Де ти бродиш, наша доле?

Хтось чортихнеться: ох, нелегка це робота — із болота тягти бегемота. Але хто ж завів Україну у це болото, як не ми, бо самі ж обирали цю владу?!

Родина Дори і Віктора Таушанжи, скоріше, належить до першої, а не до другої категорії. Як то кажуть, не висувалися. Але й тут, схоже, наростав протест. Бо про них невдовзі заговорили всі.

— Чули? Віктор на околиці селища вже заклав фундамент під власний будинок і почав зводити стіни?

— І правильно робить, не все ж життя тулитися по чужих кутках та гуртожитках! — це інші.

Але невдовзі будівництво застопорилося: за які кошти зводити при мізерних зарплатах? Та ще й за будь-яку нікчемну, але потрібну довідку дай на лапу чиновникові.

Ось тоді й прокотилася вулицями та провулками ще одна новина:

— Чули? Дора їде на заробітки. До Італії. На два роки!

Одні засуджували Дорину рішучість.

— А Віктор? А мале дитя? Як їм без неї?

А ось голос начитаного:

— Подумаєш — Італія!.. Ще в давнину, набідувавшись удома, отакі, як Дора, відчайдушні, перетинали океан. На плотах, човнах! Відкривали там цілі материки. Там і знаходили свою долю. Про велику українську діаспору у Канаді знає весь світ. Їм і досі болить етнічна Батьківщина, вони й сьогодні допомагають Україні у боротьбі з Путіним…

Чула про всі ті пересуди і Дора. У неї самої було чимало сумнівів, але відчувала: іншого виходу нема.

Щоправда, збентежила стаття у газеті молодого емігранта з Одеси, що за зовом крові виїхав до Ізраїлю. А який заголовок! «Я вмер два роки тому!» — писав кривавими словами. Бо позаду залишив могили предків. Відірвав від серця своїх колег, з якими ділив журналістську долю в Україні. Його пекучі рядки за емоційним накалом не поступалися знаному в усьому світі «Полонезу Огінського», у кожній ноті якого — біль і туга за Батьківщиною.

Ця мелодія відомого поль-ського композитора крає серце людей різного етнічного походження, а особливо — серця українців.

Можна зрозуміти ностальгію емігрантів, що давно обрали собі іншу країну для постійного проживання. Але ось парадокс: чому, скажіть, ностальгуємо за Україною ми, які ніколи не полишали рідну землю, ми, сущі в ній українці? Бо прагнули і прагнемо жити в іншій Україні — правовій, справедливій, де б людину праці поважали, а не мали за ніщо. Щоб у новій Україні було затишно людям різного етнічного походження, щоб вона стала для кожного рідною матір’ю, а не суворою мачухою, як усі ці роки.

І тому, слухаючи ту мелодію, її печаль, кожен щирий українець думає вже не про суто своє, найпекучіше, а про долю України — бути їй незалежною чи знову опинитися під чоботом ро-сійського, путінського патронату.

Непокоять думки про бездарність, а то й зраду, наших очільників (невже не сяде на лаву підсудних Янукович?). Про злочинно, бездарно змарновані 26 років, про втрачені території, гібридну війну...

А хто відповість за мільйони наших співвітчизників, які у пошуках роботи нині розкидані по всіх континентах? Як не боляче, але це чи не єдиний спосіб допомогти вижити у цей тяжкий час своїм близьким. Бо сьогодні ми — країна мільйонів зайвих людей, постачальниця дешевої робочої сили для успішніших, благополучніших держав.

Ось чому вже знайома нам Дора Таушанжи зважилася на непростий крок у житті — стала однією з мільйонів заробітчан.

Італія... Країна Леонардо да Вінчі. Художник, вчений, філософ, винахідник. Гарібальді — полководець, національний герой. Джордано Бруно — монах-ізотерик, заживо спалений на вогнищі за наказом інквізиції… Італія, країна багатющої історії і культури.

Але жінка їхала туди не за туристичною путівкою. Робота! Заробіток! Власна оселя! Власна! Ось що гнало її туди.

На чужині їй поталанило більше, ніж іншим заробітчанам. У сім’ї доброзичливих італійців доглядала їхню стареньку, прикуту до ліжка, маму. Обмити, переодягнути, зварити їжу й нагодувати, а ще — уколи, крапельниці, таблетки — все встигала завжди лагідна наймичка. Не цуралася ніякої роботи, бо плата була пристойною і гарантованою. А втішало те, що якихось два роки — і вона знову буде вдома. Додому дзвонила часто. Переказувала гроші. Віктор добудував власний прихисток.

Додому Дора повернулася дещо іншою. У всякому разі вже могла порівнювати, як воно там і як тут, у нас. Перше, що її там вразило, — дороги, рівні, як стіл. По такій до іншого міста автівкою можна долетіти за п’ятнадцять хвилин, а по наших — не добратися і за півтори години. А ще — високі заробітки, стабільні ціни і впевненість у завтрашньому дні.

Тому, повернувшись на Батьківщину, передусім звернула увагу на свою довгу дорогу від маршрутки до рідної оселі — глибокі ями та вибоїни, а це ж погибель для ходової частини машини.

Вперше їхню шосейку одягли в асфальт зо двадцять років тому. Коштами громади, бо від влади хіба чогось дочекаєшся? Й от знову постала ця гостра проблема.

Ініціативна група — енергійна Надія Мошняга, Микола Аврамук, Петро Науменко, Юрко Іванько (до речі, теж колишній заробітчанин, працював у Росії). І, звичайно ж, Дора та Ірина Ізбаш. Ретельно підрахували, в яку суму обійдеться громаді оновлення дороги. Вийшло — по 1600 гривень з кожної оселі, а їх, цих осель, більше півтори сотні. Як на сьогодні, сума значна, коли згадати про податковий тягар, дорожезні ліки. Тому й вирішили, щоб до кожного двору приходила ціла група активістів, бо одного можуть і послати подалі — люди ж бо рахують копійки.

Стояла сорокаградусна спека, піт заливав очі. І так упродовж двох тижнів активісти ходили від оселі до оселі, бо не завжди заставали хазяїв удома, та ще й собаки у кожному дворі.

Здебільшого платили всі, погоджувалися, що справа вкрай потрібна. Хтось давав дві чи й навіть п’ять тисяч (від кількості машин).

Нерідко доводилося пояснювати, куди підуть гроші, і тут неперевершеними консультантами були Петро Науменко і Дора. Про неї казали: «Ну й Дора, ну й торпеда! Таких би до парламенту!».

Поки збирали гроші, на чоловіків чекала й інша робота: стежити за кожним КАМазом, що привозив асфальт, а згодом і за важкезним котком, який ту суміш рівняв і трамбував.

Так зусиллями мешканців селища було вдруге відроджено асфальтову дорогу. І всі зрозуміли, що гуртом, громадою можна змінювати  своє життя і побут на краще, не чекаючи манни з неба. А головне — до цієї спільної справи почали долучатися і так звані обивателі, ті, чия хата, як відомо, завжди скраю. І поповнилися ряди активістів.

Навіть пенсіонер з хворими ногами Михайло Бражник, який, до речі, ще працює, сьогодні не пройде по асфальту, не позбиравши кинуті недбальцями пожмакані папір, целофанові пакети та інше шмаття, бурмочучи сам до себе: «Ну й люди! Тут живуть і тут же смітять». Болять пенсіонерові ноги, бо робота стояча, але кидати її не збирається: дуже дорогі нині ліки. Це від Дори дізнався чоловік, як пенсіонери живуть в Італії. Не підробляють на медикаменти та прожиття, бо пенсії у них значно вищі від наших, і вдома не сидять, а подорожують по світу.

Після роботи в Італії вирівнялося життя сім’ї Таушанжи. Що ж, як відомо, під лежачий камінь і вода не тече. А тут не лежали —  діяли, навіть ризикували. Тому й такий результат: звели власний будинок, придбали меблі та «колеса». Донька вчиться у технікумі і співає у молодіжному клубі. Дивись — і з’явиться професійна вокалістка Вікторія Таушанжи.

Та чи не було б краще, щоб кошти на прожиття і всі потрібні придбання людина заробляла у себе вдома, в Україні, а не огиналася десь по закордонах? А це вже проблема і відповідальність не тільки наших високих временщиків, а й нас самих: чому таких недолугих та ненажерливих обираємо до влади?!

Сьогодні Дора працює в автодорожньому коледжі, у колі п’ятнадцяти-сімнадцятирічних юнаків. Роботою задоволена. Заклад вважається одним з кращих у системі, випускає затребуваних у нас фахівців: механіків, електромеханіків.

А от кого із нас не занепокоїть доля отого тринадцятирічного хлопчини, що на базарі торгує сливами і яблуками та все поглядає на небо? Дядько, який поруч продавав виноград, поцікавився:

— Чого це ти, хлопче, все дереш голову вгору?

— Та дивлюся, чи скоро звечоріє, — охоче відгукнулося хлоп’я. — Бо мені в нічну зміну.

Дивина: в тринадцять років у нічну зміну?! Розговорилися. Виявляється, хлопчина працює у господаря на великій свинофермі. Робота, каже, неважка, бо там усе за новою технологією: натиснув кнопку — і пішов до годівниці корм, натиснув другу — пішла свиням вода.

Робота йому подобається. «Виросту, — каже, — теж стану фермером». І враз пожвавився:

— А знаєте, яка новація народилася у нас? Господині, як відомо, охоче купують ошийок, бо з нього смачна печеня. А з однієї голови скільки тієї шиї? То у нас придумали: рубаємо весь хребет свині і продаємо ті шматки за ошийок. Купують залюбки. За ціною ошийка! Цей товар ми між собою називаємо «шия номер два».

Хлопчина вдоволено сміється, навіть не підозрюючи, що мимоволі видав секрет, за що йому може перепасти від господаря. Можливо, та «новація» і не торкається  кримінального кодексу, а от морального… Та й від ошуканих покупців можна отримати і по шиї власній.

Довірливий, роботящий і кмітливий юнак, майбутній фермер! Не в ті руки ти  потрапив, хлопче, не той  сьогодні у тебе наставник: ти ніколи не почуєш від нього про такі людські чесноти, як гідність, справедливість, доброчинність.

Яке ПТУ дасть тобі достойну професію, якою б ти гордився? Адже всі вони нині у підвішеному стані, бо держава скинула їх зі своїх плечей, передавши громадам. Та чи є у громад кошти на їх утримання?

То що, матимемо нові мільйони заробітчан по світах? Нові покоління зайвих людей в Україні? І яка доля чекає на цього, без сумніву, працьовитого, іні-ціативного, кмітливого хлопчину, який уже зараз відчув смак і навар від «шиї номер два»?

Майя ФІДЧУНОВА.