Своє, домашнє...

— Брали у неї люди, — веде своє Ліда, — казали, що від тих перемитих бульб живіт зводить і пече під ребрами.

Розповіла, що бачили, як 

Мирки, мало не в протигазах, кроплять картоплю якоюсь «хімією», після чого її оминає десятою дорогою нерозлучна парочка городніх шкідників — дротяник із колорадським окупантом.

А я ще пам’ятаю, як у нас картоплю від жука кропили дустом, смердючим інсектицидом, наді-леним властивістю десятки років накопичуватися як у ґрунті, так і в організмі людей і тварин. Не повірите, але в селах і досі дехто має запаси ДДТ, яким кропить городину і нищить гусінь на деревах. А ми ще дивуємося, звідки у нас стільки хворих на рак...

На базарчиках часто можна зустрі-ти невідомого походження рідини і порошки «від жука», які, напевно, хтось, безпечний, і купує, ризикуючи втратити здоров’я, а то й життя. Нема гарантії, що безпечним є й розфасований товар у яскравій упаковці, який нам пропонують на лотках.

Наші у Братському давно купують запаси картоплі на зиму з машин, які щороку колонами прибувають з Вінниччини. Так, десяток-другий кущів підгортають біля хати, щоб їсти молоду, традиційно, з кропом і свіжим маслом.

Громадські городи котрий рік поспіль ніхто практично не засаджує. Нині чималу територію за містечком заповзято переривають кроти, помічаючи  зону свого господарювання купками добротного чорнозему. Кроти, якщо знаєте, оселяються там, де пухкий родючий ґрунт. І плодяться вони у нас гарно, про що й свідчить дедалі більше нагорнутих купок.

З одного боку, це радує: оживає наш степ, стільки років нищений отрутами, лопатами і плугами, а з іншого боку поглянути — сумно стає, адже земля задурно гуляє, а в людей порожні погреби: навіть огірки й ті несуть з базару.

Хтось з віком уже не має здоров’я висапувати свою ділянку, а хто молодший — вважає вигіднішим купувати завезені овочі з машин, оптом. Дешевше, кажуть, виходить і не треба гнути спину.

Зроду-віку у нас не їли макаронних виробів, визнаючи їх їжею для малозабезпечених. Як і рибні консерви — дешевою закускою для місцевих п’яничок. Нині локшина, в тому числі  й швидкого приготування, — у раціоні чи не кожної  родини. Макарони, з нашого зерна, але в імпортних упаковках, заміняють картоплю і гречку, яка тепер також недешева. І в нас вона росте на полях, орендованих фермерами. Рости-то росте, а достигне — зразу й вивезуть фурами у невідомому напрямку. Повертається назад 

уже десь просмажена й розфасована — не докупишся!

Однокласниця Ліда завжди пригощала сві-жим молоком. Нині з трьох корів тримає одну, і та тільна. Вибачається, бо таке вперше за багато років. Молока вона за рік здавала мало не десяток тонн, — корови завжди тримала ладні, вгодовані, вим’я, як подушки, — вистачало його й на всю її чималеньку родину, і люди брали. Завжди щедро пригощала молочним: свої масло, сир, сметана… На молоці корівок і на своїй тяжкій праці біля них вигнали гарний дім, купили машину, вивчили дітей. Купували в неї навіть сколотини, те, що залишається після збивання масла. Коржі на них ростуть на сковорідці пишні, смачні.

Пригадую, у нас навіть була своя неписана молочна карта кутка. Якщо примітили, що хазяйка доїть корову брудними руками чи погано проціджує молоко, чи вим’я абияк ви-мила — все, вона — задрипанка, ні-хто більше і склянки не купить, дорога їй тільки до бочки заготівельників. І дурна слава нечепурі довічна.

Тепер молока практично ніхто не здає, все для себе залишають. Його приймають по 3,70 за літр, вимагаючи не нижче 3,4 жирності, щоб здавали цільне.

— Немає більше дурнів! — Каже жінка. — Стільки років наживалися на наших мозолях. Потрібні були гроші, то й здавали за копійки, ще й дякували, що приймають, а тепер — зась! Шкода, що люди страждають. Ви в містах хіба молоко п’єте? Воду крейдою забілену! Воно ж навіть не кисне!

Звідки молоко натуральне візьметься? Громадська череда майже із 400 голів, які ще п’ять-шість років тому зганяли зранку на випас, нині скоротилася до 56 голів! Під осінь половину худоби виріжуть: корова не людина, на макаронах зиму не протягне, а тонна комбікорму — за п’ять тисяч гривень. А ще ж до нього стільки всього треба!

У нас гній уже продають за гроші, бо його нема. Раніше по дві-три корови заходили практично до кожного двору, а сьогодні на нашому кутку з десяти дворів радісно мукає лишень Лідина Зульфія та зрідка подає голос стара безрога коза Діна, яка давно не доїться,  але самотня тітка Зіна з жалю тримає її приживалкою.

Куди подітися — у місті ми купуємо магазинне молоко, якому так далеко до домашнього, та воно хоч перевірене, стерилізоване. Згадуючи наших місцевих нечепур, ніколи не візьму молока з рук у пластикових пляшках, яким торгують на стихійних базарчиках, підвозять до будинків. Припрошують, що все свіже, своє.  Насправді, хто знає, ким воно здоєне, чи не з хворої, бува, корівки, і чого туди може хлюпнули.

Не хочу образити порядних людей, які привозять на продаж власно вироблену молочну продукцію і які не беруть гріха на душу, не обманюють довірливих людей. Але ж є випадки, коли молоко розводять сирою водою, підмішують  туди і крейду, і ще хтозна що…

Не краща ситуація і з м’ясом. Скажімо, Ліда з чоловіком нині тримають одну м’ясну свинку, тільки для себе. Хіба що свіжиною пригостять родичів і сусідів. Раніше ж щороку відгодовували не менше трьох п’ятаків. Що здавали, що продавали на містечковому базарі, було чим забити морозильну камеру.

— Поросятко мусить набирати вагу від восьми місяців до року, — розповідає. — Ми відгодовуємо вісім-де-в’ять місяців, щоб не запливало жиром, щоб було до сімдесяти кіло-грамів. А он фермер на «хімії» за три-чотири місяці має свиней вагою в центнер кожна! Наше тільки хвоста навчилося гарно закручувати, а він уже ріже і продає на базарі! Прибуде здоров’я від того м’яса людям?

Ми так швидко ведемося на припрошування купити «своє, домашнє», а тепер і фермерське, сліпо довіряючи продавцям, що молоко і м’ясо — з їхнього обійстя, що городина та фрукти вирощені їхніми руками, як для себе, що все воно якісне. У кошику бабці чи в ящиках, з яких відпускає товар приватник на базарі, нам завжди все здається смачнішим і кращим, ніж у магазині.

В Одесі звертаю увагу на фруктові дерева та виноград, на зелень, висаджені біля приватних помешкань. Часто груші з персиками на тих деревах густо вкриті дорожньою кіптявою. Висять, зріють у пилюці. Примічаю: зняли урожай. Невже, самі здогадайтеся, вони їстимуть просякнуті шкідливими викидами фрукти чи годуватимуть ними своїх дітей? Навряд чи. Швидше за все, вимиють і винесуть на вуличні базарчики, припрошуючи довірливих покупців скуштувати «свого, домашнього».

Ми невдоволені тим, що супермаркети нахабно витісняють приватний сектор, ніби віддаляючи нас від натуральних продуктів. Насправді ж натурального виробляється дедалі менше, але не меншає продуктів, того ж молока і м’яса, у магазинах і на базарах.

Якась неправильна виходить арифметика.

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.