Щоб «безвіз» не став «без нас»

Безвіз — це наше складне випробування на готовність бути нарівні з європейцями. І нехай ще двадцять-тридцять років тому ми потішали їх (а може, й засмучували) своєю поведінкою, то сьогодні мусимо поводитися зразково.

Пригадую подорож до Італії. Колега, нехай буде здоровий, у магазині намагався виміняти значок із портретом Горбачова на модні кросівки, а відомий одеський музикант бігав по Риму, пропонуючи перехожим купити пакетик кави в зернах. Тоді вона у нас була  в дефіциті. Сумно і прикро згадувати.

Стільки часу минуло, скільки всього змінилося, але наше «совкове» іноді з нас таки ще вилазить.  Син розповідає, що у салон літака авіарейсу Париж—Київ (літак французьких авіаліній), щоб не платити за багаж, подружня пара спробувала пронести ящик вина, намагаючись «домовитися»(?!) з митниками. При тому ж митному огляді де в кого із сумок та чемоданів привселюдно виймали прихоплені гостями з України сувені-ри: готельні халати і рушники, склянки з логотипами кав’ярень…

Соромно за наших… Вклали такі гроші в подорож і спокусилися готельним рушником...

Ми не гірше нині вбрані й гарно пострижені. Європейці спокійні і доброзичливі, а нашого брата часто видає дріб’язкова  жадібність і метушливість. Зокрема, наша звичка «пробігтися по магазинах». Ніде в світі так не роблять. І коли зграйка наших туристів забігає до якоїсь крамниці, всі, хто там є, виструнчуються у передчутті, що їх зараз грабуватимуть.

Та це ще не та біда, якої варто остерігатися. Розповідають, що у декого з наших  виникає бажання назавжди залишитися в країні, куди він прибув гостем, чи й на офіційну роботу, на певний термін. Залишитися нелегалом — рівно-цінно що плюнути в обличчя тому, хто дав можливість тобі заробити, хто повірив у твої добрі наміри.

Європейці своє життя створили для себе самі і нас на все готове ніхто не чекає. Ми маємо свою країну, в якій ми — господарі, яка залежить від нас.

Історія, яку розповім, що називається, з другої опери, але про те ж саме.

Донька моїх сусідів по дачі, котрі у спадок від сільської рідні отримали, як і я, будинок, а ще кілька гектарів землі, яку успішно здавали орендаторам, і з чого, власне, жили, отримуючи від фермера гроші та зерно, навчалася в сільськогосподарському інституті в одному з обласних центрів.

Люба — проста дівчина, єдина дитина, коли приїздила додому, поралася на городі, косила кролям траву, возилася з курчатами. Колишня трієчниця, вона вступила до інституту на дуже пільгових умовах. Мала гуртожиток, стипендію. Напевно, що мала проблеми і з навчанням, адже батьки не раз возили туди бутлями мед і торби свіжої курятини, як ми здогадувалися, щоб задобрити викладачів.

Керівництво вишу, де навчалася Люба, на хвилі підйому світової довіри до нашої країни уклало угоду з асоціацією фермерів одного із сільськогосподарських штатів США, яка зголосилася брати на практику студентів старших курсів, оплачуючи їм дорогу в обидва кінці. Щоб наші діти під час літніх канікул переймали безцінний досвід грамотного ведення сільського господарства, прибуткового, без шкоди для довкілля, працюючи безпосередньо у фермерів. Кожному було гарантоване проживання в окремій кімнаті, харчування, відповідна розважальна програма, яка передбачала автомобільні подорожі та екскурсії. Зрозуміло, що студентам платили за виконану роботу.  Одне слово, приймали наших дітей по-людськи.

Держава вчить сільську молодь, довірливо беручи на себе чималі витрати, щоб вони дипломованими фахівцями поверталися на свою землю, обробляли її,  перетворювали на квітучі сади та врожайні ниви. А тут така нагода отримати фахівців із міжнародною практикою за плечима!

Люба, вперше повернувшись з Америки, захоплено розповідала, як гарно приймають там наших, які перспективи відкриваються від отриманого досвіду для неї особисто, адже планувала, точнісінько, як і в них там, органі-зувати для початку невеличку птахоферму з інкубатором, самостійно на своїй землі вирощувати зернові на корм птиці, щоб не залежати ні від кого, а згодом налагодити поставки якісного та доступного за ціною м’яса в місцеву торговельну у мережу, а частину — самостійно  переробляти. Знайдеться робота, казала, для всієї рідні.

Ми слухали і раділи з того, що дитина має такі гарні плани. Вони здавалися цілком реальними, адже час, у тому числі й сільських бізнесменів ґатунку «купи-продай», практично минув, тож логічно, що приходить благодатна пора для широкого розвитку фермерства, невеличких приватних  господарств, на яких традиційно тримаються економіки заможних країн.

Інститут щороку почав споряджати на практику до США п’ятьох студентів. Зрозуміло, як непросто було потрапити до списку претендентів на поїздку. Із чотирма новенькими щораз їхав хтось із тих, хто вже був на практиці, щоб допомогти швидше адаптуватися.

Вдруге до Америки виїхала і наша дуже перспективна Люба. Але через три місяці, відбувши практику й отримавши на руки зароблені гроші, додому не повернулася.

Нічого, як ми тепер знаємо, ні з нею, ні з іншими нашими дівчатами не трапилося. Задум залишитися у США нелегалами визрівав у руденькій Любчиній голівці не один день. Зметикувавши, що й до чого, вона збила до втечі решту дівчат.

Знаю, що, перебравшись на узбережжя, до теплих заможних штатів, вони прибирають будинки наших далеко не бідних емігрантів. Отак бригадою і їздять від міста до міста. Знаходить для них роботу котрийсь із наших, також нелегал, який робить на тому непогані гроші.

Люба спілкується з батьками по скайпу, запевняє, що все у неї добре, що має гроші, живе на повну! Може, батьки і вірять у те, бо хочуть вірити. А може, дівчині і справді для повного щастя предостатньо того, щоб мити чужі вбиральні, знаючи, що ніколи з таким статусом не стане рівнею для інших. Чи, може, й не розуміє того, живучи в чужій країні  без документів, крадькома, на напівзігнутих ногах, боячись бути викритою і з соромом спровадженою додому. Якщо впіймають, то дорога їй назавжди тільки в один бік.

Це сьогодні ніби стихло, бо минуло трохи часу, а раніше до них приїздили з претензіями викладачі, адже проект після того інциденту закрили і дехто нажив неабияких проблем на роботі. Студенти, які мали намір поїхати на практику слідом, так і залишилися ні з чим. Не однораз здіймали галас під воротами і родичі дівчат, які подалися разом з утікачкою.

Батьки дівчини сьогодні дуже пишаються дочкою, хвалячись тим, хто не знає правди, що Люба живе в Америці. Сьогодні вони, ще доволі молоді люди, обоє мають групи інвалідності. Толя втратив ногу — потрапив під сівалку. А через рік його розбив інсульт. Надя, пройшовши тяжкі курси хіміотерапії, втратила груди. За цей час помер Любин дід і рідний дядько, народилися племінники. Родинні радості й печалі проходять ніби повз неї.

— Ми нічого в житті не бачили, то нехай хоч дитина поживе по-людськи…

Що їм на це відповісти?

Це я до чого. Сьогодні практично вся Європа відкрила перед нами свої двері. Вважайте, доступним став увесь світ. Тепер від кожного з нас залежить, чи виправдаємо ми довіру, чи будемо законослухняними, культурними людьми, а чи демонструватимемо всьому світу свої не найкращі якості, з якими ніхто не миритиметься. До нас зараз пильно приглядаються. Може й так статися, що ці двері дуже скоро зачиняться перед нашим носом. І вже надовго.

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.