Навіщо вбивати головного героя?

Це — Катя, здібна художниця, але так само в минулому, а чому — невідомо. Вона пливе за течією часу — куди винесе. Зустрічається з німецьким фотографом, з яким познайомилася в часі революційних подій на Майдані. Дівчина насправді не любить його, але він пропонує їхати з ним до Берліна, і це бодай якесь віконце в майбутнє. Вже завтра вони мають вирушати.

Але є ще сьогодні, і в цьому сьогоднішньому дні є Антон — співзвучна душа, так само неприкаяна, неспокійна, хоч зовні це нічим не виражається. І це, здається, любов. Чому ж лише здається? Та тому, що у фільмі любов показана дуже тендітно, витончено, і так ніжно-ніжно — ми просто відвикли від такого в кіно. Тут безсумнівна заслуга режисерки та акторів.

У картині зібрано гарний акторський ансамбль. Виконавців головних ролей режисерка знайшла випадково: Дарію Плахтій — у Фейсбуці, так само випадково знайшовся й Андрій Селецький. За визначеннями глядачів, за цими акторами дуже цікаво спостерігати, надто — у «німих» сценах. Кількома зовсім незначними штрихами, коротким поглядом артистка може передати і раптову переміну в настрої своєї героїні, і цілу гаму почуттів, на що за інших обставин знадобилося б немало слів. І така ж стримана гра Андрія Селецького. Кожен його найменший порух є гранично промовистим, зрозумілим. Надзвичайно цікаво читати його обличчя: що там, за цією незворушністю, за цим спокоєм? Таких акторів — як рівно ж і таких персонажів — якраз і потребує зараз українське кіно.

Фільм, справді, небагатослівний, замість слів тут промовляють пластика, міміка, очі. Обоє не є фаховими кіноакторами. Дарія закінчила Інститут театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, майстерню театрального режисера Дмитра Богомазова, але вчасно зрозуміла, що її покликання — кіно. Успішно знялася у кількох короткометражках. Андрій після закінчення Львівського національного університету ім. Івана Франка десять років працював у театрі ім. Леся Курбаса, але вирішив спробувати себе в кіно. Отже, обоє — дебютанти.

Фільм зачіпає низку проблем сус-пільного звучання. Це, передовсім, проблема відповідальності за свій талант, дарований Богом для служіння людям, своїй країні. І відповідальності за цю землю й усе, що на ній. Дуже цікавою, характеристичною видається роль Антонового дідуся (її об’ємно створив артист Олег Мосійчук). Це колишній дисидент, людина старого ще гарту, отже, безкомпромі-сна і пряма — сьогодні таких обмаль у житті, тим більше — на екрані. Наражаючись на небезпеку, він один бореться зі злочинним вирубуванням лісу, хоч ніким на це не уповноважений, а мотивований лише власним сумлінням, своїм громадянським обов’язком. Це вельми дивує Антона, але онук з розумінням ставиться до його життєвої позиції. Вольовий дідусь прагне вберегти внука від повторення життєвих помилок, робить це своїми методами, не надто демократичними, хоч і розуміє, що це вже цілком інше покоління.

У мізансценах, вибудуваних у стриманій, небагатослівній манері, в діалогах, внутрішньо насичених підтекстом, бачимо наш теперішній час. Це наше життя. Життя постмайданної України, яке довго ще даватиме кінематографістам невичерпний матеріал. Що й бачимо щороку під час фестивалів. Надто багато сконцентровано тут серйозних, важливих і навіть глобальних проблем. Передовсім — проблем людської душі, людського буття, взаємозв’язків людини з владою, зі своєю країною, зі світом. А насамперед — проблем, пов’язаних з війною. Трагедія війни, хоч і не напряму, зачепила й героїв цієї картини.

Кілька акцентів, дуже вдало поставлених режисеркою, майже весь час тримають глядача у напрузі. Коли на лісовій дорозі з’являються двоє невідомих у камуфляжах, глядач одразу напружується, пам’ятаючи про інцидент у лісі, коли двох молодиків з монтировкою зупинила дідусева рушниця, раптово видобута з джипа. Але то лише повістка для Антона до військкомату. Та глядачі вже розуміють: рушниця має вистрелити. Але коли, з якого приводу? Начеб мирно, без якихось конфліктів розвиваються події. Та все-таки напруга у фільмі на спадає. Цим ніби підкреслено ту напругу, яка нині живе в суспільстві. Це вже класика: зброя, врешті-решт, мусить вистрелити.

Дівчина пропонує Антонові їхати з нею до Польщі, можна ще спробувати роздобути квитки на сьогодні. Але пощо кудись тікати? Вони житимуть тут і будуть дуже-дуже щасливими. Мабуть-таки, зустріч цих двох неприкаяних душ, трохи навіть розгублених перед відкритістю життя, була неминучою. А продовження?

Повертаючись поночі додому, Антон, щоб не будити дідуся, лізе по драбині на другий поверх до відчиненого вікна його спальні. Дідусеві здалося, що то бандюки, з якими зустрівся в лісі. Він стріляє майже впритул…

Щось подібне бачимо і в картині «Іній» (публікацію про цю стрічку читайте у «ЧН» за 12 серпня)… Ми не знаємо, чи Антон зостався живим. Принаймні, вбивши його, творці фільму не залишають якоїсь надії. Ні для дідуся, ані для Каті. Ні для кого. А може, постмайданна атмосфера, поволі перемінюючись на якийсь застій, є нежиттєздатною, вбивчою для тих, котрі хочуть перемін і не бачать їх у перспективі? Недомовки, нез’ясованість, гострий дефіцит правди — все, як у сучасному суспільстві. І кіно тут — наче та амальгама, у якій можемо все це розгледіти.

Роман КРАКАЛІЯ.