Повернення поета

Мені дуже хочеться зацитувати один із віршів цієї книги:

* * *

З-за лісосмуги світився лиман.
Стояли, мов храми, дні вересневі.
Нам трапився єгер, що у туман
Боявся стріляти у небо.
Він смерком заходив. Сідав на рюкзак.
Завше з рушницею, у витертих крагах,
Казав, що, стріляючи в небеса,
Можна поцілити в ангела.
Забувся той єгер.
В містах чи полях,
В авіатрасах, дорогах, морях,
Змучена буднями, плітками, скаргами,
Повториш до мене:
«В туман не стріляй!
Можеш поцілити в ангела».

Багато-багато літ тому (а познайомились ми з Василем далекого 1973-го) він цитував мені отой завершальний рядок цієї поезії: «В туман не стріляй! Можеш поцілити в ангела»… З гордістю розповідав, що цей яскравий поетичний образ високо цінував поет Андрій Вознесенський, з яким він був знайомий ще зі Львова…

В ті часи важкої реакції після легкої хрущовської «відлиги», звичайно ж, цей вірш не міг бути надрукований. «Готуючись» до ювілею хрещення Русі, совіцька пропаганда викреслювала навіть слово «Бог» і навіть таку поширену ідіому, як «Боже мій»… не кажучи вже про янголів… і про тих, хто в них таки стріляє…

Василь Сагайдак потрапив до Одеси не зовсім зі своєї доброї волі. В часи жорстокої «боротьби з українським націоналізмом» початку сімдесятих в Україні, коли були кинуті до в’язниць Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл і ще десятки патріотів; коли із навчальних закладів було викинуто сотні студентів просто за те, що вони не приховували своєї любові до своєї Батьківщини, був виключений із Львівського університету і молодий поет Василь Сагайдак. Недремне око «органів» продовжувало за ним пильно стежити і була реальна загроза реального ув’язнення…

Отоді хтось із старших мудрих друзів Василя порадив йому податись до Одеси, де було трохи тепліше і в прямому, і в переносному значенні цього слова… Переслідування були і тут, але, оскільки регіон був значно більш зросійщеним, то й «роботи» у КДБ з «українським буржуазним націоналізмом» було менше…

Втім, і в Одесі Василя не полишили у спокої «органи», хоча і дали можливість працювати на обласному радіо…

Я був студентом Одеського університету, писав вірші. Тож знайомство з Василем було, як то кажуть, неуникним.

Часто сиділи вечорами у його невеличкій, знятій за помірні гроші, кімнатці в комуналці на Пироговській. Кімнатка радше була схожа на шафу, маючи, може, метри чотири квадратних… Пили сухе вино ( «сухарик», як тоді ми його звали, чи міцне — «кріпак», як його звав Василь), читали вірші… Василь цитував з пам’яті самвидавські євтушенківські рядки: «Когда румяный комсомольський вождь // Нас учит, как писать стихи»…

Тоді в Одеській письменницькій організації були переважно південці — з Одещини, Вінничини… Сагайдак був «західняком». І чи не єдиним у нашому творчому осередку. І приніс він із собою не лише соковиту мову, пересипану галицьким діалектом, але й кращі зразки польської по-езії, вплив якої на сагайдакову поезію був від-чутним.

…Недовго пропрацював Василь в ідеологічній одеській установі — обласному радіо. За кілька років його було фактично витіснено до тодішнього міста Іллічівська у багатотиражну газету Іллічівського морського порту. Таке-от заслання. Але Сагайдак був невиправним оптимістом, й Іллічівськ для нього став близьким і рідним, а зовсім і не місцем заслання. Тут він жив і творив багато літ, аж до своєї передчасної смерті.

Саме в Іллічівську ним були написані кращі книжки «Сонетний двір», «Шипшина», «Яворові сани», «Повторення літа»… Саме там Василь виховав ціле покоління літераторів, людей, закоханих у поезію, керуючи літературною студією міста.

Був Василь Сагайдак людиною справді творчою у всьому. Це він вигадав українську поетичну «Південну школу», розповідаючи про яку, мені казав: «До Південної школи належать Нечерда, ти і я». І — що цікаво — ця літературознавча вигадка стала літературознавчим фактом. Нині вже сер-йозні науковці говорять про «Південну школу», розширивши її межі Миколою Вінграновським, Анатолієм Кичинським, Дмитром Кременем, Юрком Островершенком…

Іронізуючи, Василь ввів у наш дружній літературний обіг нове звання — «Кращий поет Півдня України», куди, залежно від свого настрою, «записував» то Бориса Нечерду, то себе, то мене…

Звичайно, як і всі ми, Василь не був янголом. Міг він безпідставно похвалити, міг безпідставно образити… Але ми — друзі — любили його і за те, і за те. Бо був він живий і справжній.

Незадовго до Василевої смерті відомий український поет, редактор культового часопису «Сучасність» Ігор Римарук включив до поетичного проекту «Ковчег» і книжку Василя Сагайдака «Повторення літа», при цьому високо оцінивши його творчий доробок: «Позбавлені тріскотні, псевдопафосу чи будь-якої фобії поезії Василя Сагайдака полишають його в числі найцікавіших поетів України на межі тисячоліть». Добре знаючи Ігоря — людину скупу на хвалебне слово, — можу посвідчити, що це не просто слова, це справді висока оцінка Василевої творчості.

Тож закінчити свій невеликий (та й неповний!) відгук про творчість українського поета Василя Сагайдака хотів би знову-таки пізнім віршем, який так перегукується із вищепроцитованим раннім:

Я народивсь під знаком Терезів.
Цікаво,
що лежить на правій шальці,
а що на лівій?
Жінка, що до зір
літати вміє, не розкаже вранці
про бачене у небі. Хоч давно
я серцем відчуваю, як здоймає
вона каміння з нього й заодно
зірки мої щоніч переставляє.
Мовчить вона,
мовчить і не навчить
за стільки болю в небесах літати.
Багато, певне, є страшних причин,
щоб я не знав,
ЩО МАЄ АНГЕЛ ЗНАТИ.

Василь Сагайдак повернувся. Ні, не так. Василь Сагайдак був і завжди буде тут, з нами.

Тарас ФЕДЮК.