Правозахисник Олекса Тихий, його однодумці і послідовники

На Донбасі, особливо в Донецьку, раніше та інтенсивніше, ніж в інших регіонах України, почалося безладне перемішування народів з денаціоналізацією і русифікацією. Боротьбу з цією проблемою донеччани розглядали як самозахист, розуміючи: Донбас демонстрував, що трапиться з усією Україною, в яке аморальне суспільство вона може перетворитися в майбутньому. Інтелектуали, вихідці з Донбасу (Іван Дзюба, Іван та Надія Світличні, Василь Стус та інші), усвідомлювали, що в таких умовах «національне лице мусило мати моральні чесноти, як по суті єдину форму самозахисту», — підкреслював один з патріархів дисидентського руху Євген Сверстюк. Тому поява «шістдесятників», людей, які заявили, відкрито й голосно, що не хочуть бути сліпими виконавцями волі партії, знаменує цілу епоху в боротьбі за права людини.

Кожен з учасників Гельсінської групи — яскрава особистість. Їхня самовідданість українській справі вражає. Пріоритетним для них є безсмертя духу: «Якщо не я, то хто?». Посіяне ними зерно зійшло рясно. Символічно, що нинішні добровольці, волонтери і всі захисники України успадкували ці патріотичні устремління. Ми є свідками того, що народждується нова генерація, яка хоче жити у вільному суспільстві. Неспроста й нинішня влада остерігається їхньої відчайдушності.

УГГ була створена після підписання 1 серпня 1975 року 33 країнами Європи та США і Канадою Заключного акта Наради з безпеки та співпраці в Європі. В гуманітарній частині цього документа всі країни (в тому числі й СРСР, забезпечивши таким чином статус найбільшого сприяння торгівлі із Заходом) зобов’язалися поважати права людини, внаслідок чого факти порушення людських прав уже не могли розглядатися лише як суто внутрішня справа країни. Вони входили у сферу міжнародного права. Правозахисники соцтабору з прийняттям Акта пов’язували великі сподівання. Перша Гельсінська група виникла в Москві, а 9 листопада 1976-го Олекса Тихий разом з Миколою Руденком, Левком Лук’яненком, Олесем Бердником та іншими виступив засновником Української. Аналогічні групи були створені також у Литві, Вірменії, Грузії. У Декларації УГГ сказано: «Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушення на території України Загальної декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінською нарадою».

Група діяла відкрито, всі її члени вказали свої адреси. Вона приймала скарги про порушення прав людини, а 6 грудня 1976 року оприлюднила Меморандум № 1, де йшлося про жорстокість вироків українцям-інакодумцям, використання проти них психіатричних лікарень, і подала список 68 політв’язнів, що відбували покарання у таборах і в’язницях у суворих умовах Півночі Росії. І хоча вже до 5 лютого 1977-го більшість її членів заарештовали, УГГ з перервами діяла до 1988-го. Громадські рухи правозахисного характеру бездержавних народів стали формою боротьби за визволення від тоталітарних та окупаційних режимів. Тому радянська влада нещадно знищувала їх.

Олекса Тихий вів активну просвітницьку роботу задовго до створення УГГ. Як стверджує його син Володимир у статті «Мова як доля. Штрихи до портрета Олекси Тихого», вміщеній у книзі «Мова — народ» (К., «Смолоскип», 2007), батько почав самостійно опра-цьовувати поставлені перед собою педагогічні й історичні питання після повернення з мордовських таборів у 1964-у. А відбув він 7 років суворого режиму й 5 років позбавлення громадянських прав за лист до ЦК КПРС з протестом проти введення радянських військ в Угорщину. Перед цим, у 1948-у, був засуджений (умовно) за критику кандидата в депутати. Як учителя за покликанням Олексу Івановича обурював жалюгідний стан на Донеччині освіти, культури й особливо — мови. Це знайшло яскраве втілення в статті «Думки про рідний Донецький край». Він посилав свої роздуми в редакції газет і до органів влади. Та жоден з них не був надрукований, бо «не вписувалися у загальну мажорну тональність преси». Володимир Тихий свідчить: «Творчий доробок батька діяв в інший спосіб: люди передруковували його статті і заяви, переховували в себе, передавали з рук у руки друзям і однодумцям. То була епоха «самвидаву».

«Тихий — це явище глибоко повчальне на всі часи. Це свого роду притча про вірність собі», — так оцінював свого соратника Євген Сверстюк. А ще він називав його «Дон-Кіхотом ХХ століття з обличчям європейського президента». Вперше це сказав на вечорі-спогаді про О. Тихого, який відбувся в Національному музеї Т. Шевченка напередодні перепоховання. А Василь Овсієнко, котрий, як Тихий і Сверстюк, пройшов усі кола гулагівського пекла, там зачитав уривки зі своєї статті «Повстав і поліг», де про Олексу сказано як про «людину глибокої внутрішньої культури. Він сам збудував себе, виховав, заґартував, закував у залізні лати воїна, постійно себе вдосконалював і цілком підпорядкував себе справі визволення України. Цілком свідомо поклав за неї свою світлу голову». А ще в статті наголошувалося: кожен політв’язень усвідомлював, «що він тут (в таборі) не сам за себе. Що він — на передовій, що стоїть перед лицем ворога з єдиною своєю зброєю: гідністю. А з гідності кожного українця складається честь народу».

(Далі буде)

Аліна ПЛЯЧЕНКО,
кандидат філологічних наук,
доцент.