Смійтеся, люди, на здоров’я!

Сміятися, коли у нас така біда, якій кінця-краю не видно? Але біда — це все-таки скороминуща драма, а горе — трагедія на все життя. Для осиротілих діток, старих батьків, вдів, для наречених, які так і не стали дружинами…

Одне безперечно: ні біда, ні горе не спинять плину життя, воно триває і вимагає від кожного з нас реальних дій та особистої відповідальності у справі державотворення, захисту нашого суверенітету.

Тому все наше суспільство приречене звикнути до нового статусу — країни, що повсякчас живе під прицілом ворожої нам путінської імперії, а відтак має бути у повній готовності до рішучої відсічі ворогові.

Нові жорстокі обставини — бути Україні державою чи ні — вимагають від кожного з нас не тільки згуртуватися в один міцний кулак, а й рішуче поставити свою вчорашню мирну свідомість на рейки воєнного часу: Батьківщина — над усе!

І не треба плакати й сподіватися на чиюсь допомогу, тим більше, що є достойний приклад. Упродовж багатьох десятиліть у повному ворожому оточенні живе і процвітає дружній нам Ізраїль, та ще й допомагає нам, чим може.

То й справді — чи личить нам у найскрутніший час сміятися щиро, від душі з якихось суто буденних перипетій?

— Не тільки можна, а й треба! — кажуть учені-медики і мають для того купу доказів. Вони переконані: здоровий незлобливий сміх в арсеналі людини — велика зброя. І тому навіть існує таке поняття, як сміхотерапія. Лікарі знають: під час сміху розширюються судини, поліпшується кровообіг й організм у всеозброєнні протистоїть інфекціям.

Загальновідомо й інше: під час сміху у кров викидаються так звані гормони радості — ендор-фіни — чудодійна сила оздоровлення організму. Її ознаки в людині: енергійність, працьовитість, упевненість у собі. А нам, які лише 26 років тому здобули свою незалежність і лише вчимося будувати власну державу, ой як потрібні такі якості! Бо, до речі, підбадьорюючи когось сміхом, ми водночас підбадьорюємо і себе. А це ж який стимул працювати краще на кожному робочому місці!

Отже, сміймося, друзі, якщо є найменший привід і нагода. Тут сміхотерапія — наша неабияка зброя. А хіба не завдяки дружньому сміхові ми знаходимо порозуміння між собою, хіба не сміх сприяє наведенню дружніх мостів?

Та перейдемо від теорії до практики. Нагода переконатися в чудодійній силі сміху випала нещодавно мільйонам телеглядачів.

Телеведучий старанно і серйозно розповідав про оригінальні, причому традиційні, змагання чоловіків-бджолярів в одній із розвинутих країн. Підготовки майже ніякої: двоє учасників і два вулики. Кожен з претендентів має зняти штани й сісти оголеними сідницями на відчинений вулик, повний розлючених бджіл. У результаті під час нинішніх змагань перший сміливець зіскочив з вулика через три секунди, другий — десь через тридцять.

Шкода, що телеведучий не уточнив, чи були там уболівальники, а якщо були — то якою була їхня реакція.

Коли я розповідала у своїй родині про цей вид змагань — був не сміх, а гомеричний регіт. А я, розказуючи, через сміх ледве видавлювала із себе слова, доповнюючи їх руками і жестами. Такого реготу, буквально до сліз, стіни нашої оселі не чули з півдесятка останніх років.

А тепер уявіть собі регіт біля телевізорів у різних містах та селах і те, скільки життєдайного ендорфіну під час передачі ті двоє сміливців-іноземців вприснули у кров мільйонам!

Не випадково вчені-медики стверджують, що двадцять хвилин здорового сміху щодня подовжують життя людини на один рік (не плутайте сміх з насмішкою!).

Що сміх до сліз — це чудова життєдайна сила, я переконалася на власному досвіді. Річ у тім, що я, давно не молода людина, кілька тижнів до згаданої телепередачі почувалася кепсько та ще й з елементами депресії. Навіть подумалося: більше не візьмуся за перо. Але після сеансу тієї посиленої сміхотерапії несподівано в організмі відчула міцний стрижень і великий клубок енергії, який шукав собі виходу. До того ж з’явилася ще й злість на саму себе: може, досить самоаналізу? Геть думки про якесь нездоров’я та депресію!

Диво-дивне: то був голос мого внутрішнього двигуна, який відмовчувався кілька тижнів, і раптом його прорвало. Озвався — і рука сама потягнулася до пера, й на чистому папері з’явилися перші думки про сміхотерапію.

У той вогник підклав дровець, сміючись, і мій онук:

— Ти, бабуню, розкажи, як сама рятувала бджіл!

І знову сім’я покотилася від сміху.

Що було, то було, хоча й давненько. На журналістських дачах, що за Дофінівкою над лиманом, на моїй ділянці ріс розлогий кущ смородини. Одного ранку мене вразило, що гілля на ньому опустилося аж до землі під тягарем — не повірите! — сонмища бджіл. На кожному листочку вони щільно тулилися одна до одної і, певно, ще мирно спали під першими променями сонця.

Спершу в душі тривога: чому цілий рій покинув свого вулика і став безхатченком? Треба негайно рятувати, адже вони годують усе людство, і не тільки цілющим медом, а й садовиною, городиною, хлібом, бо ж основні запилювачі. Візьму, вирішила, скатертину, обережно накрию той кущ, і весь рій опиниться у моєму клунку. Потім у Дофінівці віддам комусь із бджолярів.

Була саме неділя, на дачах копошилися хазяї, а я зі скатертиною — до куща, що аж у кінці картопляної грядки.

А далі сталося те, що сталося. Бджоли зламали весь мій план — розлюченою хмарою піднялися вгору, й кинулися на мене. Треба було бачити, як, увімкнувши третю чи якусь ще там швидкість, я не бігла, а летіла до свого рятівного будиночка в щільному оточенні кусючих комах. Вони несамовито дзижчали, я їм у відповідь щось кричала, а всі дачні ділянки лягали від сміху. Сміялася навіть сусідня Олександрівка, що по той бік лиману.

І все-таки той свій недолугий вчинок вважаю не поразкою чи ганьбою, а навпаки — один-нуль на мою користь. Уявіть, скільки позитивної енергії отримала в ті хвилини вся дачна аудиторія! Крім того — жодна бджола не вжалила мене, бо так і не наздогнала. А чого вартий урок: починаючи якусь справу, обов’язково зваж усі свої можливості! Це ж треба було бути такою необачною: спробувати зібрати рій бджіл у клунок! Хіба це якесь цуценя чи кошеня?..

О, кошеня! До речі, і про нього. Це вже інша історія з тієї ж таки дачі.

Воно нявчало десь на грядці картоплі — певно, хтось викинув або відбилося від мамки. Маленьке, сіреньке, нічого особливого. Треба найперше нагодувати. Простягла до малого руку і зразу ж зрозуміла свою необачність, бо не я його взяла, а воно, здичавіле, вчепилося у моє зап’ястя всіма кігтиками чотирьох лапок, а для певності ще й гострими зубами. Рука зарясніла краплинками крові, але ні болю, ні злості до кошеняти не відчула. Навпаки, була вражена, побачивши його очі — великі, а головне — сині-сині, як вечірнє небо, такої синяви не доводилося бачити у жодної людини.

Так ми і завмерли на якусь мить: я, схилившись над кошеням, полонена його очима, а воно — не відпускаючи мою руку. Нарешті висяча поза йому, мабуть, обридла, воно легко стрибнуло в кущі — і навтьоки від мене. Тільки його й бачила.

Історії з кошеням — літ та й літ, а та синява і досі зігріває мою душу, гормони радості й тут працюють, навіть без сміху.

І резюме: не озирайтеся осудливо на тих, хто між похмурих облич голосно сміється.

Саме сміх відрізняє людину від тварин. Радіймо, що ми, попри все, ще не розучилися сміятися, бо сміх об’єднує, згуртовує, як згуртованими були проти свого ворога ті бджоли-безхатченки, сміх надихає. Труд усміхнених, вмотивованих людей, на думку вчених, — найпродуктивніший. І саме такі люди, такий народ, усупереч усім негараздам, збудує нову, правову, процвітаючу Україну. Смійтеся, люди, на здоров’я!

Майя ФІДЧУНОВА.