Правозахисник Олекса Тихий, його однодумці і послідовники

Наведу лише один приклад того, як русифікували українців Донбасу в 1930 роки. В статті «Три історії» С. Федорчука, вміщеній у газеті «День» (16.04.2009), йдеться про те, як нова генерація ініціює увічнення пам’яті Олекси Тихого, Василя Стуса та українського письменника з діаспори, уродженця Костянтинівки Донецької області Василя Гайворонського. Місцева ж влада в 2009 році гальмувала українське відродження. Прогресивна громадськість міста пропонувала перейменувати бібліотеку імені М. Горького, присвоївши їй ім’я В. Гайворонського, який був заступником головного редактора україномовного журналу «Літературний Донбас», що видавався у Костянтинівці в 1930-ті.

В автобіограічній довідці на адресу свого видавця в США, куди В. Гайворонський вимушений був емігрувати в 1944-у, свою трагедію описав так: «На кінець 1933 року в нас на Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні редактору Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього українського. І цей споді-ваний наступ почався з того, що одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі — Баглюка й мене. А решту взяли під догляд».

Автор статті у «Дні» пише: «Як стверджують очевидці подій, головним результатом арешту українських письменників Донбасу була цілковита русифікація як письменницької організації, так і її друкованого органу — «Літературного Донбасу». Відразу після арешту В. Гайворонського та Г. Баглюка журнал почав видаватися російською мовою».

Про те, як нищилося вільне українське слово в СРСР, свідчать і два вироки Олексі Тихому в 1950-і та в 1970-і роки: перший — за лист, відправлений у ЦК партії — керівної і спрямовуючої сили в країні, а другий — за статтю про становище мови й культури в рідному Донецькому краї. Підкреслюю: за статтю, ніде не надруковану. Автор як мовознавець добре розумів, чому нищилася мова корінного етносу Донбасу, знав аксіому: доля мови нерозривно пов’язана з долею народу, занепадає мова — опиняється під загрозою зникнення народ, тобто носій цієї мови. Адже для побудови розрекламованого кому-нізму потрібні були послушні раби, коліщата і гвинтики єдиного державного механізму. А українці — це та нація в складі Росії, яка після Першої світової війни проголосила незалежність. Тоді Москві непросто було її задушити зброєю, назвавши це «громадянською війною». Повторення цього вона не хотіла, тому наполегливо творила вже в СРСР «єдіний совєцький народ», безжалісно знищуючи всіх, хто цьому заважав.

Недавно перечитала статтю доцента Києво-Могилянської академії Ігоря Лосєва «Нація політична і нація етнічна: антитеза чи єдність?» (2007). Автор доводить, що «нація виникає там, де етнос починає завойовувати власну державу». На прикладі Франції він показує, що «протягом майже ста років французька держава з великої кількості етносів, спираючись на етнічне ядро французів, витворила французьку націю. Яким шляхом? Насамперед шляхом об’єднання всіх єдиною французькою мовою». Основне завдання 100 академіків Французької академії наук — це «культивування французької мови як потужного знаряддя буття держави», переконує вчений. Французи фанатично захищають французьку мову, бо вона — основа національної єдності. Адже значну частину громадян становлять провансальці, корсиканці, бретонці тощо. «Поки існує єдина французька мова, існує французька нація». Зауважу, український мовознавець Леонід Булаховський ще в 1940-і писав, що мова — це золотий фонд, який гарантує стабільність валюти. Отож, усі оті пісеньки зразка «Одеса — багатонаціональне місто» співаються з чужого, ласого до нашого багатства голосу.

Мовознавець Олекса Тихий ці аргументи знав і навчав своїх сучасників мислити по-українськи. Уклав словник мовних покручів, працював над словником української мови, писав гострі публіцистичні статті, виступаючи за відродження української мови та національної культури, наполегливо працював над ґрунтовним дослідженням «Мова — народ» про роль мови в житті народу, про історичну долю його рідної мови. Цим і був страшний для тоталітарного режиму.

Наполягав на дотриманні законів і за ґратами. Один лише приклад. В Донецькому СІЗО на нього поскаржилася наглядачка: «Он требует, чтобы мы говорили с ним на украинском языке, а откуда мы его можем знать? Он нам никогда не был нужен». Боротьба тривала і в таборах — спочатку в Соснівці, що в Мордовії, потім — у Кучино Пермьскої області, в карцері якого у ніч з 3 на 4 вересня 1985-го обірвалося життя й Василя Стуса. Там у різні роки каралося 18 членів УГГ.

Табірний режим був спрямований на приниження й фізичне знищення в’язнів. Син Тихого стверджує: «В’язні відстоювали свої права голодівками, протестами, за що розплачувалися карцерами, позбавленням побачень та передач, обмеженнями в листуванні». Олекса Тихий — активний учасник акцій протестів у колонії. Перше його голодування в Соснівці тривало 52 дні, друге закінчилося на 17-й день кровотечею виразки шлунку.

Помер Олекса Іванович 6 травня 1984-го в тюремній лікарні Пермі. «Персонал і лікарі були вражені стійкістю і гідністю, з яким він прожив свої останні дні. Втім, гідність і наполегливість були основними його рисами протягом усього життя», — підкреслює син у статті «Мова як доля...». У 2006-у О. Тихого посмертно нагороджено орденом «За мужність» І ступеня з нагоди 30-річчя створення УГГ.

Активне вшанування пам’яті Олекси Тихого громадськістю почалося після акту вандалізму. Головний редактор газети «Наша Дружківка» Євген Фіалко розповідає: «Меморіальну дошку на стіні бібліотеки ім. Лесі Українки, встановлену на честь 80-річчя Тихого, вандали залили мазутом. Тоді місцевий підприємець Євген Шаповалов вирішив зробити нову. Той момент і став відправною точкою у нашій боротьбі за чесне ім’я нашого земляка... У Дружківському міському музеї облаштували експозицію, організували зустріч з односельцями, запросили на неї сестру Олекси — Олександру Іванівну, і розповіли їм про те, ким був насправді Олекса... Відтоді й місцева влада почала робити порухи в цьому напрямі» («УМ», 27—28.01.2012, А. Бобир. «Донецький, за якого не соромно»).

Активно працює Товариство ім. О. Тихого, яке очолює Є. Шаповалов, воно видає книжки про життя Олекси та перевидає його статті. У школі № 14, де вчителював, облаштовано куточок пам’яті Олекси Тихого, для якого дружина, Галина Устимівна, подарувала грамоти чоловіка, а сестра — книжки, над якими він працював. Укладено й видано книгу «Олексієво-Дружківка, відома й невідома». А на подвір’ї школи встановлено стелу на честь того, що тут працював великий патріот України. Від школи стартує велопробіг «Стежками О. Тихого». У родинній хаті, що в с. Їжівка, створюється музейний комплекс — козацька слобода. На базі департаменту освіти Донецької області вже проведено десять «Олексиних читань». Діти готують і захищають роботи, а переможці — їдуть до Києва, де зустрічаються з Левком Лук’яненком, Василем Овсієнком та іншими побратимами свого славетного земляка. Цьогоріч, нарешті, увінчалася успіхом боротьба активістів за перейменування вулиці Тухачевського на проспект О. Тихого, яка велася з 2009 року. Тепер — це найдовший проспект Європи (понад 50 км), який сполучає п’ять міст Донецької області зі спільною нумерацією.

Не все було просто. Підготовлений активістами двотомник Олекси Тихого, на який Київ виділив у 2012 році 70 тисяч гривень, не був віддрукований: замість 2 тисяч примірників, запланованих для шкіл і бібліотек, випустили лише «сигнальник». У 2014-у озброєні люди з «ДНР» (про це «Дню» розповів згаданий уже Є. Шаповалов) знищили в Дружківці пам’ятну дошку О. Тихому, а в селищі Олексієво-Дружківка на території школи, де він учився, а потім викладав, — його пам’ятник. У будинок Шаповалова сепаратисти кинули «коктейлі Молотова», потім захопили й оселилися в ньому. Після визволення селища СБУ оприлюднила вилучений у терористів «розстрільний список», у якому були всі члени «Товариства Олекси Тихого».

Ще один напрямок сучасної боротьби за Україну, за повноцінне повернення імен «донеччан, за яких не соромно», — боротьба за присвоєння імені Василя Стуса Донецькому національному університету, яку в 2009 році розпочали випускники та студенти цього вишу. Організатором виступила обласна молодіжна організація «Поштовх», створена на базі історичного факультету за ініціативою випускника 2009-го Юрія Матущака. «Поштовх» провадив різнопланову патріотичну роботу: масштабне вшанування жертв Голодомору, експонування виставки «УПА: історія нескорених» тощо, що свідчило про наявність нової генерації, яка прагне жити за законами вільного суспільства. Юрій Матущак, рядовий батальйону «Дніпро-1», загинув 29 серпня 2014 року під час виходу наших захисників з Іловайського котла так званим зеленим коридором...

Перед нами, сущими в Україні, стоїть надважливе завдання — пам’ятати кожного, хто добровільно поклав власне життя за нашу державу. Жертви правозахисників не були марними — їхню естафету підхопило нове покоління.

Аліна ПЛЯЧЕНКО,
кандидат філологічних наук, доцент.

P.S. Висловлюю щиру подяку «шістдесятнику» Мирославові Мисюку за надані матеріали.

А.П.