Дмитро Донцов і наша сучасність

Ось чому доктор Донцов наголошує на необхідності провідної верстви, тобто аристократів духу, які мали б шляхетність, мудрість і відвагу та жили за моральними законами, що їх «наші предки перейняли з Святого Письма, з древніх мудреців еллінських і римських і отців церкви» («Дух нашої давнини»). Якщо сила морального закону слабне, то серед провідної верстви наступає розлад, що негативно впливає на всю націю. Підтверджує сказане словами давньоримського поета Горація:

Богам корились ми, і нам корився світ,
В них початок наш, з ними йдім до краю,
Як ні — грозою чорних бід
Нас Божество зневажене скарає.

Козацтво панувало неповних 300 років, у XVI—XVIII ст. Панувало, бо «відсунуло на другий план свої вузькокланові інтереси», «коли Сагайдачний, Могила й інші, переймаючи ролю колишніх київських князів, виступили в обороні церкви і цілої нації». Спираючись на дані літописів, «Історії Русів», цитуючи Біблію, твори Івана Вишенського, Клірика Острозького, Сковороду, Шевченка, Франка та інших, Донцов доводить, що занепад і розклад цієї верстви, перетворення бундючних і гордих хмельничан, дорошенківців і мазепинців на «служилоє малоросійське дворянство» чужої імперії відбулися тому, що це панство «стратило колишні панські прикмети, що психічно поволі уподібнювалося верстві підвладній». Воно втратило інтерес до вищих національних справ, занехаяло властиві цій касті інтереси — політичні, релігійні, військові, замінивши їх, за словами Донцова, «інстинктом матеріалізму, особистого блага й насолоди». Перемогло пристосуванство до умов життя під владою чужинця. Невміння послідовно захищати свої національні права він пояснює так: «От стративши в боях Богунів і Кричевських, набравши в свої ряди Герциків, Брюховецьких і Гладких, козацька старшина летіла в провалля історичної катастрофи, приводячи «в ярма лицарських синів», а свій край до спустошення».

Причини поразки Визвольних змагань Д. Донцов пояснює тим, що новій нашій інтелігентській верстві бракувало «всеодушевляючої формуючої ідеї» і «самого духа формотворця», тобто вона заперечувала існування провідної касти, бо «не розуміла й її функції». Керівники УНР не вірили в себе, а вірили в якусь містичну волю народу. Вони дискутували про те, якою має бути держава, про принципи соціальної справедливості, але не подбали про захист молодої держави «як предмета національних інтересів», стверджує Сергій Квіт. «Наші видатні історики, письменники, літературні й театральні критики, які очолили УНР, не мали насамперед відповідного досвіду й інстинктів, аби вміти захищати молоду державу». На жаль, М. Грушевський сповідував федералізм, а В. Винниченко був і залишився соціалістом. Старшина Армії УНР, талановитий поет Євген Маланюк в еміграції писав: «...бачучи, хто були ті міністри й лідери, відчуваючи трупний запах «ідеологій», що просякав їх наскрізь, ми воліли вважати їх за нормальних «державних мужів» і виконувати їх отруєні рабством накази». Тут варто пояснити, чому накази «отруєні рабством». У 1928 році Донцов поставив українцям тривожний діагноз: «Ми в житті економічнім, церковнім, політичнім і духовнім стаємо народом, що покохав вигоду, свою клітку і свого приборкувача». До того ж російська цивілізація передбачає повну культурну асиміляцію українців (і не лише нас, а всіх підкорених народів), тим самим посягаючи на душу народу, на його сутність. За всі роки тоталі-таризму Москва робила все можливе й неможливе, щоб утримати наш народ у стані обезголовленої нації. Згадаймо лише Сандармох, урочище в Карелії, де до 20-ї річниці більшовицького перевороту було знищено понад сотню представників нашої еліти. Російські політичні сили не зацікавлені у незалежній Україні. Сто років тому, зразу ж після прийняття IV Універсалу, на Україну посунуло московське військо. Тоді російську агресію назвали громадянською війною. Тепер РФ почала війну, щоб не допустити Україну в ЄС, іменуючи її знову громадянським конфліктом. Тоді роль ни-нішнього Донецька виконав Харків.

На превеликий жаль, ми й донині залишаємося, використовуючи вислів Донцова, духовною колонією Росії. Візьмімо хоча б її інформаційну агресію щодо України, втокмачування в нашу підсвідомість думки, що «ми єдіний народ». Віктор Рог, редактор тижневика «Шлях перемоги», яка послідовно пропагує спадщину доктора Донцова, ще в 2006 році справедливо зазначив, що наша нинішня проблема криється в українському проводі, «в тому, що нашу політичну верхівку опанували підкуп і шантаж, її пожирає триголовий дракон, і голови цього дракона — зрада, заздрість, зажерливість. І доки голови цього дракона не будуть відрубані, доки чеснотами нашої еліти не стануть донцовські «мудрість, шляхетність, мужність», ніякі «блоки», «коаліції» й «універсали» не виведуть націю з роздоріжжя на шлях величі, сили й добробуту — на шлях національної перспективи».

Читання творів Дмитра Донцова приносить задоволення, розширює наші знання історії, змушує думати, адже він володів полемічним стилем викладу, критично мислив, мав блискучий розум. І головне — понад усе любив Україну, жив заради неї. Тому запам’ятаймо його заповіт: «Україна тоді лише житиме, коли виступить вона як у внутрішній, так і в зовнішній політиці, з власним національно-політичним ідеалом».

Аліна ПЛЯЧЕНКО.