«Високе, як віки, вкраїнське небо...»

І яка ж вона прекрасна, яка чарівна, приваблива, мила, наша рідна Україна, побачена їхніми очима, кожним люблячим серцем! Яка вона багатолика, яка різнобарвна, квітуча на пейзажах Оксани Здоровецької, Наталі Лози, Олександра Вербича, Сергія Лозовського. Якою повноводою бачить її Валерій Цонін, загадковою — Микола Потужний. Яка вона замріяна, в подиві задивлена у себе саму в роботах Василя Сада, Луки Басанця. І яка утаємничена у свої барви, у свою внутрішню сутність у творах Сергія Савченка, Світлани Юсим. І яка мудра та войовнича у Тетяни Маслової в образі Лева-характерника, рішуче налаштованого оборонити свою землю… І якою безмежно талановитою, геніальною у творенні, захопленою творенням постає перед нами у скульптурі Олександра Коваля — ми немовби чуємо ті звуки, що їх видобуває зі свого інструмента молодий саксофоніст. Як оця юна матір, вона все ще при надії, уся заглиблена в себе, зосереджена у собі самій, бо от-от народить нове життя — а якраз такою побачив її скульптор Микола Худолій. Вона вся — в чеканні свого зоряного часу, омріяного багатьма поколіннями, оплаченого важкою працею й навіть життям самим — життям багатьох її щонайкращих, найшляхетніших дітей.

Деякі з тих імен, відкриваючи виставку, нагадав художник Сергій Савченко — заступник голови організації з творчих питань, який немало доклався до того, щоби виставка вийшла такою репрезентативною, такою, сказати б, одеською, а водночас — як завжди — на найвищому рівні українською. Бо таки вже не раз на різних виставках озвучувалося: одеських мистців упізнають за їхніми творами одразу ж, де б то не було — чи в столиці, а чи в будь-якому іншому місті. Але про це — хіба що до слова. Тому що урочисте відкриття виставки відбувалося в контексті святкування Дня Незалежності, що й засвідчили виступи. Як-от письменника і краєзнавця Олега Олійникова, котрий у часах тоталітарного тиску на людину, на все національне разом з друзями, про яких також не забув сказати, мужньо нагадував одеситам про те, що вони таки українці, що народжені вільними… І професора історії Тараса Гончарука, котрий нагадав присутнім про тих багатьох одеситів, що творили нашу незалежність. Нині, коли відзначаємо 100-річчя Української революції, потрібно було б пам’ятними таблицями на тих уже історичних будинках увічнити їхні імена, й тут зацікавленість одеських художників постає очевидним творчим завданням.

«Тут говорилося про те, що наша влада не виявляє особливої зацікавленості в розвитку української культури, — зауважила письменниця, колишня дисидентка Галина Могильницька. — Та зважмо й на те, які важкі часи ми переживаємо зараз. Ми з вами — громадяни Української держави, котрі виборювали її, хотіли, щоб вона постала. І прагнули виразити себе в цій державі як українці. Тому не будемо нарікати, будемо радіти тому, що маємо». І прочитала вірш, присвячений народному художникові України Андрієві Антонюку, який закінчується словами:

Високе, як віки, вкраїнське небо
Вгорі палає золотим руном.

Тож нехай завжди палає для кожного високе українське небо золотим руном, яке треба здобути будь-якою ціною.

За усталеною традицією, дипломами правління відзначено три кращі роботи виставки. Цьогорічними лауреатами стали Наталя Лоза («Ранок у яхт-клубі»), Анатолій Горбенко («Сімейний оберіг») і Микола Потужний («Плин часу»).

Пречудовою піснею «Журавлі високо пролітають» завершив свято родинний дует із Чорноморська: Ксенія Стеценко, до слова, також художниця й учасниця виставки, із сином Яромиром.

Роман КРАКАЛІЯ.