«На зорі мене, мамо, збуди...»

В кожного з них
мама є,
Ти ж для всіх одна.

Сьогодні ми розповімо про одну таку маму для всіх — вчительку початкових класів, вчителя-методиста вищої категорії Марію Юхимівну Кустол (Лисенко), яка своєю багаторічною працею здобула авторитет серед учнів і батьків, серед громади.

На зорі

На зорі мене, мамо, збуди,
Хоч на дворі весни перешум.
Я тобі від криниці води
На цілісінький день наношу…

У цих пісенних словах — щемкий спогад про юність, яка з кожним днем, з кожним роком віддаляється від кожного з нас. Так, сьогодні більшість уже звикла до водогону, до того, що вода сама прибігає до наших квартир. Та в пам’яті Марії Юхимівни, коли згадує власне дитинство, постає криниця, цямрина, корба, обриси рідних місцин і найдорожчих людей — батьків.

Виросла у працелюбній сім’ї. Батько — Юхим Полікарпович — був колгоспним бригадиром, а мати — Килина Юхимівна — працювала в ланці. Обоє — цілий день у полі. Отож діти мали прибрати в оселі, нагодувати і напоїти птицю, худобу… «Ми й гралися лише тоді, коли пасли корів», — згадує співрозмовниця.

Великий вплив справила на неї мальовнича природа Полтавщини, де минули молоді літа.

Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? —

запитував Павло Тичина. Марія Юхимівна знає. Її рідне село так і називається — Липове, і розташоване воно посеред листяного лісу: дерева і хати, хати і дерева… Навесні довкола — море пролісків. А поруч — річка Многа, яка тече до Удаю, а той — до Сули… Благословенний край! Це тут, у Чорнухах, народився український мандрівний філософ, поет, байкар і педагог Григорій Сковорода.

Філософи помітили, що все тече — все змінюється. І справді, не те тепер Липове, не та тепер Многа. Річка пересохла, село вимирає, а молодь подалася до міст…

Заповітна мрія

Марію покликала в дорогу мрія — стати вчителькою. Після восьмирічки закінчила Лохвицьке педагогічне училище і за спрямуванням приїхала до Роздільної, а вже потім, працюючи в школі, отримала ще й диплом Одеського педагогічного інституту (тепер — університет) імені К.Д. Ушинського.

Свій професійний шлях розпочала у 1969 році. Спочатку працювала у Старостинській школі, потім впродовж багатьох років — у Роздільнянській школі №1 (тепер — гімназія), в якій колектив був для неї великою дружною сім’єю, а тепер продовжує трудитися в Слобідському навчально-виховному комплексі. Я поцікавився, скількох вона навчила дітей. Вийшло десь близько трьох тисяч.

Колишні її учні, які вже самі стали батьками, ведуть нині до Марії Юхимівни своїх першачків, бо знають, що вміє доступно пояснити матеріал уроку, подбати, аби зрозуміли тему і могли самостійно справитися із завданнями. Вимоглива, справедлива і терпелива. З розумінням ставиться до дитячих витівок, потім завжди пояснює, чого робити не слід. Малеча їй довіряє…

Прикладом для Марії Юхимівни є знаний український педагог, публіцист, письменник Василь Сухомлинський (1918 — 1970). Коли його якось запитали «Що було найголов-нішим у вашому житті?», він без вагань відповів: «Любов до дітей». Ці слова заслужено може повторювати і Марія Кустол. «Я працюю вчителем майже піввіку, — каже вона, — і жодного дня не пожалкувала про вибір професії».

Зі скриньки педагогічної мудрості

Марія Юхимівна вже могла б написати і видати й свої методики з навчання малечі, адже має величезний досвід.

— Діти, — зауважує вона, — приходять до школи з бажанням учитися, і дуже важливо не відбити у них цього потягу. Адже вчитися охоче завжди краще, ніж вчитися з примусу. Тому прагну підтримати їхній інтерес до пізнання, урізноманітнюючи подачу нового матеріалу всілякими цікавинками: загадками, скоромовками, лічилками, сюжетними віршиками, які інколи складаю сама. Не можна кричати на дітей чи, ще гірше, лаяти їх, що, на жаль, дехто собі дозволяє. Коли вчитель розмовляє з дітьми нормальним тоном, у класі панує тиша. І навпаки: вчитель кричить — і діти галасують. Яка з того користь?! Вкрай важливо згуртувати школяриків, подбати, аби клас був дружним. У цій справі моїми помічниками стають конкурси, концерти, екскурсії…

— У новому законопроекті щодо освітньої реформи, — продовжує моя співрозмовниця, — йдеться про тісніше залучення батьків до навчального процесу, буквально, до коригування програм. Можливо, це й добре, але головна місія батьків, як на мене, полягає в іншому: поставити дитину на правильний шлях, привчити до посильної праці. У народі кажуть: землі кланяйся низько — до хліба будеш близько. Це знаю з власного досвіду. Мої діти виросли працелюбними, бо знали, що і звідки береться. Коли ми з чоловіком заходилися будувати дім, нам довелося сутужно. Щоб поповнити сімейний бюджет, орендували у колгоспі ділянку землі і, як справжні аграрії, паралельно з основною роботою зайнялися вирощуванням сільгосппродукції. І з нами поряд працювали діти.

— Мені дуже імпонує той факт, — додає Марія Юхимівна, — що Слобід-ський НВК, який очолює досвідчений фахівець Людмила Вікторівна Кінзерська, має свій садок і город, фрукти та овочі з яких урізноманітнюють повноцінні шкільні обіди. Старшокласники допомагають дорослим збирати врожай, а меншенькі наочно бачать, звідки беруться вітаміни.

Через усі справи, переконана, має проходити тема утвердження любові до Вітчизни. Той же Василь Сухомлинський писав:

Я був на далекій чужині,
Там небо таке ж голубе,
Та тільки нема Батьківщини,
Нема там, Вітчизно, тебе.
Бо в ріднім краю над землею
Чистіша і глибша блакить.
І сонце Вітчизни моєї
Яскравіше в небі горить…

Слово про «Буквар»

Чи помітили ви, яку книжку тримає в руках Григорій Сковорода на своїх прижиттєвих портретах? «Буквар миру». І слово «мир» філософ трактує як людську спільноту і «мир» як спокій.

А Тарас Шевченко?! Яку останню книжку він написав і видав? Україн-ський «Буквар». Наражаючись на криві посміхи, мовляв, докотився від «Кобзаря» до «Букваря», поет уперто працював над цією книжкою і наприкінці життя видав її. Бо знав: хто має школу, той має народ.

…Аби оновити «арсенал» «Букварів», які в дитячих руках, трапляється, швидко «згорають», Марія Юхимівна звернулася до керівника підприємства «Обрій», і Дмитро Володимирович Добровольський надав благодійну допомогу, придбавши для Слобідського НВК кілька десятків новеньких підручників для першачків.

Маминою стежкою

Вчительською стежкою пішли і двоє дітей Марії Юхимівни. Наталія закінчила Білгород-Дністровське педучилище та Південноукраїнський педагогічний університет імені К.Д. Ушинського і тепер працює вчителем початкових класів у першій школі-гімназії Роздільної. Як і мама, вона користується повагою в колективі і любов’ю дітей. Удостоєна звання «Вчитель року».

Віталій теж навчався у згаданому виші, працював у Старостинській школі одразу у трьох іпостасях: вчителя фізкультури, класного керівника й організатора позакласної роботи. Енергійний, активний, діяльний, він успішно справлявся з усіма обов’язками. Щоправда, одружившись, аби гідно забезпечувати власну сім’ю (чого, на жаль, не зробиш на вчительську зарплату), полишив улюблену професію. Нині живе і працює в Іспанії.

Допомогла українська пісня...

Якось Марія Юхимівна, приїхавши на гостину до сина, зі своєю онукою Віолетою, яка тоді ще була у візочку, пішла на прогулянку і заблукала у незнайомому місті. «Наче й запам’ятовувала, куди йду, — згадує вона, — але все одно втратила орієнтацію. Потихеньку наспівую улюблені пісні «На зорі мене, мамо, збуди» та «Чорнобривці»… І сталося диво: до мене підійшла незнайомка, яка почула мелодію. Потім з’ясувалося, що її чоловік працює разом із моїм сином. Вона й провела мене додому».

Перегорнувши літературу про іспансько-українські стосунки, я зауважив такий цікавий збіг: при Товаристві дружніх та культурних зв’язків «Україна — Іспанія» існує ансамбль «Червона калина». І такий же колектив створено у складі Роздільнянського хору ветеранів, у якому співає й Марія Юхимівна. Так рослина-символ калина своїми китицями об’єднує український та іспанський береги.

Журавочка

Нині, на жаль, Марії Юхимівні не до пісень: недавно пішов із життя її чоловік Валерій Васильович, який був зразковим сім’янином і залишив по собі світлі спогади.

Як же швидко промайнули літа їхнього подружнього життя! Ось клуб у Чобручах, Валерій грає на гітарі… Після закінчення морехідного училища він, механік великих морозильних установок траулерів, їде на Камчатку… Рейс — дев’ять місяців. Спілкування — радіограмами… Непросте рішення: море чи сім’я?.. Ось уся щаслива родина на риболовлі. Валерій тримає на руках сома, хвіст рибини звисає до землі…

У журливі дні нашу журавку не полишали рідні, близькі і друзі. А подруг у неї — уся освітянська спільнота і цілий хор. Про кожну учасницю цього співочого колективу можна розповідати годинами.

Ось, скажімо, Валентина Степанівна Ковальчук. Це разом з нею після закінчення Лохвицького педучилища Марія Юхимівна приїхала до Роз-дільної. І знаєте, яку я помітив особливу деталь? Дівчата, крім особистих речей, привезли до нас партитуру пісні «На зорі мене, мамо, збуди», яку написав викладач того училища Юрій Левада. Відтоді і співають її дуетом.

Серед найближчих людей — Марія Петрівна Шкурко. За фахом — зв’язківець. Вона й у житті єднає людей. Має співчутливу душу і володіє найкращими людськими якостями. А ще — Лідія Олексіївна Збіглей, щира і добра жінка. Окремого вдячного слова варті Валентина Григорівна Сидоренко (староста хору) та Галина Романівна Стратулат (керівник колективу), які завжди підтримають та розрадять.

І, звісно ж, додають вчительці сил діти, які в ці дні знову зібралися до школи. І так зримо постають рядки з відомої пісні:

На столі лежать зошити малі,
Дітвора щебече золота, золота.
І летять-летять в небі журавлі,
Дзвоник ніби кличе в молоді літа.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.
Роздільнянський район.