Надія мусить бути

Усе це так. Але, по-перше, часто на заваді до втілення їхніх творчих намірів стоїть гостра нестача матері-альних засобів. Кіно, а тим більше, добре кіно, потребує неабияких коштів. Як казав колись керівник оркестру в одному карпатському ресторані, гонорова музика коштує гонорові гроші. З відновленням Державного агентства з питань кіно (Держ-кіно України) та приходом туди Пилипа Іллєнка, цілковито нової людини, чесного  та сумлінного урядовця (а це величезна рідкість у нашій країні), справа почала помітно посуватися вперед. Подейкують у кінематографічних колах, що  структуру цю збираються ліквідувати, і це цілком імовірно. На зустрічах з пресою та глядачами творці українських фільмів висловлювали щиру вдячність цій державній структурі. Дедалі частіше чуємо, що той чи той фільми зроблено за державної підтримки — себто фінансування тою чи тою мірою. 

Але все очевиднішою постає інша проблема. Чи згадаєте ви, шановний читачу, бодай три українські фільми, бачені вами — ну, скажімо, упродовж року? Причин тут кілька. Це, передовсім, ігнорування прокатниками, власниками  кінотеатрів промоції українських стрічок, іншими словами — рекламування українських новинок кіно екрана. Найперше, на телебаченні. І зрозуміло: власникам найбільших телеканалів, грубо кажучи, начхати на українське кіно — як і загалом на українську культуру. Інша причина, яка потребує дослідження: українські картини нерідко йдуть у напівпорожніх залах. Кінематографічні смаки наших людей, властиво — їхній культурний рівень, за роки Незалежності дуже зіпсуті — насамперед, засиллям московського низькопробного ширвжитку, й робилося це, без сумніву, дуже цілеспрямовано. Як наслідок: український глядач у масі своїй не сприймає авторське кіно — себто нове сучасне у всіх сенсах кіно, що спонукає до мислення, сприяє розвиткові духовності. Надто  довго народ привчали до примітиву та поверхового сприйняття. А що найгірше — це продовжується й донині, зокрема на телебаченні.   

І все-таки сьогодні можна говорити про певні здобутки української кінематографії, що й показала національна програма (вкупі з деякими іншими нашими фільмами) на VIII Одеському міжнародному кінофестивалі. Законстатувавши бурхливий розвиток українського кіно, молодий і вже знаний режисер Юрій Речинський сказав на одній з пресових конференцій, що «на цьому шляху існує дуже багато небезпек і з боку самих кінематографістів, і з боку чиновників. Хочеться, щоби було менше контролю… Щоб не намагалися давати напрямок, ставити певні завдання…». Іншими словами, щоб не було втручання  держави, а була повна довіра до творців кіно. Попри те, що існує певна система, порядок, згідно з яким держава дає кошти на  той чи той фільм. «Наше кіно, — сказав режисер, — робиться всупереч чомусь. Воно, як правило, є ініціативою конкретних людей, котрі знімають цілковито по-своєму… Ділитися варто тим, що болить…».

Останні у даній цитаті слова є наче творчим кредо самого режисера. Тож на продовження цієї цитати — розповідь про фільм Юрія Речинського «Січень… березень». На фестивалі його показали одразу у двох програмах — національній та міжнародній.

Січень… Березень… А що між ними? Десь у Відні невиліковно хвора австрійка Марта гарячково перебирає картки з назвами місяців. У глибинах  її затуманеної свідомості загубився лютий. Невиліковна хвороба неухильно руйнує мозок, руйнує особистість. Руйнує не тільки її життя, а й життя її близьких, передовсім — чоловіка, воно стає щодень нестерпнішим. Роль Марти  бездоганно виконує відома європейська артистка Марія Гофштеттер…

Це друга історія. А ось і перша. На пустельному зимовому шосе перекидається легкове авто з молодою парою. Може, у місяці лютому, який випав з пам’яті  хворої матері цієї жінки у далекому Відні? Якась непрезентабельна лічниця, довгі дні й тижні лікарі витягують молоду жінку з того світу… Й  усі ті довгі дні й тижні її коханий у тяжких розмислах. Хто він? Чи, вірніше, який він? Чи вміє відчувати, співпереживати, зрештою, кохати? Важку дилему вирішує для себе її коханий. Чоловік Марти — там, у Відні, вміє. Тому що це — досвід, а може — звичка, чи обов’язок, чи щось іще.

А поки що ми разом з героями фільму у якомусь занедбаному — інакше й не назвеш — українському лікувальному закладі. «Коли я побачила ту лікарню, то зрозуміла, що більше двох днів не зможу там витримати», — зізналася на прес-конференції популярна сербська  актриса Ангела Ґреґович. Щось невловно спільне єднає цю міську лічницю з Юрієм (Дмитро Богдан), коханим дівчини, котра довго і тяжко приходить до тями. У стрічці також знявся одеський актор Валерій Бассель. Якась характерна риса, що витворилась у реаліях сучасної України й час до часу переходить у її кінематографію. Але реалії — лише тло. Як-от ся лікарня — відображення сучасної нашої медицини. Куди важливіше те, що відбувається з героями фільму. Їхній внутрішній світ є відображенням цього життя — при тому мінімумі слів, якими послуговуються вони. На думку Ю.Речинського, «в цілому завдання режисера не в тому, щоб зняти фільм, а в тому, щоби чути свого героя, йти за ним, чути подих часу, в якому живе людина».

Аварія, що сталася на шосе,  й аварія у свідомості, викликана хворобою, — це, фактично, одне й те саме. Це катастрофа, що спричинила катарсис. Й саме це є предметом мистецького дослідження режисера. Всупереч традиції, автор не залишає надії чи бодай натяку на якесь світло вкінці. Шукайте, може, десь воно є, колись таки вщухне цей невтримний вітер понад високими очеретами — наскрізний образ стрічки. А може, й нема, бо життя не вкладається у якісь схеми, це річ діалектично неможлива.

Фільм досить важкий. І саме тому, напевне, режисер дає акторам повну свободу імпровізації, до якої він ставиться з пієтетом.  «Є певні кордони, — каже мистець, — усередині яких ти не знаєш, що відбудеться. В цьому чар імпровізації».

І в цьому — стиль Юрія Речинського. Українського режисера, бува, порівнюють і з Антоніоні, і з Тарковським, а чи з Муратовою… Це, певна річ, досить таки поверховий погляд, коли зопалу шукаєш якихось аналогій чи вдаєшся до порівнянь. Навіть небезпечний. Усе простіше: ми бачимо у картині школу Речинського. «Починаючи з першого фільму, я зрозумів, що хочу дійти до формування цього стилю, — відповів режисер на ці закиди. — Можливо, щось десь є подібного… Розумієте, це як у музиці: коли  ви чуєте добре знайомі нотки, то хіба вам спадає на думку, що це — стиль того чи того композитора? Ви ж не виходите із зали. Є речі, які зрозумілі завжди». Дуже слушно. Нехай про це скаже кінокритика — українська, австрійська, там, де в скорім час і буде показано цю австрійсько-українську роботу.

Зрозуміло однак: картина — не для масового глядача. «Неможливо створити авторське кіно для якоїсь певної авдиторії. Єдине, що має хвилювати режисера, то це — дух й атмосфера фільму», — вважає Юрій Речинський. Стрічка добре вписується у контекст сучасного українського кіно, дуже різного, властиво — різноманітного, але під усіма оглядами — сучасного.

А щоб краще зрозуміти цей фільм, варто згадати дебютну картину Юрія Рачинського — «Хворісукалюди». Ця короткометражка 2011 року здобула чи не півтора десятка нагород на різних престижних європейських фестивалях. Фільм цей, дуже гострий, діткливий, розповідає про одеських підлітків-наркоманів, про деградацію, а разом з тим — про незнищенність людської природи. Про маленьку — все ж таки — надію… Варто пошукати таку надію і в цій картині.

Сучасне українське кіно розраховане, певна річ, на сучасного глядача, молодь та людей середнього віку. У вщерть заповнених фестивальних залах переважала молодь, і її реакція була цілком адекватною.

Роман КРАКАЛІЯ.