...лиш виймаєш букви чорні...

вітер вирве із руки
в амнезії неповторні...
...лиш виймаєш букви чорні
з пальців наче колючки

* * *

...із хлопчиком на правій руці
з обличчям як вогонь в молоці
в лахмітті із колишнім теплом
з вустами де запікся псалом

з півмісяцем в напівнебесах
де вирізаний з біблії птах
з віночком зірки на голові
з ягнятком у зотлілій траві

з рибою на двох берегах
з модриною на босих ногах
із хлопчиком з колишніх одеж
і з тим чого і не розбереш

дорогою в солоний буджак
де хрест сидить неначе прошак
і де сіріючи виникають 
золоті сліди вісклюка...

* * *

повільно закінчувався 
найгірший в житті рік
було дуже холодно 
пальцям губам і набоям
неначе тріска у морі
гойдалася музика: 
ґріг тобто: нас двоє

ні нас шестеро: 
пальці губи набої ґріг
я — (хоча мене можна 
і не рахувати)...
шостий — найгірший в житті рік
бинтів і вати

стільки випало скільки впало снігів
скільки вмерзло птиць 
у дроти колючі
ні нас семеро: я забув ворогів
глючить

пам’ять комп’ютер серце 
і права рука
глючить вікно — 
краще туди не дивитись
не відвести очей 
від спускового гачка
витязь
з мене поганий
проте
я такий чоловік
що довго живу 
але так і не вмію тікати...
постріли постріли постріли: ґріг.
токата.

* * *

ми всі за столом сиділи
а потім я вийшов з-за
за двері за ними неділя
була і гула гроза
про травень не пам’ятаю
а травень дзвенів як скло
бо ні листопаду 
ні літа ні снігу ніде не було

отже я вийшов з-за столу
гроза-дереза
весна
доріг було як ніколи
і всі пролягали на
не знав як ними ходити
як жити у їх кінці
довкола якісь лудити 
з серп-молотами у руці
не знав із ким говорити
курити не відав з ким
читати кому
робити що із собою таким
брати за столом з граалем
лишились а ти а ти
лише собаки брехали
на мокрі рекламні щити
гроза стікала додолу
щоками ось тут і ось
коли я вийшов з-за столу
от тільки тоді й почалось

* * *

Бог дурника беріг —
ховав у рукаві
чи брав у свій барліг —
на хмари снігові

над віхоли погонь
над скрип чужих чобіт —
не випускав з долонь
його стонадцять літ

та ще кількох таких
Господь оберігав
межи поцвілих книг
і між зацвілих трав

Бог знав одне про них —
вони такі одні
вони «нема дурних»
не скажуть в чорні дні

Бог знав Бог бачив суть
яка була проста:
розумні не підуть
знімати із хреста

і не омиють ніг
і не заплачуть не...
Бог дурника беріг
для прикладу — мене

ІІ. Від’їзд. Приморський бульвар

обрубок пушкіна
маленький мідний дюк
подертий сквер і каламутне море 
асфальт розплавлений
морозиво що з рук
дитячих вниз стікає...
командоре

ти що тут робиш?
корабель твій зник
твоїм матросам все давно до сраки
а ти стоїш — зелений чоловік —
на березі фальшивої ітаки

цидулочку тримаєш у руці
і дивишся на порт злодійкуватий
а що написано на міднім папірці?
а що хотілося на ньому написати!

дитя вигнань й турецької війни
ти мав не батьківщину тут а сушу
і гіршої немає чужини
ніж чужина в яку вкладаєш душу

і що тепер мій дюче що тепер
мій дуче із незрячими очима?
асфальт розплавлений
подертий сквер
і чортзна що за мідними плечима...

Овідіополь

містечко — як цегли мішок
висипаний на пісок
кілька саманних лип
кілька солоних риб
висушених в небесах
на електричному дроті

в дворах (на цементі — мох) —
собаки дрібні як горох
і вікна від пилу брудні
і квіти живі або ні
і вицвілих яблунь гілки
як написи на звороті

і суміш морських птиць
і сивих людських лиць
лиман у якому — вода
і небо в якому — слюда
і висланий з риму дід
з прилуцькою примою в роті

* * *

світанок сірий на люди
вилазить пожмаканим дідом
будильник мене розбудить
автобус мене поїде

пейзажик верстов на триста
свої розгорне сувої
на заздрість абстракціоністу
з терновою бородою

додому легка дорога
для того хто має дому
доріг золотих остроги
а вершник і кінь — невідомі

закінчити всімпривітом
розплющити очі червоні
і битися білим світом
як било у мідному дзвоні

* * *

дощі листопад 
заштрихований простір
дерева оспівані прустом ні — 
фростом
і нашим якщо вже на те нечуєм
і ми що помалу пейзажем стаєм

люблю листопад 
він втрачає останнє
як мову і славу поет у вигнанні
де пруст не рятує і фрост і нечуй
і той що віщує віщуй не віщуй

до обрію — дощ він чорніє як плавні
посохлі поламані і православні
церкви понад степом 
здіймають хрести
неначе літають питають а ти?

люблю коли з неба осіннього мряка
і качка — у мряці заплутана — кряка
і я — в ній заплутаний — 
з качкою вдвох
і в темній іконі ворушиться Бог

і мокрих човнів почорніла кора
які перевернуті вже бо пора
і море чорніє і кілька століть
пожовкла маршрутка на трасі стоїть

* * *

мрія була дожити хоча би до еґаліте
про фратерніте промовчу —
не та у мене патрія
вмирає моє покоління надії і аліготе
і свічка в холодних пальцях
світить але не гріє

коли всі ми йшли крізь темінь
а всі ми крізь темінь йшли
ще трохи — нам всім здавалось —
ось-ось хтось один а далі...
та замкнені стіни і двері 
і вікна замкнені були
коли всі ми йшли 
по колу периметру і по спіралі

історія нас не вчила
а птиці кричали курли
і тінь заґратованих вікон 
ставала клітинами тіла
нам треба було би вмирати
зате щоб дожити могли
а ми не хотіли вмирати —
ми дуже дожити хотіли
до жайвора в синьому небі
до мак на землі цвіте
до рідного слова
хоча би
лише до нього одного
про фратерніте промовчу
хоча би до еґаліте
хоча би до чого-небудь
чи хоч би чортзна до чого...

* * *

чи поїхати у мандри
по безвізових країнах
чи на різних кокаїнах
рідну голову схилить?
та вже пізно. можна тільки
покачатись на перинах
і нюхнути нафталіну
в шафі де хилить-хилить

два которі вийшли з моди
недоношені костюми
кілька сорочок що в моду
через тридцять літ ввійшли
все вже пізно. залишились
тільки спогади і думи —
думи мої лихо з вами —
де ж раніше ви були?

отже вже не буде вчинків
отже вчинки закінчились
отже вчинки на спочинку
вже не рік не два не п’ять...
тільки лебеді холодні
що кудись чогось за чимось
в небі вічно пролітають
але все-таки летять!

* * *

тисяча перша ніч.
туман як сулейман
за акаржею сів
у спеції і трави
півмісяць у горі. і унизу лиман.
і дихання в плече
дорожче слів і слави.
кажи мені кажи
за акаржею дзвін
натомлених цикад 
і цитрусових вікон
моя рука злітає із твоїх колін
все важче із колін 
вона злітає з віком
о темні небеса!
о зорі в небесах!
кажи мені кажи
твої слова шаслою
прокотяться вздовж вуст 
і зникнуть в голосах
таких що краще 
їх не знати нам з тобою
звіздар легким пером черкне 
об каламар —
це вольна. ось тобі дорога 
і дукати...
розсипався як мак дрібненький
календар
скінчилися казки
і треба підпускати

* * *

місяць немов золотий сич
сів на глиняний комин
кріт із нори вигортає ніч
човен землі повен
там де коноплі мочили жінки —
мокнуть вужі і гадюки
і на івана купала вінки
вогники склали і руки
з дзвонів обірвано мотузки
в хорі одна зажилась
бабця: співає а голос такий —
кров холоне у жилах
двері гнилі випадають з хат
скло випадає з вікон
ні вашінгтону ані 
махатми ганді ні чоловіка
жменя господня єгипетських кар
повна і Бог у фейсбуки
пише: «це Україна, карл,
це Україна, суки!»

* * *

вхід у печеру порослий
тернами і ялівцями
був
і людська подоба 
ще не ступала в ній
я запалив смолоскипа 
я спустився до ями
я пробивався наосліп 
в темені кам’яній

повна клаустрофобій мавок 
та інших гадів
тихо вела печера 
в кращий незнаний світ
звужувалась звивалась 
і смолоскип чадів
і ворушились губи 
мацаючи «заповіт»

зверху за комір сипалось 
темне камінне брашно
щось було від дон-кіхота 
в цій моїй простоті
страшно було? страшно
але кому не страшно
а особливо тим 
хто перший і в темноті

я продирався довго: ранок і вечір
може і ніч напевне ніч 
була скрізь і так
очі поїджені димом
і черепашником — плечі
але блукати в печерах
я великий мастак

врешті дійшов до краю
от стіна підвелася
от вдалось підкорити 
першим печеру мені!..
...а придивився — в грудях
все похололо: «вася —
підар» було написано
фарбою на стіні.