Маркер національної ідентичності, або Про мовні дискусії в одеській пресі 1917—1918 років

Тісно пов’язана з мовним питанням була освітня тематика, відображена, зокрема, крізь призму часопису «Встникъ Одесского Земства» (1917—1919). У статті «Украинская или русская школа» Ф. Васильєв зауважував: ні в кого не виникає сум-ніву в тому, що діти повинні навчатися рідною мовою. Тут доречно згадати про Олександра Потебню: ще в кінці ХІХ ст. він наголошував на потребі рідномовного шкільництва, шкідливому впливі на дитячу психіку здобування освіти чужою мовою, що може спричинити затримку інтелектуального розвитку та серйозні психічні відхилення. Тісний зв’язок мови з душевним життям людини змушував його задумуватися над значенням рідної мови для розвитку нації, над значенням багатомовності та над впливом чужомовної школи: «Всі ці міркування привели його до розгляду самої суті денаціоналізації з усіми її деморалізаційними наслідками та до витворення власного ідеалу і програми національно-культурного оживлення України», — наголошено у книзі Костянтина Чеховича «Олександер Потебня. Український мислитель-лінгвіст» (Варшава, 1931, с. 100—101). Однак запровадження української школи внаслідок реформування дореволюційної шкільної системи викликав у декого страх втрати здобутків російської культури, тому автор обстоював ідею одночасного функціонування українських і російських шкіл із наданням учням права вибору. Також у виданні йшлося про заснування при школах музеїв, а при земській управі — пересувного музею підручників, організацію спеціалізованих шкіл для сліпих.

Сторінки часопису зберегли відомості про відкриття на Одещині, незважаючи на економічні труднощі, десятків нових шкіл, заснування повітової спілки українців-вчителів, розвиток позашкільної освіти. У 1918 р. було розвинуто широку мережу українських курсів для вчителів, на час навчання на яких земство надава-

ло субсидію (Засданія Училищнаго Комитета 20—21 іюня с. г. — 1918. — № 1(87)), незважаючи на демагогічні гасла про небезпеку «насильницкой украинизаціи», що не втратили актуальності й через століття. Цікавим у цьому контексті є шарж із одеського гумористичного журналу «Бомба» з іронічним коментарем: «— Петръ Ивановичъ, вы украинецъ? — Я полагаю. Во всякомъ случа ревнивые мужья уже столько разъ выставляли меня за порогъ, что я имю полное основаніе считать себя запорожцемъ!...» (Насильственная украинизація // Бомба. — 1918. — № 40). Тобто розуміння безпідставності (власне інших підстав) подібних звинувачень було очевидним і тоді.

Були часописи, які ховали під обличчям демократа сутність колонізатора, були й такі, що відверто захищали ідеали «единой неделимой» і намагалися відповідати «насущнымъ потребностямъ и запросамъ русскаго читателя». Наприклад, відверту антиукраїнську пропаганду вела газета «Свободное Слово» (1917—1918): у низці статей критикувався Четвертий Універсал УЦР, бо, на думку редактора Івана Дусиніна, проголошення державної самостійності УНР начебто лише покликане забезпечити українській делегації у Брест-Литовську підтримку німецького уряду. Таким чином, ідеологи монархізму хотіли позбавити Україну історичної суб’єктності й традиційно трактували її як об’єкт політичного суперництва між Російською та Австро-Угорською імперіями.

У період Гетьманату 1918 р. ситуація дещо змінилася: проголошення Української Держави, підписання низки міждержавних угод, запровадження цензури на тлі присутності німецько-австрійських військ спонукало до зміни риторики ті видання, які не потрапили під заборону. Цікаво простежити тогочасну політичну й культурну ситуацію у регіоні на основі публікацій літературно-мистецьких часописів, як-от «Жизнь», «Мельпомена», «Фигаро» та ін. Лише мистецтво здатне нагадати людям серед хаосу й руїни про ідеали любові та краси, правди та справедливості, — зазначали редакції у вступних статтях, — та примирити розділені смертельною ворожнечею людські серця. І хоча в цих журналах домінував ро-сійський культурний простір, редактори намагалися засвідчити свою лояльність до уряду гетьмана П. Скоропадського, тому не тільки містили фото державних осіб, українських і німецьких військових, архітектурних пам’яток України, а й друкували матеріали про історію України, літературу, театральне життя.

Так, журнал «Жизнь» зберіг під рубрикою «Украинская старина» публікації С. Чахоткіна про військові подвиги запорізьких козаків, про долю Роксолани: «Грамота султана Мухамеда IV к гетману Богдану Хмельницкому 1651 года», «На торжественной аудіенціи у султана Абдул-Хамида в 1894 году (Из личных воспоминаний)», «Смлый набг казаков на Босфор (По турецким источникам)», «Украинка — турецкая султанша». Проблеми українського театру — новаторство курбасівців, репертуарний голод, наслідки тривалого національно-політичного гніту та його вплив на мистецький рівень — висвітлювали статті В. Овчаренка «Молодой Украинскій театр», Кудеяра «Об украин-ском театрђ» (з епіграфом із П. Кулі-ша) та «Украинскій репертуар: Пути будущаго» (з епіграфом із Т. Шевченка). Особливий інтерес до «Молодого театру» Леся Курбаса був зумовлений їхніми гастролями в Одесі 1918 р. У журналі «Жизнь» опубліковано й кілька персоналій, переважно ювілейних, зокрема О. Кузь-мінського (під псевд. Тиберій Горобець) «Л. И. Глђбовъ (К двадцатипятилтію его смерти). 1893 — Х — 1918» та «Г. В. Квитка-Основьяненко: К семидесятипятилтію его смерти. 1848—1918» з україномовними цитатами з творів митця та ін.

Автори журналу «Мельпомена» аналізували питання ідеологізації мистецтва, інтелектуального рівня глядача й актора, сутності народного театру. Аналізуючи ж перспективи розвитку українського театру, О. Кузь-мінський (підп. Тиберій Горобецъ) вбачав причини репертуарного голоду в блокуванні розвитку національних культур урядом царської Росії («Национальные театры: Украинскій театръ»). Розвиток українського театру нерозривно пов’язаний з полі-тичними перспективами нації: «Свободная національная жизнь дастъ имъ богатый матеріалъ, позволивъ обратиться отъ разработки общечелов-ческихъ по существу мотивовъ и любви — главный мотивъ! — къ боле широкимъ и глубокимъ національнымъ вопросамъ» (1918. — № 3). У цьому контексті цікавою є рецензія на новий драматичний твір Володимира Винниченка «Повстання Мари» («Украинскій театръ»). У 1918 р. було започатковано на урядовому рівні розвиток національного хорового мистецтва: музичний відділ при міністерстві освіти звернувся до губернських рад із пропозицією організувати регентські курси для підготовки керівників національних хорів — такі курси вже було організовано в Кам’янці-Подільському, Чернігові та Житомирі, а національні хори — в Житомирі, Кам’янці-Подільському, Смілій, Чернігові й Єлисаветграді, тож на черзі була Херсонська губернія ( «Музычный отдлъ при министерств Освиты»).

Процес розбудови української державності, зокрема в законодавчій сфері, висвітлював «Вістник Одеси» (1918) — офіційний орган, який виходив замість «Вдомостей Одесскаго Градоначальства» після переходу міста у березні 1918 р. під юрисдикцію УНР. Завдяки приходу до редакції часопису Івана Липи, який 

обіймав посаду комісара Одеси, та Юрія Липи, газета вийшла поза межі суто інформаційного видання, публі-куючи аналітичні матеріали про суспільно-політичне й культурне життя, зокрема заснування Академії Наук України, зміни в освітній сфері, українське кооперативне будівництво.

Чи не найвичерпнішим джерелом для вивчення дискусій довкола мовного питання в тогочасній одеській періодиці є щоденна газета «Вільне Життя»: тут друкувалися і проблемні статті, і полемічні матеріали, і відкриті листи-відповіді на публікації в інших часописах (В. Чехівський «Відповідь «Південному Робітникові», Фесфитянин «Юпітер сердиться»). Г. Ярошенко у статті «Українська мова в Одесі» спростовує аргументи російськомовної преси супроти прийнятого Україн-ською Центральною Радою закону про громадянство та рішення запровадити українську мову як державну. Ці аргументи були відомими, а демократичного характеру мала надати їм вимога референдуму щодо входження міста до складу УНР. Сучасний історик Олександр Музичко, наводячи реєстр репресивних актів від часів Катерини ІІ до початку 

ХХ ст., спрямованих проти формування українського обличчя Одеси, зазначав зокрема: «У 1917—1918 рр. українці Одеси зробили надзусилля, часто без державної підтримки, спрямовані на рятування власної ідентичності. Весь цей час в місті діяла потужна опозиція до українців у середовищі російської інтелігенції, органів самоврядування і особливо московської церкви. Всі вони пропагували відсутність українського народу»2.

«Яке право має Україна на Одесу» — даючи відповідь на це питання, Павло Клепацький змушений був здійснити доволі тривалу історичну мандрівку — від IV ст. до часів Литовсько-руської держави. У статті «Одеса і Україна» (підп. Павлович) він наголошує, що ця відповідь повинна б містити не тільки історичний, а й етнографічний, економічний, культурний і моральний аспекти. Аргументи автора торкаються і питання дати заснування міста, актуального у світлі руйнування імперських міфів: «За Катерини ІІ Качибей з Очаковим були завойовані у турок, але при дуже діяльній участи чорноморських (українських) козаків» (Вільне Життя. — № 8).

Мовне питання торкалося й релігійної сфери. Механізми духовного й економічного контролю над українцями через використання церкви розкриває В. Чехівський у статті «Церковне панство на Україні» (підп. Ілія Братерський). Поява публікації була пов’язана з другою сесією Всеукраїнського церковного собору й усвідомленою необхідністю визволення з-під влади керованої з Москви інституції: «Щоб не порушити заповіді Христової про братерство народів, щоб не сприяти душогубству українського народу, церков українська повинна бути вільною і незалежною від підлягання росийському патріаршому церковному урядові» (Вільне життя. — 1918. — № 86). Інформативною у цьому контексті є замітка Юрія Стрижавського «Сторінка до історії Українського руху» про долю арештованого о. Костянтина Шаранського: автор подає список запитань для допиту («Вопросные пункты, составленные Благочиннымъ священникомъ Іоанномъ Бржезин-скимъ для дачи на нихъ отвтовъ священникомъ Константиномъ Шаранскимъ»), серед яких питання про те, чи вживав отець українську мову в школі та в церкві, чи роздавав селянам українські відозви та й взагалі чи визнає себе «виновнымъ въ украинофильств». На жаль, відповісти на них підсудний вже не зміг, бо був після допитів при смерті (Вільне Життя. — 1918. — № 27). Це такі ж прояви «християнського братолюбства», як і посвячення російськими «батюшками» бойовиків і зброї на Донбасі.

Мандрівка публікаціями українських часописів 1917—1918 рр. — не тільки цінний інтелектуальний досвід, можливість відчути дух епохи, проблеми, які були насущними століття тому, а й розуміння спадкоємності поколінь, жертовності тих, хто не боявся бути серед перших у справі національного апостольства, у боротьбі за «вільне слово» й «вільне життя».

Мар’яна КОМАРИЦЯ,
доктор філологічних наук,
старший науковий співробітник,
завідувач відділу наукових досліджень української
періодики Науково-дослідного інституту пресознавства
Львівської національної
наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника.

2 Музичко О. Геноцид українців Одеси: історія та сучасні тенденції / Олександр Музичко // Геноцид України в ХХ столітті. Україна під окупаційними режимами : історія та наслідки. Матеріали другої Всеукраїнської науково-практичної конференції (Львів, 25—26 березня 2011). — Львів, 2013. — С. 422— 434.