Аргентинське танго

У провінції Місьйонес їм виділили 25 гектарів землі, підйомні та безвідсоткові кредити для за-снування свого господарства. Але не все було так просто. На тій ділянці стояв ліс, який треба було вирубати, викорчувати пеньки і таким чином перетворити її на орну землю. Це були не українські чорноземи, а ґрунти якогось червонуватого кольору, але й на них за належного догляду добре родили тютюн, чай та місцева рослина для виготовлення бомбілі — традиційних тут смаколиків. Не пішли димом і зрубані дерева. Семен, на тамтешній лад Симон, знався на деревині, був майстровим чоловіком, умів виготовляти гарні меблі, тож заготував її для майбутніх речей та будівництва власного будинку.

Минув час і він звів свій дім, придбавши ділянку під Буенос-Айресом. А в 1936-у в сім’ї народився Альберто. Після закінчення початкової школи син вступив до національного коледжу. Паралельно відвідував ще й художню школу, де вчитель на прізвище Бранчеси відкрив йому шлях у світ мистецтва. Старанно займався хлопчина і спортом. Залишилося у пам’яті, як за першість у юнацьких змаганнях йому як приз надали можливість здійснити політ у літаку над містом. І досі, як дорогу реліквію, зберігає він спортивний кубок, привезений з Аргентини. Саме в студентські роки стежка Альберто перетнулася зі стежкою Хорхе Маріо Бергольо. У них було багато спільного: обидва вийшли з родин емігрантів (батьки Хорхе приїхали з Італії), народилися в один і той же рік, були атлетичної статури. Хто тоді знав, що минуть роки і Хорхе (це ім’я залишилося в миру) стане главою Ватикану?!

Довідково. Принагідно коротко нагадаємо про поступ нинішнього глави Католицької церкви. За першою спеціальністю він — хімік-технолог, але за молодих літ відчув здатність залучати людей до церкви. Здобув духовну освіту, добру репутацію і міжнародний престиж. На конклаві у 2013 році був обраний Папою Римським, 266-м за рахунком.

Відомо, що Франциск співчутливо ставиться до нашої держави та українців, які постраждали на сході країни. Зокрема, під час традиційного Пасхального звернення у квітні цього року він, як передало радіо Ватикану, сказав: «Хай Добрий Пастор допоможе Україні, яка досі обтяжена кривавим конфліктом, знайти згоду і супроводжує ініціативу, спрямовану на полегшення горя тих, хто страждає від його наслідків». Крім того, гуманітарна акція Папи Римського зі збирання коштів для потерпілих від війни українців стала безпре-цедентною за всю історію Католицької церкви за розміром наданої допомоги — близько 18 мільйонів євро.

Царівна у кришталевій труні

Хто цікавився історією Аргентини, той не міг не запам’ятати ім’я легендарної жінки — Еви Марії Дуарте де Перон, дружини колишнього президента країни Хуана Перона. Її справедливо називали символом служіння народу і мадонною бідняків. А як ще можна було назвати ту, яка стала хрещеною матір’ю для 7800 дітей із най-бідніших верств населення, регулярно виплачувала премії за відмінне навчання тисячам школярів і студентів, безоплатно роздала тим, хто мав гостру потребу, дві з половиною тисячі квартир?!

Коли вона померла (1952-й), Аргентина поринула у велику скорботу. Аби віддати їй данину шани, на церемонію прощання нескінченним потоком, навіть з найвіддаленіших провінцій, ішли люди. Були серед них і студенти Хорхе та Альберто, які тоді й познайомилися. Чергуючись з іншими юнаками, вони по 45 хвилин стояли у почесній варті.

Певно, обом запам’яталася і така деталь: тіло Еви Перон було забальзамоване і поміщене в кришталеву труну, яка трималася на скляній плиті, підвішеній на прозорих ланцюгах. Як у казці. Втім, життя — не казка. У 1956-у в Аргентині стався військовий переворот. Усі статуї Еви бу-ло знищено, її книги — спалено на площі, а тіло надовго таємниче зникло...

Чим завадив будівничим комунізму звичайний молитовник?

У 50-х роках минулого століття над колишнім Радянським Союзом привідкрилася «залізна завіса». По всіх-усюдах поширився заклик: «Всі прапори світу — до нас у гості».

Ось Альберто й вирішив відвідати країну, де народилися його батьки. Він сів на круїзний лайнер, який спочатку зайшов до Африки, а потім — до Європи. Тут, побувавши в кількох європейських державах, дістався до кордонів СРСР й одразу отримав негативне враження.

Пильні митники відібрали у нього, на їхню думку, крамольні книжки, іноземною мовою, до яких причислили й молитовник. А в Луцьку вилучили й паспорт, оскільки з’ясувалося, що він в’їхав у заборонену зону. Тоді Альберто сів на поїзд до Москви, щоб попросити захисту в аргентинському посольстві, однак люди в цивільному і міліція зняли його з потяга.

Йому ще й пощастило, бо коли через рік на Батьківщину приїхав батько, його заарештували, судили закритим судом і відправили відбувати покарання в один із мордовських таборів. Лише у 1961-у дозволили повернутися до Аргентини.

— Ситуація на Волині у повоєнні роки, — згадує пан Альберто, — була жахливою. Спілкуватися треба було лише російською. Хто мав необережність мовити слово українською, вважався ворогом народу (якого?!). Мої колеги по спільній роботі в луцькому кооперативі «Укоопхудожник» пошепки радили мені залишити заборонену зону.

Альберто так і вчинив. Звернувся до Міністерства освіти УРСР, засвідчив свої професійні здібності, які експерти оцінили на рівні третього курсу художнього училища, і був направлений на навчання в Одеське державне художнє училище ім. М. Грекова, котре закінчив у 1960-у. Ще навчаючись, працював у товаристві «Художник», а згодом — в Одеському відділенні Художнього фонду СРСР, із 1975-го по 2000-й — начальником живописного цеху.

Чи міг би Альберто Павлюк знову перебратися до Аргентини? Так, нагоди для цього були. Він не раз там гостював, але завжди повертався в Україну. Життя тут поступово налагодилося, прийшли визнання і непоганий заробіток. В Одесі наш «аргентинець» одружився з артисткою балету Наталією Матвєєвою, разом виховали двох дітей: Ігоря і Тетяну.

Довідково. Альберто Павлюк у своїй творчості зберігає традиції південної школи. Працює в техніці олійного живопису у жанрі пейзажу, натюрморту та портрету. Художні здібності, вважає, у нього від батька. Той, майструючи меблі, там, у Місьйонесі, вирізьблював з дерева казкові мережива. А син і собі малював їх сірником на ущільненому піску.

У доробку митця — сотні полотен, пронизаних любов’ю до України. Нестандартністю мислення позначена серія портретів Тараса Шевченка. Рідні краєвиди, милі обличчя постають на картинах «Україна, україночки», «Збирання врожаю» та інших. Поряд з фундаментальними мотивами — камерний, як-от «Кульбаба», яка нагадує, що щастя — річ нетривка і його слід вельми шанувати.

До цього слід додати, що Альберто Семенович ніколи не був мовчазним спостерігачем за тим, що відбувається в Україні. Чи не найяскравіше ця позиція виявилася у захисті української мови.

«Коли ми, українці, забули, що ми — українці?»

Розчарований мовною ситуацією в Одесі, Альберто Павлюк звертається до народного депутата В’ячеслава Кириленка (2012) і до заступника голови Верховної Ради Руслана Кошулинського, який очолював тимчасову спеці-альну комісію ВР з підготовки проекту закону про розвиток і застосування мов в Україні (2014), привертає увагу до проблеми департаменту освіти облдержадміністрації (2014), висловлює свою незгоду щодо мовної політики в листі на адресу Державного комітету телебачення і радіомовлення України (2015)...

Пан Альберто міг би повторити услід за поетом Віктором Барановим:

Я запитую в себе,
питаю у вас, у людей,

Я питаю в книжок,
розглядаюсь на кожній сторінці:

Де той рік, де той місяць,
той проклятий тиждень і день,

Коли ми, українці,
забули, що ми — українці?

Всі чиновники дякують пану Альберто «за активну громадську позицію», але що з того? Прогуляйтеся вулицями і ви почуєте, як спілкуються люди. Про що це свідчить? А про те, що заходи, які вживаються для повноцінного утвердження української мови як державної, недостатні і не виконуються як слід. «В Аргентині, — каже мій співрозмовник, — якщо людина не володіє державною мовою, кастильяно-аргентино, вона ніколи не стане державним службовцем. А в Україні — будь ласка…».

Обнадіює відповідь лише з Комітету з питань науки й освіти Верховної Ради, яка надійшла на адресу Альберто Павлюка у червні цього року за підписом першого заступника голови комітету Олександра Співаковського. У ній, зокрема, йдеться:

«Я поділяю Вашу стурбованість стосовно державної мовної політики незалежної української держави, яка, у разі її неефективності, може поставити під сумнів саме існування держави Україна. Тому цілком підтримую Вашу тезу, що державним пріоритетом в Україні повинні стати розвиток та утвердження української мови у сфері освіти.

У Комітеті з питань науки і освіти знаходиться на доопрацюванні до другого читання проект Закону України «Про освіту», який у тому числі своєю статтею 7 регламентує освітньо-мовне питання. Хочу підкреслити, що одним із завдань, яке стоїть перед законопроектом, є припинення тенденції витіснення української мови, розширення її функціонування у всіх сферах суспільного життя, у першу чергу в сфері освіти, та зменшення мовної диференціації районів України».

Що ж, поживемо — побачимо, як цей закон виконуватиметься.

Втім, повернімося до листування з Папою Римським.

«Папа Римський дякує за чемний жест»

Однієї травневої ночі Альберто наснилося, що він написав понтифіку листа, в якому згадав Буенос-Айрес, прощання з Евою Перон, їхнє знайомство і свою долю. На ранок він відігнав від себе думки про цей сон. Але те нічне видіння знову і знову поверталося до нього. І тоді він справді написав главі Ватикану.

Відповідь не забарилася. Асесор (помічник) Верховного правителя Святого Престолу пові-домив:

«Папа Франциск дякує за чемний жест і просить Господа огорнути люб’язністю адресата, а заодно молитися за нього. Він передає Вам і Вашій родині, усім близьким та знайомим своє Апостольське благословення».

Альберто подякував за добрі слова та знімок і запропонував понтифіку з його високого дозволу передати у подарунок свій ескіз чи етюд.

Наостанок ще про таке. 35 літ тому в Одесі у будинку на вулиці Грецькій, 19, у його нежитловій частині було створено десять студій для художників, у тому числі й для Альберто Павлюка. Згодом з метою підтримки національної культури їх було передано митцям у безстрокове безоплатне користування. Але зараз, по суті, відбувається витіснення художників звідти, бо як інакше можна розцінювати затіяний тут тривалий ремонт?

— Як можна творити в неприйнятних умовах, коли все покрилося шаром пилу, коли відключено воду, хоч я справно оплачую комунальні послуги? — бідкається Альберто Семенович.

Справді, виходить парадоксальна ситуація. Коли керівників міста чекає поїздка за кордон, вони нерідко звертаються до митців з проханням надати свій твір для подарунку зарубіжним партнерам. І ті завжди відгукуються. А хто ж піде назустріч їм, митцям, аби вони продовжували уславлювати Україну і зокрема Одесу?

Не гнівімо Бога!

Валентин ЩЕГЛЕНКО.