Козацтво у Причорномор’ї: з історії становлення і боротьби

Найуспішніше воював з бусурманами кошовий Іван Сірко, що засвідчують у своїх спогадах автори «Історії Русів». Під його керівництвом були здійснені переможні рейди 1659, 1664, 1671та 1673 років під Аккерман, погром загонів буджацьких ногайців. Після смерті Сірка не давав спокою ворогам козацький полковник Семен Палій. Історики описують його звитягу з татарським військом 1694-го на річці Кодимі. Напади козацьких військ на татар не припинилися і в другій половині XVІІ ст. Влітку 1709-го після полтавської трагедії Іван Мазепа і Карл XІІ зупинялися на відпочинок у районі житломасиву Котовського та Пересипу сучасної Одеси.

У другій половині 1771-го кошовий Петро Калнишевський здійснив похід до Хаджибея. На початку 1774-го, по завершенню російсько-турецької війни 1768—1774 років, Хаджибей-Кочубей був визволений козаками.

Походи українських козаків на турецькі володіння підривали могутність османської імперії, чи і скористалася Росія. Прийшовши до влади, Катерина ІІ вирішила поневолити Україну і в 1764 році наказала ліквідувати Гетьманщину, а в 1775-у — зруйнувала Запорізьку Січ.

Близько 10 тисяч запорожців, щоб уникнути репресій та покріпачення, змушені були залишити рідну землю й піти в степове межиріччя Південного Бугу, Дністра та Дунаю. Питання формування та розвитку українського козацтва в цьому регіоні після ліквідації в 1775-у Запорозької Січі добре досліджене одеськими вченими. З цієї теми опубліковані ґрунтовні наукові розвідки, як-от «Козацтво на півдні України. 1775 — 1869» А.Д. Бачинського та О.А. Бачинської, «Одеса — козацька. На-укові нариси», «Історія Одеси й Одещини (кінець XVІІІ — 1914 р.). Історико-краєзнавчий нарис» та інші. У цьому короткому дописі автор лише доповнює деякі факти життя українського козацтва в одеському регіоні й узагальнює його участь у боротьбі за волю нашого народу.

У 1778 році турецький уряд прийняв запорожців у своє підданство й дозволив їм облаштувати Січ на Дністрі «між Бендерами й Аккерманом». Однак невдовзі під тиском Росії, яка не бажала виникнення нової Січі поблизу своїх кордонів, султан переселив козаків за Дунай.

Російський уряд робив усе можливе для того, щоб знищити Задунайську Січ, яка створювала постійну напругу в прикордонні, засилав своїх агентів, які переманювали козаків у Росію, намагався дискредитувати їх, іменуючи «невірними», «злочинцями». Та самі задунайські козаки аж ніяк не вважали себе зрадниками. В українських народних піснях і легендах задунайці завжди виступали як мужні і славні борці проти несправед-ливості, овіяні романтикою героїзму й любові до рідної україн-ської землі.

Руйнація Запорізької Січі стала національною трагедією українського народу. Царат знищив силу, яка впродовж трьох століть боронила українські землі від ворогів. Імперський режим не міг миритися з демократичним козацьким самоврядуванням, з тим, що Запорожжя як економічно, соціально, так і полі-тично не вписувалося в монархі-чний кріпосницький лад, бо було центром тяжіння всіх антифеодальних елементів, проводирем визвольного руху в Україні.

Знищення основної організації українського козацтва — Наддніпрянської Січі — не завадило  виникненню нових формувань такого зразка. Як пагони від великого дерева, виростають Чорноморське, Бузьке, Усть-Дунайське Буджацьке, Азовське, Дунайське козацькі війська.

Під час російсько-турецької війни 1787—1791 років  найактивнішу участь у бойових діях у Північно-Західному Причорномор’ї брало Чорноморське козацьке військо. Очолювали чорноморців колишні запорозькі старшини Сидір Білий, Антон Головатий та інші. У 1790-у—1791-у чорноморські піші та кінні полки і козацька флотилія із 48 човнів — «дубів» — відзначилися у битвах проти турецьких військ на Нижньому Дунаї. Силу їхньої зброї і відваги відчув ворог в успішних боях з турецькою флотилією, у десантних операціях під Кілією, Тульчею, Ісакчею, Браїлою, при Бадазі, Мачині, у знаменитому штурмі Ізмаїла.

Однак Чорноморське військо недовго перебувало в межиріччі Дністра та Бугу. Улітку 1792-го російський уряд ухвалив рішення про переселення козаків на Кубань. Далеко не всі чорноморці погодилися перебратися у чужий край. Багато з них оселилося в околицях Хаджибея. Вони служили в Чорноморській козацькій команді, брали участь у будівництві порту, розбудові міста Одеси. Частина їх проживала на Пересипу, частина — в районі Водяної Балки, частина — в навколишніх хуторах.

За Дунаєм, у Добруджі, після російсько-турецької війни 1806—1812 років задунайці створили свою військово-політичну організацію — Січ, яка зберегла внутрішній устрій Запорізької. Жили козаки не лише на території підвідомчої Січі, а й у багатьох інших населених пунктах нижнього Подунав’я, в тому числі у Вилковому та Кілії. Січ з її землями мала досить значну автономію. Козаки не платили ніяких податків і не виконували ніяких повинностей, крім військової.

Запорозькі та задунайські козаки стали першими поселенцями Одеси. Займалися зде-більшого рибальством або видобували черепашник у каменоломнях, з якого зводили перші міські будівлі.

З початком російсько-турецької війни, у 1787 році, російський уряд створив на півдні України «Військо вірних козаків» (на противагу «невірним» запорожцям), яке у квітні 1788-го отримало офіційну назву «Чорноморське козацьке військо».

У фарватері російсько-турецької війни 1806—1812 років та із заволодінням Росією Бесарабії постало питання створення Усть-Дунайського Буджацького війська із числа задунайських запорожців та місцевого населення. Формувалося воно швидкими темпами за прикладом Війська Запорозького. До нього вливалися втікачі-селяни, споді-ваючись позбутися феодального ярма. У 1856-у, у зв’язку з відторгненням від Росії внаслідок Кримської війни придунайської частини Бесарабії, до якої потрапили і деякі козацькі землі, військо перейменували на Новоросійське. У 1868-у з проведенням у Російській імперії військової реформи було ліквідоване. Дунайське військо було останнім козацьким оплотом на території України.

Українське козацтво відіграло значну роль у здобутті перемоги російської армії в російсько-турецьких війнах кінця XVIII — початку XIX століть, а також у заселені та економічному освоєнні південного краю, в розбудові його міст та інших поселень.

Мужність і героїзм, патріотизм, любов до волі і батьків, демократизм, взаємодопомога, високі моральні цінності — усе це козацтво залишило у спадок українському народові, а сам козак став еталоном найкращих людських якостей, виразником нескореного національного духу. Він підтримував у народі надію на визволення, запалював наступні покоління на боротьбу за кращу долю, за нашу державність.

Ми живемо в незалежній Украї-ні. Досвід формування україн-ської національної ідеї і боротьби за державність у козацьку добу став важливим чинником у здобутті та захисті нашої суверенності сьогодні. Світ шанує відважних, тих, хто знає, за що і за кого бореться. Таких, якими були українські звитяжці — козаки і повстанці в усі часи. І саме новітні лицарі з Україною в серці повернуть і славу, і волю нашій державі.

Микола БЕЗОТОСНИЙ,
кандидат історичних наук, доцент,
член громадської
організації «Козацьке товариство «Південна Січ».
м. Южне.