючи своєю поведінкою, начебто все, що тут відбувається, сприймається ним як якесь непорозу-міння, сидить на сходинках, які ведуть на сцену, й часто перебиває виступи голосним реготом.

Можна тільки дивуватися тій витримці й тому почуттю високої відповідальності, що дозволили обранцям народу в таких умовах довести до кінця обговорення закону, якого найбільше чекала Росія — закону про землю. Та тільки-го голова зборів (есер Чернов) взявся оголошувати «Проект основного закону про землю», у зал твердим кроком зайшов матрос революційного крейсера «Аврора» А. Желєзняков, який заявив, що засідання припиняється, бо «караул устал». Засідання перенесли на наступний день.

Наступного дня жодного члена Установчих зборів в приміщення не впустили. Багатьох арештували того ж ранку. Дехто був убитий. У ніч із 6 на 7 січня ВЦВК прийняв ще раніше підготовлений Леніним декрет про розпуск Установчих зборів.

Перший етап «народовладдя по-ленінськи» завершився. Можна було приступити до втілення «вищої форми» ленінської «демократії».

2. Про ленінські принципи демократії та диктатуру пролетаріату

Разве в этакое время слово «демократ» 
Набредет какой голове дурьей?!
Если бить, так, чтоб под ним панель была мокра:
Ключ побед — в железной диктатуре.

В. Маяковский.

Лежим, заплеваны и связаны,
По всем углам.
Плевки матросские размазаны
У нас по лбам.

З. Гиппиус.

«Вищою формою демократії є диктатура пролетаріату» — це ленінське визначення ще донедавна знав кожен школяр. Тим занадто «цікавим», які не могли дотумкати, що демократія — це диктатура (ніч — це день, а молодий — це старий...), пояснювали, що оскільки тую диктатуру здійснює сам народ, то вона і є демократією, себто народовладдям.

Але давайте звернемось до статистичних даних. Статистика того часу твердить, що в 1917 році 80 відсотків населення становили селяни, 3 відсотки — вищі класи, або, як їх називала радянська історія, експлуататори, незначну частину — 5—6 відсотків — інтелігенція. Отже, на долю пролетаріату залишалося сливе 12 відсотків.

«Научное понятие диктатуры, — продовжує Ленін, — означает не что иное, как ничем не ограниченную, никакими законами, никакими абсолютно правилами не стесненную, непосредственно на насилие опирающуюся власть» (ППС. т. 41, стр. 383).

Отже, демократія, в розумінні Ілліча, — це беззаконна, свавільна влада, яка тримається на насильстві.

Якщо згадати статистику, то можна було б дуже задуматися, що ж то воно за «демократія» така, при якій 88 відсотків населення країни, в т.ч. увесь її інтелектуальний потенціал, опинилися під диктатом злюмпенізованої, неосвіченої, «никакими законами и абсолютно никакими правилами не ограниченной» меншості... Але задумуватися над тим не треба, бо й сам «творець безсмертного революційного вчення» не надавав таким «дрібницям» жодного значення.

Поманивши пролетаріат необмеженою владою, пообіцявши, що «кто был ничем, тот станет всем», а «кухаркины дети будут управлять государством», Ленін уже у 1921-у заявляє цілком відверто: «Диктатура пролетариата невозможна иначе, как только через Коммунистическую партию» (див. X сьезд РКП. Стенографический отчет. М., 1963, стр. 118).

В резолюції з’їзду, підготовленій Леніним, читаємо: «Съезд считает, что не сам пролетариат с его многими профессионалистическими предрассудками, а только Коммунистиче-

ская партия может осуществлять диктатуру пролетариата. Сьезд считает... что сами производители (рабочие) не могут управлять народным хозяйством, ...ибо это значит отдать экономику беспартийной стихии — управлять должна только партия» (Там же, стр. 574—576). І куди ділося гасло «Фабрики, заводы — рабочим!»?

А тепер давайте зведемо кінці з кінцями. Отже, «вища форма демократії» (строго за Леніним) — це свавільна, беззаконна, безпосередньо на насилля оперта влада (тобто — диктатура), але вже не пролетаріату, бо він, дурний, того не втне, а Комуністичної партії. Або ще простіше: «Вища форма демократії — це беззаконна, нічим не обмежена влада Компартії».

3. Розвиток ленінського вчення про демократію, або Як «близнюк»-Ленін розправився з «братом», підмінивши партію партапаратом 

Партия и Ленин — близнецы-братья.

В. Маяковський.

«Необмежена влада Компартії? — скажуть мені вірні ленінці та ті, хто їхню пропаганду «воспринимает очень легко». — Але ж ленінська партія була «розумом, честю і совістю епохи», «виразником усіх бажань і сподівань народу»! То вже при Сталіні, який знищив ленінську гвардію й оточив себе колом негідників, почалися всі біди!».

Таке ми чуємо вже більше піввіку. Але ніхто й ніколи не відповів мені: чому ж багатомільйонна партія допустила до того? Чому всі — ну, без винятку, всі, хто опинявся на чолі цієї партії, ставали «відступниками від ленінських ідей», «зрадниками комуністичних ідеалів», «переродженцями»? Ну, жодного «генерального» не було, кого б та ж партія, яка обирала його й славословила, доки він стояв біля керма, не обілляла брудом і не засудила після його відходу від влади чи після смерті! Ну, де ж той «розум, честь і совість» був, коли ті керманичі кермували, м’яко кажучи, кудись не туди?! І що ж це за партія така, що всі її керівники неминуче «відступниками» й «переродженцями» стають?

Сьогодні, щоправда, вже деякі комуністи беруться твердити, що і Брежнєва, й навіть Сталіна даремно засуджували... Вже й портрети із загашників подіставали й носять над головами на мітингах.

(Далі буде).

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА.