Свашки. Геннадій ЩИПКІВСЬКИЙ

У Петра й Тетяни — син Миколка. Як виріс, став Миколою, вже армію відбув. Колгосп у Говори послав — на машинерські курси. Збирається восени одружуватися на сусідці-однолітці — доньці Савки й Мотрі. А вона як була Настунькою, так і залишилася. У селі така заведенція: від колиски і до кінця життя.

Отож на Трійцю свашки сиділи, лускаючи гарбузові зернята, перемовлялися:

— Свашко Тетяно! Я таке чула!

— Про що?

— Про Бойчукового парубка. Вже діло посувалося до весілля, а він як домігся свого, завдав ноги на плечі й до тої, ти ж її виділа на торговиці; ходила й голими коліньми зривала очі. Видко, добру школу пройшла у місті. Бо зразу йому забила памороки.

Тетяна проказала:

— Свашко Мотроню! Якби таке виробив мій Микола — не витримала б, узяла коромисло й добре б вихрестила. Та дівчина мала надію, вже й повишивала рушники, абись сватів перев’язати.

— Бачиш, свашко, як то виходить, — дивувалася Мотря, хоча мала свою дівку на виданні, на словах заручену, то не переймалася.

Але Тетяна промовчала. Микола вже місяць не навідується, наче забув дорогу. Тільки переказав: на практиці, ждіть — на Трійцю.

Тоді й закралася думка: видко, добра та практика, звідти всі парубки повертаються не самі, наче тутешні дівчата не до смаку, а чужі ніби медом намащені.

Тільки якось виходить негарно, бо ж сусіди, куми. З Мотрею ніколи не сварилися, ні за межу, ні за когута, що її не визнавав. Чоловіки теж один одному завжди ставали в поміч. Ось-ось приїде Микола — допитається.

Недалеко заскрипів і зупинився, наче колишній вітряк, автобус. Підійшов Микола, привітався. Обидві подумали: «Чогось невеселий».

Тетяна пішла пригощати сина, Мотря — повідомити Настуньку.

Коли він сів за стіл, мама поклала тарілку гижок*, витягла з череня  печеню, внесла збанок узвару й усілася напроти.

— Мамо. Чом так дивитеся?

— Скучила. А ти змарнів.

— Практика заколумпецала.

— Знаю, знаю ту вашу практику… — і замовкла, бо Микола перестав їсти і водив виделкою по тарілці.

— Чому не їси?

— Мамо, не маю охоти. А нема чогось такого?..

— Оно у миснику стоїть татова пляшка. Він її не починав. І ти до неї не був охочий. Чого захотів? Кажи, мо’, я дам якусь пораду. — І побачивши його невеселу усмішку, зрозуміла: найшов іншу. Як тепер сусідам в очі дивитися?

— Сину, кажи вже як є.

— Мамо. Я в Говорах знайшов дівчину, з доброї сім’ї, на вчительку вчиться.

— А як Настунька?

— Знайде іншого.

— Сину, що люди скажуть? Який в селі піде поголос?

— Погудять-погудять і забудуть.

— Тільки як тут нам жити по сусідству?

— Я в прийми піду.

Вона замовкла. «Най тато з ним поговорить, може — спам’ятає… Все село знає, що вони заручені, а тут усе враз перекапустилося».

Розмова з татом нічого не дала. Тато мерзив, Ми-кола слухав і мовчав, з хати не вийшов, хоча біля школи репіжили музики, а через пліт зазирала Настунь-

ка, коли він вийде. І проґавила. Він шмигнув у садок, звідти подався на шлях, зупинив попутку й поїхав.

Тетяна вийшла на подвір’я, а через пліт сумними очима дивилася Настунька. Аж холодок по спині пробіг. Дівчина запитала:

— Чом не виходить Микола?

— А його нема.

— Де ж ся подів?

— Подався у Говори.

— Чого?

— Казав, має у гуртожитку чергувати.

Настунька — в сльози і бігцем до хати. Тетяна згадала, що казала Мотрі, як сиділи на лавці:

«І треба було обсудювати того Бойчука, свого такого маю». А тут рипнула хвіртка, зайшла Мотря.

— То ти мені, свашко, не скажеш, чого моя Настунька впала на ліжко і голосить, аж волосся дибки стає?

— Звідки я знаю.

— Ти, неборе, не знаєш? Вона побивається через Миколу. Ходив, оббивав поріг, а теперки вже — не мила. Утік. Дивися — проклену його. То всяко може статися. Ти ж недавно так гонорилася: візьму коромисло.... «То чого не береш і добре не вихрестиш? Бо — свій! А я піду в Крушанівку і йому пороблю. Чуєш? Біду будеш мати. Чуєш!

— Та не глуха! Зажди проклинати, тато його напоумить…

Мотря пішла розпасійована. А з голови не виходило: «Тут щось не те. Чого вона так голосить?». Зайшла в хату і втупилася очима в доньчин живіт. Настунька  ті позирки зрозуміла і відвела погляд убік.

Мотря вдарила руками в поли:

— Боже! Що ж то буде, як тато дізнається? Хіба я не наказувала — шануйся?! А воно тобі в одне вухо влітало, другим — вилітало.

Як вгамувалася, запитала:

— Що будемо робити?

— Не знаю… Піду до річки і втоплюся.

— Бачу, ти геть здуріла. Я вже з Тетяною перебалакала. Може, Микола схаменеться.

— Ая! Тоді, як рак засвище. Мені Кирикова Наталка натякала, що він від тої вже не вилазить.

— Дочко! Не роби дурниць. Треба нам шукати вихід. Теперки мене вислухай…

У суботу Настунька через пліт пантрувала су-сідське подвір’я. Вже дядько Петро вийшов з хати і подався кудись. Але тітка Тетяна — не показувалася. Через деякий час таки вийшла, коромислом підперла двері, взяла веретку і серп і подалася на город. Мотря промовила:

— Дочко! Пора, най тобі Бог помагає.

Переступили перелаз і прямцем до хати. Настунька відхилила коромисло, торкнула клямку і зайшла. Мотря поклала запір на місце і притьмом звідти. А тут і Савка приніс воду від жолоба.

— Ти нікуди не відлучайся, — попередила.

— Чого? — засопів.

— Того!

Тетяна повернулася з городу та взялася варити обід. Син має прибути, вчора телеграму вдарила.

Коли щось на печі зашаруділо. Невже кота не вигнала? І знову шерех дочувся. Вона коліньми сперлася на лежанку й зазирнула, а там хтось лежить. Злякалася і бігцем надвір. А біля перелазу стоять Савка з Мотрею.

— Сусіди! У мене на печі хтось лежить. Я боюся зайти в хату. Ідіть зі мною.

Мотря шепнула Савці: що б там не побачив — мовчи. Зайшли гуртом. Тетяна вхопила рогач і почала штрикати на печі. Коли раптом дочувся голос:

— Мамо! Не заважайте спати.

Вона від несподіванки випустила з рук рогача і запитала:

— Мотре! Чого це тут твоя Настунька?

— Свашко! Запитай її сама.

Савка лупав очима, мовчав. А Тетяна підняла рогач і знову штурляла ним, поки з печі в неї не полетів чобіток, бо Настунька вилізла туди, не роззувшись.

— Мамо! Я в тяжі, не заважайте спати.

Мусила відступитися, але не вгавала:

— Заберіть свою, прости Господи… І йдіть звідси.

А Настунька з печі криком:

— То я така, а ваш Микола — святий. — І загилила Тетяну другим чобітком.

— Диви, що виробляє у чужій хаті, — аж сіпалася та.

— Чого ж у чужій? У своїй, теперки житиму тут. Я ж заручена з Миколою. Хіба забули? То чом випроваджуєте невістку і своїх сватів? Це гріх великий. Що — не боїтеся?

А тут рипнули сінешні двері, зайшли Петро з Миколою.

— Чого гармидер? — поцікавився Петро.

Мотря опередила Тетяну:

— Петре, вговкай жінку, оно невістку виганяє, вже загарбузину твоїм сином.

Петро почухав за вухом і розвів руками…

смт Велика Михайлівка.

_________________________________
*Гижки (діал.) — холодець.