Незламний Гелій Снєгірьов

У 1967-у новелу «Народи мені три сини», про події Другої світової війни, надрукував московський журнал «Новый мир». Її переклали кількома європейськими мовами. Після цього Гелій Снєгірьов здобув визнання як письменник. Під такою ж назвою у 1973-у вийшла ще одна збірка новел. Щоденник перебування у слідчому ізоляторі КДБ «Як на сповіді» 1979-го опублікував емі-грантський журнал «Континент». А ось «Роман-донос» та «Автопортрет, 66», що зберігалися у спецхранах КДБ, надруковані в Україні лише у 2000-х...

«Як і біль-шість із його покоління, був членом партії, — згадує Гелія Снєгірьова його друг, мистецтвознавець Вадим Скуратівський. — Та почав придивлятися, що діється довкола. Подружився із письменником Віктором Некрасовим, який тоді був одверто опозиційним до влади».

Через цю дружбу 1966 року Снєгірьова звільнили з посади директора студії хронікально-документальних фільмів, понизивши до режисера та сценариста. Коли 17 січня 1974-го кадебісти провели обшук на квартирі Некрасова, Гелій Снєгірьов примчав до друга — задля солідарності. Потягнули на допит і його. Влаштували трус у помешканні. Нічого особливого не знайшли. Тож взялися з іншого боку: почали обробляти, щоб підписав проти Некрасова якийсь папір. Відмовився категорично. Виключили з партії, зняли з роботи. Вигнали навіть із Товариства мисливців, щоб не мав права тримати зброю.

Якось рідний дядько Снєгірьова — письменник Вадим Собко — розповів, що його сестра, матір Гелія, 1930-го була свідком обвинувачення у справі «Спілки визволення України», яку сфальсифікували радянські спецслужби, щоб кинути за ґрати українських науковців і літераторів дореволюційного покоління. Від переживань матір Гелія захворіла й швидко «згоріла» у 36 років. Про процес «СВУ» в той час годі було щось довідатися, та ще жили свідки. Снєгірьов почав їх розшукувати, перечитувати старі газети. Й 1975-го написав оповідання про «СВУ» — «Мамо моя, мамо... або Набої для розстрілу». Є там такі слова: «Під корінь із гілками знищувала радянська влада українську інтелігенцію». Передав цей твір на Захід, але до виїзду за кордон публікувати не наважувався (у письменника стрімко почав падати зір, й приятелі обіцяли влаштувати лікування у Франції). Однак Віктор Некрасов, якого вже змусили емігрувати із СРСР, надрукував опо-відання в закордонному російському журналі «Континент» ще до виїзду автора. Гелія Снєгірьова почали викликати до міськкому й обкому партії. Довгі й виснажливі розмови. Вимога: письмово покаятися за антирадянські погляди, якщо ні — всій родині буде непереливки.

Роботи йому ніякої не давали. Тесть і дядько переконували «заспокоїтися». Після постійних сварок і скандалів пішла дружина. Та в Гелія Снєгірьова тільки зростала відраза до всього радянського. У квітні 1977-го, коли в СРСР гучно готували проект нової конституції, він опублікував на Заході відкритий лист радянському урядові. «Уся ваша нова конституція — брехня від початку до кінця», — писав у ньому. А наостанку відмовлявся від радянського громадянства.

Його заарештували 22 вересня 1977-го о 9.20, коли вийшов із дому й прямував з вулиці Тара-сівської в бік Ботанічного саду. Блакитним «рафіком» відвезли до слідчого ізолятора КДБ на Ірининській. Після обшуку й допитів доправили до камери. Вимоги ті самі: публічно відмовитися від «хибних поглядів», виступити з відкритим осудом друзів.

30 жовтня Гелій Снєгірьов оголосив голодування. Причину вказав таку: «На знак протесту проти 60-річчя Жовтня, 60 років насилля та брехні, проти нової конституції».  Його почали годувати примусово, вводячи поживну рідину через клізму. Перші дев’ять днів це допомагало, а потім, понад два тижні, — ні. Занепокоїлися, що письменник помре в ізоляторі, а його справа вже набрала розголосу на Заході. Відтак відвезли до Лук’янівської в’язничної лікарні.

«Досвідчені тюремники швиденько мене нагодували — у кайданках, із виламуванням рук, до хрусту в хребті», — згадує у щоденнику. «Під час примусового годування вони могли йому щось зламати в спинній системі», — припускає Вадим Скуратівський.

У березні 1978-го Гелія Снєгірьова почало турбувати серце. Поставили діагноз стенокардія. Його поступово паралізує — спочатку праву ногу, з’являються болі в стегні й усіх кістках. Відтоді ж перестає випорожнюватися, організм поволі затруюється. Померти Снєгірьову не дають, але й не лікують. Згодом його таки перевезли до Жовтневої лікарні. Внесли на ношах — був уже повністю паралізований, тіло нагадувало мумію. Зробили операцію на хребті. Та його стан дедалі погіршувався. Він вимагав відпустити його додому. Проте люди з КДБ хотіли викривальної статті,  тепер — у західній пресі, бо в емігрантських виданнях здійнявся галас про «справу Снєгірьова». Така «торгівля» тривала до самої смерті письменника наприкінці 1978-го. Причина в довідці про розтин: «Рак перед-міхурової залози з метастазами в усіх частинах тіла».

Коли друзі зійшлися до моргу на призначений час, виявилося, що Гелія Снєгірьова вже поховали півтори години тому. Тіло перед тим кремували. Уся процедура відбулася під наглядом кадебістів...

Поховано Гелія Івановича Снєгірьова поряд із батьком на Байковому кладовищі у Києві. Старший син, Вадим Кастеллі, — кінорежисер, автор стрічки «Вперед, за скарбами гетьмана!». Молодший, Пилип Снєгірьов, — лікар, опікується літературною спадщиною батька.

З нині сущих в Україні Гелія Снєгірьова знають далеко не всі, а він же стільки зробив, щоб ми не втратили людської гідності й совісті, щоб були вільними. Тож пам’ятаймо його — красивим і веселим.

Ярослав ШЛАПАК.