Комендант із Доманівки
Михайлові Славуцькому — 82 роки. Разом з дружиною Валентиною вони охоче відвідують заходи у рамках програми «Золота осінь людей похилого віку», виступають, діляться з друзями цікавими історіями із свого життя.
Уже багато років пан Михайло береже пам’ять про людину, яка у важкі часи Другої світової допомогла його родині вижити.
До війни Славуцькі жили в Одесі. Їхня велика родина налічувала 17 осіб. Дванадцятеро з них через приналежність до єврейського народу були розстріляні у 1941 році фашистами. Дідусь, який не захотів підкоритися німецьким наказам і не пройшов реєстрацію, запалив піч, закрив піддувало й отруївся чадним димом.
— Нас залишилося четверо: мама, нас, двійко дітей, та її рідний брат, — згадує пан Михайло. — Із єврейської колони, яку вели на Богданівку, нам вдалося втекти — навколо снували чутки, що всіх будуть розстрілювати. Ми переховувалися, як могли, але нас упіймали і знову відправли у Доманівку. Дорогою смерті людей гнали, мов скотину, не даючи жодної хвилини передихнути. На моїх очах вагітну жінку застрелили лише за те, що спробувала присісти, аби перепочити. Дядько, молодший мамин брат, весь час скаржився, що в нього болить нога, але ми просили його не зупинятися, бо це — кінець. Коли ж усіх пригнали в Доманівку і закрили у свинарнику, дядько зняв чобіт і, зітхнувши з полегшенням, одразу ж помер.
Славуцьких зосталося троє: мама Анна і двоє дітей — Еля та Меєр, якому тоді було вісім літ.
У 1942-у за наказом Антонеску розстріли євреїв припинилися, і в’язнів гетто почали відправляти на сільськогосподарські роботи. Так Славуцькі потрапили у село Забара, де працювали цілий рік, а згодом — у село Молдавка, де протрималися до кінця війни. Мешкали у власноруч облаштованій землянці з двох’ярусними нарами. Дуже мерзли. Головним наглядачем був румунський комендант із Доманівки, який часто навідувався до в’язнів разом зі своїм взводом. Він перевіряв, як працюють євреї, чи справно виконують свою роботу.
Про цю людину з великою подякою Михайло згадує й досі:
— Комендант намагався всіляко полегшити життя в’язнів гетто. Одного разу приїхав, щоб подивитися, чи всі вийшли на роботу. З’ясувалося, працювали лише ті, хто мав у що одягтися. Ті ж, що були босими і роздягненими, сиділи у землянках. Він вислухав маму, яка пояснила ситуацію, і виписав їй перепустку в Доманівку, де був жіночий комітет румунських євреїв, який нещодавно отримав допомогу від Червоного Хреста. Коли ж мама приїхала туди з проханням дати їй одяг для себе та для дітей, її вигнали зі словами: «Пішла геть звідси, більшовичко!». Комендант, дізнавшись, що мама нічого не отримала, дав їй 30 окупаційних марок. Мама поїхала на базар, купила мішковину та шматки шкіри й пошила нам одяг і постоли. Лише після цього наша сім’я почала виходити на роботу.
Памятаю, наглядачем у Молдавці був жандарм на ім’я Вася, який частенько лупцював в’язнів. Якось він так сильно побив сестру Ельку, що та не могла ні сидіти, ні стояти. Сестра поскаржилася комендантові, і той приструнив недоброго полі-цейського: «Ці люди й так нещасні, а ти ще й наважуєшся піднімати на них руку!». І пригрозив наглядачеві, що наступного разу відправить його на передову.
Наш комендант був добрим і справедливим, чесно розповідав нам про те, що відбувається на фронті. У 1944 році румуни почали відступати, і він прийшов попрощатися, але попередив, що незабаром сюди прийдуть німці та калмики, які славилися своєю дикою жорстокістю. Пропонував нам вибиратися під прикриттям румунських військ у Румунію, але ми хотіли повернутися до Одеси. Так і сталося — навесні 1944-го ми повернулися додому невеличкою групою тих, хто залишився.
Навіть у вовчій зграї буває хтось, не позбавлений людського співчуття і шляхетної вдачі. Завдяки цьому румунському офіцерові не лише ми зосталися живими — він допомагав й іншим. Я дуже хотів подякувати йому або комусь з його родини, але одразу після війни про це не могло бути й мови.
Уже в роки незалежності пан Михайло почав писати в різні установи, щоб знайти родичів доброго коменданта з Доманівки. Не так давно звертався на Перший канал румунського телебачення і в румунське консульство в Одесі, щоб відшукати бодай якісь дані. Результатів наразі нема. Сліди цієї людини загубилися у вирі часу. Втім, пам’ять про доброго коменданта з Доманівки передається із покоління в покоління врятованих ним євреїв.
Записала Ольга ФІЛІППОВА.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
050-55-44-203, 050-55-44-206
